Воно - Сторінка 50

Ба ще й за тиждень по тому він не був спроможним вчасно загальмувати й якось пролетів через перехрестя Вітчем— і Джексон-стрит зі швидкістю, либонь, миль тридцять п'ять на годину; маленький хлопчик на порохняво-сірому велосипеді-мастодонті (Сілвер був срібним тільки в найбурхливішому вибуху охочої уяви), гральні карти зі стійким гарчанням кулеметів торохкотять об шпиці переднього й заднього коліс, і якби на ту мить там проїжджала якась машина, Білл перетворився б на шмат мертвого м'яса. Точно як Джорджі.

Він опановував контроль над Сілвером поступово, разом з поступовим настанням весни. Ні батько, ні мати протягом того часу не помічали, що він своїм велосипедом піддрочує смерть. Він думав, що після кількох перших днів вони взагалі перестали звертати будь-яку увагу на його велик — для них він був просто мотлохом з облупленою фарбою, що в дощові дні стояв притуленим до гаражної стіни.

Проте Сілвер був дечим набагато більшим, ніж просто порохнявим старим мотлохом. На вигляд непоказний, але ганяв як вітер. Білл мав друга — єдиного справжнього друга — хлопця на ім'я Едді Каспбрак, і цей Едді добре петрав у різних механічних речах. Він показав Біллові, як довести Сілвера до ладу, — які болти підтягнути й регулярно перевіряти, де змащувати зірочки, як підтягувати ланцюги, як, якщо спустило колесо, поставити латку, щоб вона трималася.

"Тобі його тре' пофарбувати", — згадалося, як одного дня сказав йому Едді, але Білл не хотів фарбувати Сілвера. З причин, яких він навіть самому собі пояснити не міг, він хотів, щоби цей "швінн" залишався саме таким, як є. Він мав вигляд справжнього почварка, велика того роду, що його якийсь недбалий хлопчисько постійно кидає в дощ на галявині, велика, який мусить весь рипіти, й торохтіти, і ледве крутитися. Вигляд він мав почварний, але ганяв як вітер. Він би…

"Він би випередив і диявола", — промовляє Білл уголос і сміється. Жирний сусід кидає на нього напружений погляд; у сміху чутно оте підвивання, від якого раніше обсипало морозом Одру.

Так, вигляд той мав доволі вбогий, з його старою фарбою, і встановленим над заднім колесом старомодним багажником, і древнім верескливим клаксоном з чорною гумовою бульбою — той клаксон було намертво приварено до керма іржавим болтом, розміром як кулак немовляти. Доволі вбого.

Але чи міг Сілвер ганяти? Чи він міг? Господи, ще б пак!

І було збіса добре, що він це міг, бо Сілвер врятував Біллу Денбро життя в четвертий тиждень червня 1958 року — за тиждень після того, як він познайомився з Беном Генскомом, за тиждень після того, як він, Бен і Едді побудували греблю, це було того тижня, коли в Пустовище після ранкового кіносеансу в суботу завітали Бен, Базікало Річі Тозіер і Беверлі Марш. Річі тоді їхав позаду нього на багажнику Сілвера, в той день, коли Сілвер врятував Біллові життя… А отже, Білл гадав, що й Річі він врятував життя також. І ще він згадав той будинок, звідки вони втікали, авжеж. Просто чудово його згадав. Той чортів будинок на Нейболт-стрит.

Він мчав наввипередки з дияволом того дня, ой-йо-йо, авжеж, певна річ, хіба не ясно. Побивав якогось диявола з очима блискучими, як погибельні старі монети. Якогось старого волохатого диявола з повним ротом кривавих зубів. Але все це з'ясувалося пізніше. Якщо Сілвер врятував життя Річі та його власне життя того дня, то сам він, імовірно, врятував життя Едді Каспбраку того дня, коли він і Едді познайомилися з Беном біля решток їхньої розваленої копняками греблі в Пустовищі. Генрі Баверз — вигляд у нього був, наче хтось прогнав його через "Діспозолл"[276]— розквасив Едді ніс, а потім сильно наперла астма, а його інгалятор виявився порожнім. Тож саме Сілвер став героєм того дня, Сілвер-рятівник.

Білл Денбро, котрий не сідав на велосипед уже майже сімнадцять років, дивиться крізь вікно літака, якому б не йняли віри — чи навіть не уявили б його собі поза сторінками якогось науково-фантастичного часопису — 1958 року. "Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!" — думає він, і змушений заплющити очі, поборюючи раптовий приплив пекучих сліз.

Що сталося з Сілвером? Він не пам'ятає. Ця частина сцени все ще затемнена, той прожектор ще досі не ввімкнувся. Можливо, воно й на краще. Можливо, це милість.

Гайда.

Гайда, Сілвере.

Гайда, Сілвере.

2

"ГАЙДААА!" — кричав він. Вітер рвав і відносив йому через плече слова, наче тріпотливий креповий шлейф. Вони, ті слова, виходили великим і сильним тріумфальним ревінням. Вони були єдиними, які взагалі виходили.

Поволі розганяючись, він крутив педалі по Канзас-стрит у бік міста. Сілвер мчав, тільки коли розгуляється, але змусити його розгулятися — то була неабияка робітка. Дивитися на те, як цей великий велик набирає швидкість, то було, немов дивитися на якийсь великий літак, що котиться по злітній смузі. Спершу неможливо повірити, що такий гігантський, перехлябистий апарат взагалі здатен відірватися від землі — сама ця ідея здається абсурдною. Але потім помічаєш під ним його тінь, і перш ніж встигаєш подивуватися, чи то не мана, тінь уже тягнеться далеко поза ним, а літак уже вгорі, крає собі путь крізь повітря, стрункий і зграбний, наче мрія вдоволеного розуму.

