Воно - Сторінка 55

Голос у нього був приглушеним і тремтливим. Плечі здіймалися вгору й опадали. Біллові страшенно хотілося торкнутися батьківського плеча, подивитися, чи може його рука заспокоїти ці тривожні здіймання. Він не зумів наважитися. — Іди собі, катай геть.

Він вийшов і крадькома рушив коридором другого поверху, прислухаючись, як унизу, в кухні, віддається власному плачу його мати. Звук той був пронизливим і безпорадним. Білл подумав: "Чому вони плачуть окремо, так далеко одне від одного?" Але потім прогнав цю думку геть.

9

У перший вечір літніх канікул Білл пішов у кімнату Джорджа. Серце важко билося йому в грудях, а ноги вчувалися незграбними й неслухняними з напруги. Він часто приходив до кімнати Джорджа, але це не означало, ніби йому там подобалося. Ця кімната так сильно була сповнена присутності Джорджа, що вчувалася місцем, яке навідує привид. Білл не міг позбавитись думки, що будь-якої миті можуть рипнути, відчиняючись, двері шафи й серед сорочок і штанів, які все ще акуратно там висять, стоятиме Джорджі; Джорджі, одягнений у дощовик, покритий червоними плямами й смугами, він стоятиме у дощовику з одним обвислим жовтим рукавом. Очі Джорджі будуть порожніми та страшними, вони будуть очима зомбі в якомусь фільмі жахів. Коли він вийде з шафи, його гумаки видаватимуть м'яке болотяне чвакання, поки він перетинатиме кімнату до того місця, де на його ліжку застиглою брилою жаху сидить Білл…

Якби якогось вечора пропала електрика, поки він сидів там, на ліжку Джорджа, дивлячись на картинки на стіні Джорджа або на моделі на стільниці Джорджевого комода, Білл був упевнений, що протягом найближчих секунд десяти його вразив би серцевий напад, і то, ймовірно, смертельний. Але все одно він сюди приходив. Війна з власним жахом перед Джорджем-привидом була німою й пожадливою потребою — голодним прагненням — бодай якось упоратися із смертю Джорджа й знайти гідний шлях, щоб рухатись далі. Не забути Джорджа, але якось знайти такий спосіб, щоб він зробився не таким нахер моторошним. Він розумів, що його батьки в цьому наразі не сягають великих успіхів, і якщо він сам прагне цієї мети, то й досягати її мусить сам.

Не те щоб він прийшов сюди тільки заради себе; він прийшов також заради Джорджі. Він любив Джорджа і, як на братів, ладнали вони один з одним цілком добре. Ох, та траплялися у них свої паскудні моменти — Білл влаштовує Джорджеві пекучу індіанську кропивку, Джордж клепає на Білла, що той, коли вже полягали спати, нишком спустився до кухні та з'їв залишки лимонно-кремової глазурі — але здебільшого ладнали вони між собою добре. Наче мало було того, що Джордж мертвий. Але те, що він обернув Джорджа на якогось такого жах-монстра… це було навіть гіршим.

Він сумував за малим, істинно так. Сумував за його голосом, за сміхом — сумував за тим, як Джордж іноді довірливо скидався очима до його очей, упевнений, що Білл має відповіді на будь-які запитання. І ось така надзвичайно дивна річ: траплялося, коли він відчував, що найбільше любить Джорджа у своєму страху, тому що навіть у своєму страху — в тривожному очікуванні, що Джордж-зомбі може чаїтися в шафі або під ліжком — він пам'ятав, що найдужче він любить Джорджа саме тут, і Джордж його любить. У прагненні примирити ці дві емоції — свою любов і свій жах — Білл відчував, що він найближче до знаходження пункту остаточного примирення.

Це не було тим, про що він міг би говорити; як на його розум, ці ідеї були не чим іншим, як лише незв'язаною плутаниною. Але його тепле й прагнуче серце розуміло, і це було тим, що мало значення.

