Воно - Сторінка 29

Хворобливо-жовтава дівчина, яка безперервно курить сигарети "Вінстон" і раз у раз колупає прищі, що гніздяться в западинах її скронь, наполягає на тому, що ця її замальовка є соціально-політичним маніфестом у дусі раннього Орвелла[183]. Більшість студентів — і сам викладач — з цим погоджуються, але дискусія харамаркає собі далі.

Коли Білл підводиться, на нього дивляться всі присутні. Він високий і має певний чар.

Говорячи старанно, без заїкання (він не заїкається вже понад п'ять років), він каже:

— Я цього абсолютно не розумію. Нічого з цього не розумію. Чому твір мусить бути соціально-якимсь там? Політика… культура… історія… чи не є вони природними інгредієнтами будь-якої оповідки, якщо вона гарно написана? Я маю на увазі…

Він озирається довкола, бачить неприязні очі й нечітко усвідомлює, що вони сприймають це як якогось роду атаку. Може, це вона й є. Вони думають, усвідомлює він, що, ймовірно, в їхньому середовищі дехто є сексистським торговцем смертю.

— Я маю на увазі… чи не можете ви, люди, дозволити літературним історіям бути просто історіями?

Не відповідає ніхто. Мовчанка затягується. Він там так і стоїть, переводячи погляд від одної пари холодних очей до іншої. Хворобливо-жовтава дівчина видмухує дим і топче недопалок у попільничці, яку принесла з собою в наплічнику.

Нарешті м'яко, немов звертаючись до безпричинно капризної дитини, починає викладач:

— Ви вважаєте, ніби Вільям Фолкнер розповідав просто історії? Ви вважаєте, ніби Шекспір був просто зацікавлений у тому, щоб заробити собі якихось грошенят? Нумо, Білле, розкажіть нам, як ви гадаєте.

— Я гадаю, що це вельми близько до правди, — каже Білл після довгої миті, протягом якої він чесно обдумує запитання, і бачить у їхніх очах прокляття.

— Я так здогадуюся, — каже викладач, граючись авторучкою і посміхаючись до Білла примруженими очима, — що ви мусите ще дуже багато чого навчитися.

Десь із задньої частини аудиторії починаються аплодисменти.

Білл іде звідти… але повертається наступного тижня, налаштований відвідувати заняття далі. Тим часом він устиг написати оповідання "Темрява", історію про маленького хлопчика, який у підвалі свого будинку стикається з монстром. Маленький хлопчик протистоїть йому, б'ється з ним і в кінці вбиває його. Беручись до написання цього оповідання, він почувається на острові святого піднесення, він навіть почувається так, ніби не він розповідає цю історію, а просто вона з його дозволу сама витікає з нього. І в якийсь момент він кладе ручку й виносить свою розгарячену, болючу руку на десятиградусний[184] грудневий холод, де та ледь не димиться від переміни температури. Він походжає довкола, укорочені зелені чоботи риплять у снігу, як маленькі завіси віконниць, що потребують змащення, і голову йому немов роздимає тією історією; це трішки лячно, те, як вона прагне вилитися. Він відчуває, що, якщо вона не зможе втекти з нього через прудку руку, тоді вона прорве йому очі — з нагальної потреби звільнитися й набрати конкретності. "Я її таки доб'ю, щоб мені всратися", — звіряється він захуканій зимовій темряві і стиха сміється — тремтливим сміхом. Він цілком усвідомлює, що нарешті знайшов, як це робиться, — після десяти років спроб він зненацька знайшов стартерну кнопку того грандіозного, нерухомого бульдозера, що займає так багато місця в його голові. Він завівся. Він газує, газує. Там нема нічого гарненького, в цій великій машині. Вона створена не для того, щоб підвозити гарненьких дівчат на випускні бали. Це не статусний символ. Це робоча машина. Вона зачищає простір. Якщо він не буде обережним, вона і його самого зачистить.

Він кидається назад у хату розпеченим до білого жару і закінчує "Темряву", пишучи до четвертої ранку, врешті засинаючи просто на своїй канцелярській теці зі вставними аркушами. Якби хтось висловив припущення, що насправді він писав про свого брата Джорджа, його б це здивувало. Він багато років не згадував про Джорджа — чи то йому так щиро віриться.

Оповідання повертається від викладача з розгонисто накресленою на титульній сторінці оцінкою "F". Під нею два слова великими літерами "МАКУЛАТУРА" кричить перше, "ЛАЙНО" кричить друге.

Білл несе стосик п'ятнадцятисторінкового рукопису до дров'яної печі й відчиняє заслінку. Він усього лиш за якийсь дюйм від того, щоб шпурнути текст усередину, коли йому доходить абсурдність того, що він робить. Він сідає в своє крісло-гойдалку, дивиться на постер "Вдячного мертвяка"[185] і починає реготати. Макулатура? Чудово! Нехай буде макулатура! У цих лісах повно сировини для неї!

— Хай валять ті йобані дерева! — вигукує Білл і регоче так, що аж сльози починають струменіти йому з очей і котитися по щоках.

Він наново передруковує першу сторінку, ту, що з викладацьким вердиктом, і надсилає оповідання до чоловічого журналу, який називається "Біла краватка" (хоча, судячи з того, що бачить Білл, йому слід було б мати назву "Голі дівчата, що мають вигляд наркоманок"). Утім, його пошарпаний "Письменницький ринок"[186] каже, що вони там купують історії з жахами, і в двох числах журналу, які він був купив у місцевій крамничці "Мама &Тато"[187] дійсно було надруковано чотири оповідання жахів — між голими дівчатами та рекламою брудних кінофільмів і пігулок для потенції. Одне з них, за авторством якогось чоловіка на ім'я Денніс Етчісон[188], насправді дуже добре.

