Воно - Сторінка 35

Повінь? Не того року. Пошесть? Ані слова про це у навколишніх містечках.

Вони просто зникли. Геть усі. Усі триста сорок осіб. Без жодного сліду.

Наскільки мені відомо, єдиний випадок в американській історії, який щось подібне віддалено нагадує, — це зникнення колоністів на острові Роанок, у Вірджинії[205]. Кожний школяр у нашій країні про те знає, але хто знає про зникнення мешканців Деррі? Не знають, мабуть, навіть люди, які тут живуть. Я опитав кількох учнів молодших класів середньої школи[206], які проходять обов'язковий курс "Історія Мейну", і жоден з них про це анічогісінько не знав. Тоді я перевірив підручник "Мейн: тоді й тепер". У його предметно-іменному покажчику понад сорок згадок про Деррі, які здебільшого стосуються років буму лісової промисловості. І нічого про зникнення перших поселенців… та знову ж таки — як мені це назвати? — це замовчування цілком влягається у схему.

Певного роду завіса мовчання вкриває більшість із того, що тут відбувалося… та знову ж таки, люди завжди балакають. Гадаю, ніщо не може зупинити людей від балачок. Але слухати мусиш пильно, а це рідкісне вміння. Я лещу собі, що розвинув цей талант протягом останніх чотирьох років. Якщо ж ні, то мою придатність до цієї роботи слід піддати сумніву, бо практики я мав достатньо. Один старий розповідав мені, як протягом трьох тижнів перед тим, як загинула їхня дочка, його дружина чула голоси зі зливного отвору кухонної раковини — то було на початку зими 1957–1958. Дівчинка, про яку він казав, стала однією з ранніх жертв тієї вакханалії вбивств, що розпочалася з Джорджа Денбро, а закінчилася тільки наступного літа.

— Ціла купа голосів, і всі 'они белькочуть разом, — розповідав він мені. Він володів автозаправкою "Ґалф"[207] на Канзас-стрит і розповідав це між своїми повільними, з накульгуванням, прогулянками надвір, до колонок, де наповнював баки, перевіряв рівень мастила і протирав лобові шибки. — Казала, шо раз сама заговорила до них, хоча й була стрш'нно н'лякана. Нахилилася просто над діркою, атож-атож, і закричала туди: "Хто ви збіса такі? — кричить вона. — Як вас звати?" І всі ті голоси відповіли разом, казала вона — і гарчать, і лепечуть, і виють, і гигочуть, і верещать, і регочуть… отаке, розумієте, казна-що. А ще вона казала, шо казали вони те, шо сказав той одержимий чоловік Ісусові: "Наше ім'я Легіон", ось шо казали вони. Вона потім і зблизька не підходила до тієї раковини два роки. Отож тії два роки я мусів дванадцятеро годин на добу горбатитися тут, а потім іти додому і ми-ити увесь той чортів посуд.

Він сьорбав "Пепсі" з бляшанки з автомата, що стояв поза дверми його офісу, чоловік років сімдесяти двох чи трьох у вилинялій робі, річечки зморшок розтікалися від куточків його очей і рота.

— Ви зара', ма'ть, уже думаєте, шо я відбився глузду, як та блощиця, — промовив він, — але я розкажу вам дешо іще, якшо ви вимкнете оті "дзиґи".

Я вимкнув свій магнітофон і посміхнувся йому:

— Беручи до уваги дещо з того, що я почув протягом останніх двох років, вам треба було б ще старатись і старатись, аби переконати мене, ніби ви відбилися глузду, — сказав я.

Він посміхнувся мені навзаєм, але не було гумору в тій посмішці.