Іноді він перегортав Джорджеві книжки, іноді він перебирав Джорджеві іграшки.

До альбому Джорджевих фотографій він не зазирав з минулого грудня.

Зараз, у вечір після знайомства з Беном Генскомом, Білл відчинив дверцята Джорджевої шафи (як завжди, набираючись духу перед тим, що побачить самого Джорджі, як той стоїть у своєму закривавленому дощовику серед вішаків з одягом, як завжди, очікуючи побачити, як одна бліда долоня з по-риб'ячому слизькими пальцями випорсне з темряви, щоб ухопити його за руку) і дістав з верхньої полиці той альбом.

"МОЇ ФОТОГРАФІЇ" виведено золотом на обкладинці. Нижче, під прозорою стрічкою (клейка стрічка вже трішки пожовкла й почала відставати), акуратно написані слова: "ДЖОРДЖ ЕЛМЕР ДЕНБРО, 6 РОКІВ". Білл поніс альбом на ліжко, на якому колись спав Джорджі, серце його билося важче, ніж будь-коли. Він не міг сказати, що змусило його знову дістати цей фотоальбом. Після того, що трапилося тоді, у грудні…

"Поглянути вдруге, от і все. Просто, щоб ти переконався, що то було не насправді тоді, першого разу. Що першого разу твоя голова просто сама собі утнула такий жарт".

Ну, це вже принаймні було обґрунтування.

Воно могло бути навіть правдивим. Але Білл підозрював, що справа в самому альбомі. У ньому ховалася якась безумно притягальна чарівність. У тому, що він тоді побачив, або гадає, ніби побачив…

І от він розкрив альбом. Той був заповнений знімками, які Джордж випрошував і отримував від матері й батька, від своїх тіток і дядьок. Джорджа не обходило, знає він чи ні тих людей або місцини, які на них зображено; його причаровувала сама ідея фотографії. Коли його приставання до когось, щоб йому подарували нові фотографії для його альбому, обертались невдачею, він, схрестивши ноги, сідав сюди на ліжко, де зараз сидів Білл, і роздивлявся старі знімки, обережно перегортаючи сторінки, вивчаючи чорно-білі "кодаки". Ось його мати, коли вона було молодою і неймовірно вродливою; ось його батько, не старший вісімнадцяти, один з трійці усміхнених молодиків з рушницями, які стоять над мертвим оленем, що лежить з відкритими очима; дядько Хойт стоїть на якихось каменях, високо тримаючи щуку; тітка Фортуна на Деррійському сільськогосподарському ярмарку гордо вклякла на колінах поряд з кошиком вирощених нею помідорів; чиясь стара машина "б'юїк"; якась церква; будинок; якась дорога, що веде кудись звідкілясь. Усі ці знімки, зняті хтозна-ким з хтозна-яких причин, замкнені тут у фотоальбомі мертвого хлопчика.

Тут Білл побачив себе трирічного, прилаштованого у шпитальному ліжку з обмотаною цілим тюрбаном бинтів головою. Бинти проходять йому по щоках під потрощену щелепу. Його збила якась машина на парковці "Ей & Пі"[295] на Централ-стрит. Він дуже мало що пам'ятав зі свого перебування у шпиталі — тільки те, що його там поїли молочним коктейлем з морозивом крізь соломинку та іще що в нього три дні страшенно боліла голова.

А ось уся їхня родина на галявині проти будинку, Білл стоїть поряд з матір'ю, тримаючи її за руку, а Джордж, ще зовсім немовля, спить на руках у Зака. А тут…

Це ще не кінець альбому, але остання сторінка, яка має сенс, бо далі йдуть всі порожні. Останньою тут була шкільна фотографія Джорджа, знята в жовтні минулого року, менше ніж за десять днів до його смерті. На ній Джордж стоїть у светрику з круглим викотом. Його бунтівне волосся пригладжено за допомогою води. Він щириться, виказуючи дві прогалини, в яких вже ніколи не виростуть нові зуби… "якщо вони не продовжують рости й після смерті", — подумав Білл і здригнувся.