Білл надсилає свою "Темряву" без жодних реальних надій — чимало текстів він уже надсилав до різних журналів раніше, і то безрезультатно, окрім відмовних записок — тож він дивується і радіє, коли редактор відділу прози в "Білій краватці" купує оповідання за двісті доларів, з оплатою по публікації. Заступник редактора додає короткого листа, в якому називає його твір "найкращим збіса оповіданням жахів після "Банки" Рея Бредбері"[189]. І ще він додає: "Погано тільки те, що від узбережжя до узбережжя прочитають його хіба що осіб з сімдесят", але Білл Денбро не переймається тим. Дві сотні доларів!

Він іде до свого куратора з карткою відмови від курсу Eh-141. Куратор її візує. Білл Денбро прикріплює степлером цю відмовну картку до вітального листа заступника редактора і чіпляє їх на дошку оголошень на дверях викладача літературної творчості. У кутку дошки він бачить антивоєнну карикатуру. І раптом, немов рухаючись з власної волі, його пальці вихоплюють з нагрудної кишені авторучку і він пише на цій карикатурі: "Якщо колись література й політика стануть взаємозамінними, я себе вб'ю, бо не знатиму, що інше маю робити. Розумієте, політика завжди змінюється. Історії ж ніколи". Він вагається, а потім, почуваючись малям (але неспроможний собі противитися), додає: "Я так здогадуюся, що ви мусите ще дуже багато чого навчитися".

За три дні пошта кампусу приносить відмовну картку до нього назад. Викладач її завізував. У графі під назвою "ОЦІНКА НА ЧАС ВІДМОВИ" викладач не поставив йому неповної чи низької "С", на яку він мав право за перебігом своїх поточних оцінок; натомість чергова "F" сердито перекреслювала оціночну графу. Нижче викладач написав: "Гадаєте, ніби гроші бодай щось комусь доводять, Денбро?"

— Ну, якщо щиро, так, — промовляє Білл Денбро до пустого помешкання і знову починає божевільно реготати.

На старшому курсі коледжу він наважується написати роман, тому що не має жодного уявлення, у що вв'язується. З цього досвіду він виривається з подряпинами й переляком… проте живий і з рукописом обсягом майже п'ятсот сторінок. Він надсилає його до "Вікінг Прес", розуміючи, що це буде лише перша з багатьох зупинок для його книги, в якій ідеться про привидів… Але йому подобається логотип "Вікінга" з кораблем, і тому для початку це видавництво не є нічим гіршим за будь-яке інше. Як з'ясовується, перша зупинка виявляється й останньою. "Вікінг" купує його книжку… і для Білла Денбро починається чарівна казка. Чоловік, колись знаний як Заїкуватий Білл, зажив успіху у віці двадцять три роки. Три роки по тому і за три тисячі миль від півночі Нової Англії він досягає химерної слави тим, що в Голлівудській церкві в селищі Пайнз бере шлюб з кінозіркою, яка на три роки старша за нього.

Оглядачі світської хроніки дають їм місяців сім. Єдина загадка, запевняють вони, — закінчиться все розлученням чи анулюванням шлюбу. Друзі (і вороги) з обох боків пари вважають майже так само. Не кажучи вже про різницю в віці, тут разюча несумісність. Він високий, уже лисіє, уже трохи схиляється до повноти. У компанії він балакає повільно, подеколи здається майже нерозбірним. З іншого боку Одра, золотоволоса з каштановим відливом, показна красуня — вона мало схожа на земну жінку, а радше на істоту якоїсь напівбожественної раси.

Білла найняли написати кіносценарій за його другим романом "Чорні пороги" (головним чином тому, що право на створення принаймні першого варіанта було неодмінною умовою продажу, попри стогони Біллового агента, що він божевільний), і в результаті його варіант виявився цілком непоганим. Його було запрошено до "Юніверсал Сіті" для подальших переробок сценарію й участі у виробничих нарадах.

Його агент — це маленька жіночка на ім'я Сюзен Бравн. У ній рівно п'ять футів зросту. Вона агресивно енергійна і ще більш агресивно настирлива.

— He роби цього, Біллі, — каже вона йому, — лагідно відхрестися. Вони в це вже вклалися великими грошима, тож наймуть когось фахового, аби зробив їм той сценарій. Можливо, навіть Голдмена[190].

— Кого?

— Вільяма Голдмена. Він єдиний з усіх добрий письменник, який поїхав туди і зробив дублет.

— Про що це ти говориш, Сюз?

— Він залишився там, і залишився добрим автором, — уточнила вона. — Шанси на таке, як шанси на перемогу над раком легенів — добитися такого можливо, але кому воно треба, силуватися? Ти спалиш себе сексом і пійлом. Або якимись новими модними наркотиками. — Шалено заворожливі очі Сюзани пронизливо зблискують на нього. — А якщо виявиться, що замість когось на кшталт Голдмена замовлення отримав якийсь кисляк, то й що? Книжка вже зайняла своє місце на полицях. Вони не можуть змінити ані слова.

— Сюзано…

— Послухай мене, Біллі. Бери гроші й біжи. Ти молодий і сильний. Саме такі їм подобаються. От приїдеш ти туди, і перше, що вони зроблять, це позбавлять тебе самоповаги, а потім і здатності прописати пряму лінію від пункту А до пункту Б.