— Мив я той посуд одного вечора, як завше; то було восени 58-го, коли все знов утихомирилося. Жінка моя була нагорі, спала. Бетті була єдиною дитиною, яку Бог вирішив за потрібне нам подарувати, і, після того як її вбили, моя дружина багацько часу спала. Отже, витяг я корок, і вода почала стікати з раковини. Знаєте отой звук, коли насправжки мильна вода стіка у злив? Наче її всмоктує шось, ось який звук. Так воно собі шуміло, але я про теє не думав, тіко про те, як піду з хати та нарубаю трохи розпалки у дровітні, й от якраз коли той шум почав угавати, я почув свою дочку звідтам, знизу. Я почув Бетті десь там, у тих сучих трубах. Сміялася. Вона була десь там унизу, у темряві, сміялася. Тільки то звучало більш так, ніби вона скрикує, якшо троха прислухатись. Чи те й інше. Кричить і смієцця там, унизу, у трубах. То був єдиний раз, шо я таке шось чув. Може, то мені тільки було уявилося. Але… я так не думаю.

Він подивився на мене, а я подивився на нього. Світло, що крізь брудні вітринні шибки падало на його обличчя, наповнило його роками, зробило його на вигляд древнім, як сам Мафусаїл. Я пам'ятаю, як у мені все похололо в ту мить; як похололо.

— Ви думаєте, я вам тут харамана гну? — спитав той старий у мене, старий чоловік, якому в 1957-му було хіба що років сорок п'ять, старий, якому Бог був подарував єдину дочку, Бетті Ріпсом її звали. Бетті знайшли на Позаміській Джексон-стрит відразу після Різдва того року, замерзлу, рештки її були розідрані нанівець.

— Ні, — сказав я. — Я не думаю, що ви мені харамана гнете, містере Ріпсом.

— І ви мені оце теж кажете правду, — промовив він з деяким здивуванням. — Я то бачу з ваш'го лиця.

Гадаю, він тоді збирався мені ще щось сказати, але позаду нас різко задзеленчав дзвінок, це якийсь автомобіль переїхав шланг на під'їзній смузі й покотився до бензоколонок. Коли задзеленчав той дзвоник, обоє ми здригнулись, а я навіть стиха тоненько скрикнув. Ріпсом звівся на рівні й пошкандибав надвір, до тієї машини, витираючи собі руки об паку ганчір'я. Коли ж повернувся назад, він подивився на мене так, ніби я був якимсь доволі сумнівним незнайомцем, котрий тільки-но щойно заблукав сюди з вулиці. Я промовив слова прощання і пішов звідти.

Бадінгер і Айвз погоджуються ще на дечому: щось тут насправді негаразд, у Деррі; тут, у Деррі, ніколи не було гаразд.

Альберта Карсона я востаннє бачив за якийсь місяць до його смерті. З горлом у нього тоді дуже погіршало; все, на що він спромігся, був тихий, схожий на шипіння шепіт.

— Все ще думаєш про написання історії Деррі, Хенлоне?

— Все ще цяцькаюся з такою ідеєю, — відповів я, хоча, звісно, ніколи не планував писати історію нашого міста, формально кажучи, і, гадаю, він це знав.

— Це забере в тебе двадцять років, — прошепотів він, — і ніхто не схоче її читати. Покинь цю справу, Хенлоне. — Він замовк на хвильку, а потім додав: — Знаєш, Бадінгер покінчив самогубством.

Звичайно, я про це знав, але тільки тому, що люди завжди балакають, а я навчився слухати. У тій статті, в "Ньюз", це називалося трагічним падінням, і то було правдою, Бренсон Бадінгер дійсно впав. Про що в "Ньюз" знехтували згадати, так це про те, що він упав зі стільця у власній коморі, і мав у той момент петлю в себе на шиї.

— Ти знаєш про цикл?

Я подивився на нього, ошелешений.

— О, так, — прошипів Карсон. — Я знаю. Кожні двадцять шість чи двадцять сім років. Бадінгер також знав. Знають чимало старожилів, але це та річ, про яку вони ніколи не балакатимуть, навіть якщо ти накачаєш їх пійлом. Покинь цю справу, Хенлоне.