Якийсь час він пильно вдивлявся у цю фотографію, а потім уже збирався закрити альбом, і тоді те, що було трапилося у грудні, трапилось знову.

Очі Джорджа на фото ворухнулись. Вони обернулися, щоб зустрітися з очима Білла. Штучна усмішка Джорджа "скажи сир" перетворилася на моторошний вищир. Праве око поникло, закрилось підморгуючи: "Скоро побачимось, Білле. У моїй шафі. Може, й цієї ночі".

Білл жбурнув альбом через кімнату. Ляснув долонями собі по губах.

Альбом вдарився об стіну й упав на підлогу, розкрився. Перегорталися його сторінки, хоча жодного протягу не було. Альбом сам себе розкрив знову на тій самій жахливій фотографії, під якою містився підпис "ШКІЛЬНІ ДРУЗІ 1957–1958".

З фотографії почала точитися кров.

Білл сидів помертвілий, язик у його роті розпух на якусь давучу балабуху, шкіра взялася мурашками, дибки стало волосся. Він хотів закричати, але ледве чутне пхикання, що виповзло з його горла, либонь, було найкращим, на що він був здатен.

Кров розтеклася по аркушу й почала скрапувати на підлогу.

Білл кинувся геть з кімнати, грюкнувши за собою дверима.

Розділ 6

Один із зниклих: історія з літа 1958 року

1

Не всіх їх було знайдено. Ні, не всіх їх було знайдено. І час від часу робилися хибні припущення.

2

З ГАЗЕТИ "ДЕРРІ НЬЮЗ" ЗА 21 ЧЕРВНЯ 1958 РОКУ (ШПАЛЬТА 1):

ЗНИКНЕННЯ ХЛОПЧИКА

ВИКЛИКАЄ НОВІ ПОБОЮВАННЯ

Едварда Л. Коркорана, який мешкає в Деррі за адресою Чартер-стрит 73, його матір'ю Монікою Маклін і вітчимом Річардом П. Макліном минулого вечора було оголошено зниклим. Хлопчику Едварду десять років. Його зникнення викликало нові побоювання, що на молодих людей Деррі наразі полює якийсь убивця.

Місіс Маклін сказала, що хлопчик відсутній з 19 червня, коли він не повернувся додому зі школи після останнього дня занять перед літніми канікулами.

Запитання, чому вона довше ніж на добу затрималася з повідомленням про відсутність свого сина, місіс Маклін коментувати відмовилася. Шеф поліції Річард Бортон також ухилився від коментарів, проте певне джерело в Департаменті поліції повідомило "Ньюз", що Едвард Коркоран мав не вельми добрі стосунки зі своїм вітчимом і що раніше він також проводив деякі ночі не вдома. Те саме джерело припускає, що на ухилення хлопчика від повернення додому могли вплинути його річні оцінки. Директор Деррійської школи Гаролд Меткаф ухилився від коментарів щодо оцінок Едварда Коркорана, вказавши на те, що вони не є громадським надбанням.

"Я сподіваюся, що зникнення цього хлопчика не спричиниться до зайвих побоювань, — сказав минулого вечора шеф Бортон. — Зрозуміло, що настрої в громаді тривожні, але я хочу наголосити на тому, що кожного без винятків року ми реєструємо від тридцяти до п'ятдесяти заяв про зникнення неповнолітніх осіб. Більшість із них знаходяться живими й здоровими протягом тижня після першої заяви. Дай Бог, те саме буде й у випадку Едварда Коркорана".

Також Бортон підтвердив свою впевненість у тому, що вбивства Джорджа Денбро, Бетті Ріпсом, Шеріл Ламоніки, Метью Клементса й Вероніки Ґроґан не були справою рук однієї особи.

"У кожному злочині є істотні відмінності", — сказав Бортон, однак відмовився наводити подробиці.