От таким і був Сілвер.

Білл дістався трохи похилого відтинку й почав крутити педалі швидше, ноги його помпували вгору і вниз, тим часом як він навстоячки нагинався корпусом над кермовою розвилиною. Після того, як пару разів його вдарило стійкою в найгірше місце, в яке лишень може вдарити хлопця, він дуже швидко навчився, перш ніж вилазити на Сілвера, підтягувати на собі якомога вище труси.[277] Пізніше того літа, спостерігаючи цей процес, Річі зауважить: "Білл робить це, бо думає, що колись йому може схотітися завести собі кілька діточок, якщо доживе до того дня. Мені така ідея здається дурною, та що поробиш! Вони завжди можуть уродитися в його дружину, правильно?"

Вони з Едді до найнижчого рівня опустили сидіння, тож тепер, коли він крутив педалі, воно стукало йому в поперек і дряпало там. Якась жінка, що полола бур'яни в себе у квітнику, коли він проїжджав повз неї, подивилась на нього, притіняючи собі долонею очі. І злегка усміхнулася. Цей хлопчик на величезному велосипеді нагадав їй мавпу на уніциклі, яку вона колись бачила в цирку "Барнем & Бейлі".[278] "Він себе так колись вб'є, — подумала вона, знов повертаючись до свого садочка. — Цей велосипед завеликий для нього. А втім, це не моя проблема".

З

У Білла вистачило розуму не сперечатися з великими хлопцями, коли ті вискочили з кущів з лицями роздратованих мисливців, що переслідують якогось звіра, котрий уже встиг покалічити одного з них. А от Едді, той необачно розтулив свого рота, тож Генрі й зігнав злість на ньому.

Авжеж, Білл знав, хто вони такі; Генрі, Ригайло й Віктор були, мабуть, найгіршими хлопцями в Деррійській школі. Пару разів вони були побили Річі Тозіера, з яким приятелював Білл. На погляд Білла, в цьому почасти винен був і сам Річі; не на порожньому ж бо місці його прозвали "базікалом".

Одного дня у квітні, коли ця трійця проходила повз нього на шкільному подвір'ї, Річі сказав щось про їхні коміри. У кожного з трійці комір було підвернуто вгору, точно як у Віка Морроу в "Джунглях чорної дошки".[279] Білл, який сидів неподалік, апатично граючись під будівлею школи скляними кульками, насправді всього цілком не почув. Не дочув всього також і Генрі з його дружками… але їм вистачило й почутого, щоб розвернутися до Річі. Білл припускав, що Річі хотів сказати те, що потім сказав, стиха. Проблема була в тім, що насправді Річі тихого голосу не мав.

— Що ти оце щойно сказав, ти, мале чотириоке чуперадло? — поцікавився Віктор Кріс.

— Нічого я не казав, — відповів Річі, й на цьому запереченні — разом з виразом його обличчя, яке цілком розважливо виказувало збентеження і переляк, — все могло б і скінчитися. От тільки рот у Річі був, як той напіввиїжджений кінь, що має звичку вибрикувати абсолютно без жодної причини. Тепер він раптом додав: — Вам варт' повиколупувати сірку в себе з вух, пацани. Хочете трохи вибухівки?

Вони на мить застигли, дивлячись недовірливо на нього, а потім кинулися навздогін. Зі свого місця під стіною Заїкуватий Білл бачив цю нерівну гонитву від самого її початку до цілком передбачуваного кінця. Жодного сенсу не було втручатися; ті троє розбишак залюбки побили б двох хлопчаків по ціні одного.

Річі побіг по діагоналі через ігровий майданчик малюків, перестрибуючи орелі-дошки та маневруючи між висячих гойдалок, і зрозумів, що забіг до глухого кута, тільки коли вдарився об сітчасту огорожу між ігровим подвір'ям та парком, яка відмежовувала територію школи. Там він спробував видертися на цю сітку, чіпляючись за неї скорченими пальцями й нашукуючи опори носаками кросівок, і подолав уже, мабуть, дві третини шляху до її верху, коли Генрі з Віктором Крісом стягнули його знову вниз, Генрі, вхопившись за спину його курточки, а Віктор за зад джинсів. Коли вони відривали його від огорожі, Річі верещав. Він вдарився спиною об асфальт. Окуляри його відлетіли геть. Він потягнувся по них рукою, і Ригайло Хаґґінс відбив їх ногою ще далі, ось чому одну дужку в них цього літа було полагоджено за допомогою клейкої стрічки.

Білл скривився і пішов навкруг школи до її фасаду. Він побачив, що місіс Моран, одна з учительок четвертих класів, уже поспішає, аби це припинити, але розумів, що вони ще до того встигнуть добряче надавати Річі, і на той момент, коли вона врешті підбіжить, Річі вже плакатиме. Рюмса-кваша, рюмса-кваша, погляньте-но, рюмса-кваша.

Сам Білл мав з ними тільки дрібні проблеми. Звичайно, вони насміхалися з його заїкуватості. Подеколи до простого глузування додавалася жорстокість; одного дощового дня, коли всі йшли ланчувати до спортзалу, Ригайло Хаґґінс вибив з рук у Білла його торбинку з їжею і наступив на неї підошвою свого мотоциклетного чобота, розчавивши все, що було всередині.

— Ой лишенько, — скрикнув Ригайло в удаваному жаху, трясучи піднятими руками собі перед обличчям. — Т-т-так ш-ш-шкода т-т-твій ланч, їб-б-банько!

І вирушив прогулянковою ходою по коридору туди, де, спираючись на питний фонтанчик біля дверей хлопчачого туалету, мало не до грижі надривався реготом Віктор Кріс.