Він потягнувся вперед схожою на пташину лапку рукою. Зімкнув пальці в мене на зап'ястку, і я відчув той гарячий рак, який розпусно бенкетував у його тілі, пожираючи там усе і будь-що, поки ще варте пожирання, — не вельми й багато такого там уже лишалося на той час. Полиці Альберта Карсона були майже голі.

— Майкле, тобі не варто у це вплутуватися. Тут, у Деррі, є такі речі, що кусаються. Покинь це. Покинь це.

— Я не можу.

— Тоді стережися, — промовив він. Раптом величезні й перелякані очі дитини поглянули з обличчя цього старого, що помирав. — Стережися.

Деррі.

Моє рідне місто. Назване за графством з цим ім'ям в Ірландії.

Деррі.

Я народився тут, у Деррійській центральній лікарні; ходив до Деррійської початкової школи; потім до молодшої середньої школи на Дев'ятій вулиці; у старших класах навчався у Деррійській середній школі. Я вступив до Мейнського університету ("хоч і не в самім Деррі, але рукою кинути", кажуть старожили), а потім просто повернувся сюди. До Деррійської публічної бібліотеки. Я людина маленького міста, що живе містечковим життям, один із мільйонів.

Але.

Але:

У 1851 році бригада лісорубів знайшла рештки іншої бригади, що перебувала зиму в заваленому снігом таборі на Верхньому Кендаскіґу — на самому кінці тієї місцини, яку діти досі називають Пустовищем. Усього їх там було восьмеро, і всі восьмеро посічені на шматки. Голови врозсип… не кажучи вже про руки… пара ступень… і пеніс котрогось з тих чоловіків прицвяшено до стіни хижі.

Але:

У 1851 році Джон Марксон отруїв на смерть усю свою родину, а потім, сидячи посередині складеного з їхніх трупів кола, зжер цілком гриб "білий присмерк"[208]. У власній смертельній агонії він, либонь, мучився дуже важко. Міський констебль, який його знайшов, написав у своєму рапорті, що спершу вирішив, ніби труп усміхається йому; він написав: "Марксонова жахлива біла посмішка". Ту білу посмішку створював повний рот вбивчого гриба; Марксон не переставав їсти навіть тоді, коли судоми й болісні м'язові спазми мусили корчити його тіло, що вже вмирало.

Але:

У великодню неділю 1906 року хазяї ливарні Кіченера, яка стояла там, де тепер стоїть новісінький Деррійський Торговельний центр, влаштували "для всіх гарних діточок Деррі" полювання на великодні яйця. Забава відбувалася в найбільшій будівлі заводу. Небезпечні місцини було відгороджено, а добровольці з робітників стояли на варті, щоби хтось із підприємливих хлопчиків чи дівчаток не вирішив полізти під бар'єри, щоб пошукати там. На решті території було заховано п'ять сотень обв'язаних яскравими стрічками шоколадних великодніх яєць. Згідно з Бадінгером, щонайменше по одному яйцю на кожну присутню там дитину. Хихотливі діти бігали з перегукуваннями й криками по мовчазному в неділю металургійному заводі, знаходили яйця під гігантськими вагоноперекидувачами, у шухлядах стола майстра, завислі між великими, іржавими іклами зубчатих коліс, у виливницях на третьому поверсі (на старих фотографіях ті виливниці — наче бляшані форми для кексів з кухні якогось велета). Три покоління Кіченерів були присутні там, спостерігали на цю веселу вакханалію, щоби вручити призи в кінці полювання, яке мусило завершитися о четвертій годині, безвідносно до того, чи знайдуться всі яйця, чи ні. Насправді кінець настав на сорок п'ять хвилин раніше, о чверть по третій. Саме тоді Ливарня Кіченера вибухнула. Сімдесят двоє мертвих людей витягли з-під завалів ще до заходу сонця.