Воно - Сторінка 60

Передня частина в нього була від легковика "форд модель-А"[306], хвостова — від якогось пікапа з відкидним заднім бортом, котрий був колись ворітцями старого курника. Якщо зима була не надто холодною, вони удвох могли завести його, просто штовхаючи вниз під'їзною алеєю. Кабіна ваговоза не мала дверцят; точно так само не було там і лобового скла. За сидіння правила половина старого дивана, який Вілл Хенлон припер із деррійського звалища. Важіль коробки передач вінчала скляна дверна ручка.

Кожний зі свого боку, вони штовхали машину під'їзною алеєю, і, якщо вона котилася добре, Вілл застрибував досередини, повертав ключа, зменшував випередження запалювання, наступав на педаль зчеплення і, обхопивши своєю великою рукою ту дверну ручку, штовхав важіль на першу передачу. Тоді він міг закричати: "Добрий почин — половина діла!" Він різко відпускав зчеплення, двигун старого "А-форда" кашляв, задихався, стріляв вихлопом, смикався в зворотний бік… і подеколи дійсно починав працювати, спершу сутужно, потім більш плавно. Вілл гуркотів дорогою в бік фермерського господарства Руліна, розвертався на їхній алеї (якби він поїхав в інший бік, Батч, скажений батько Генрі Баверза, можливо, відстрелив би йому голову зі свого дробовика), а потім гуркотів назад, двигун без глушника відчайдушно репетував, тим часом як Майк підстрибував у захваті, галасуючи, а його мати стояла в одвірку кухні, витирала собі руки рушником для посуду, вдаючи відразу, якої вона насправді не відчувала.

Іншим разом машина від штовхання не заводилася і тоді Майку доводилося чекати, поки батько повернеться з сараю, несучи пускову корбу й стиха щось бурмочучи. Майк був цілком упевнений, що деякі слова в тому бурмотінні лайливі, і тоді він трохи лякався тата. (Тільки вже набагато пізніше, під час одного з тих нескінченний візитів до шпитальної палати, де лежав помираючий Вілл Хенлон, він дізнався, що батько бурмотів тому, що боявся тієї корби: одного разу вона брикнула, вирвалася з гнізда й розпанахала тату рота аж до щоки.)

— Відійди назад, Майку, — зазвичай казав він, встромляючи корбу до її гнізда в основі радіатора. А коли їхній "А" нарешті заводився, він казав, що наступного року замінить його на "шевроле", але так ніколи цього й не зробив. Той старий гібрид "А-форда" досі стояв на батьківському обійсті, оброслий до осей і заднього борту з ворітець курника бур'янами.

Було, коли ваговоз уже завівся, Майк сидів на пасажирському сидінні, вдихаючи запахи гарячого мастила й синього вихлопу, схвильований гострим вітерцем, що омивав його крізь беззахисну проріху там, де колись було лобове скло, і думав: "Ось знову прийшла весна. Ми всі прокидаємося". І тим здіймав собі в душі тиху радість, яка потрясала стіни тієї здебільшого безрадісної кімнати. Він відчував любов до всього довкола, а дужче за все до свого батька, який скалився над ним, вигукуючи: "Тримайся, Майкі! Ми пер'женемо вітер цим малюком! Ми прож'немо птахів до їх схованок!"

Потім батько рвав уперед з під'їзної алеї, задні колеса "А-форда" плювались назад чорним ґрунтом і сірою курявою глини, батько й син підстрибували на дивані-сидінні у відкритій кабіні, регочучи, наче двійко чисто природжених дурнів. Вілл гнав "А" крізь високу траву задвіркового поля, що трималось для сіна, на південне поле (картопля), західне поле (кукурудза й квасоля) чи на східне поле (горох та різноманітні гарбузи). І з трави перед ваговозом з полохливими криками спурхували пташки. Якось спурхнула куріпка, прекрасна птаха, коричнева, як дуби пізньої осені — "хуррр", вибуховий джеркіт її крил було чутно навіть попри гуркіт двигуна.

Ці поїздки були для Майка Хенлона дверима у весну.

Робочий сезон розпочинався з кам'яних жнив. Щодня протягом тижня вони виїжджали на "А" і завантажували його кузов камінням, об яке може зламатися зуб борони, коли надійде час розпушувати ґрунт і сіяти. Інколи ваговоз застрягав у розкислій весняній грязюці, і Вілл щось похмуро стиха бурмотів… знов лається, підозрював Майк. Деякі слова й вирази він знав, інших, як от "хвойди син", не міг утямити. На це слово він натрапив у Біблії і, наскільки міг зрозуміти, хвойда — це жінка, котра походить з певної місцини, яка називається Вавилоном. Одного разу він було вже зважився розпитати про це в тата, але їхній "А" по самісінькі свої пружинні ресори був у грязюці, на чолі в батька купчилися грозові хмари, тож Майк вирішив почекати кращої нагоди. Врешті-решт пізніше в тім році він спитав у Річі Тозіера, і Річі розповів йому, що його батько казав, що хвойда — це жінка, якій платять за те, що вона займається сексом із чоловіками. "Що таке займається сексом?" — перепитав Майк, і Річі пішов від нього геть, вхопившись за голову.

При певній нагоді Майк якось запитав у батька, чому, хоча вони збирають каміння кожного квітня, наступного квітня воно є там знову.

Вони стояли близько заходу сонця на місці його скидання в останній день тогорічних кам'яних жнив. Бита ґрунтівка, не досить серйозна, щоб зватися дорогою, вела від низу західного поля до цього урвища при березі Кендаскіґ. Урвище було пусткою, заваленою камінням, яке тягалося сюди з землі Вілла роками.

Дивлячись униз на цю безплідну землю, яку він творив спершу сам, а потім за допомогою сина (десь там, під каменюками, знав він, ще гниють рештки тих пнів, які він викорчовував по одному до того, як його поля можна було почати обробляти), Вілл закурив сигарету й сказав:

— Мій тато мені зазвичай говорив, що Бог любить каміння, мух, бур'яни та бідних людей понад решту всіх Його творінь й от тому Він і сотворив його так багато.

— Але воно немов повертається назад кожного року.

— Йо, гадаю, що таки повертається, — мовив Вілл, — це єдине пояснення, яке я маю.

У призахідних сутінках, що перетворили воду на помаранчево-червону глибінь, з іншого берега Кендаскіґ прокричала ґаґара. То був такий самотній звук, такий самотній, що натруджені руки Майка стягнуло гусячою шкірою.

— Я люблю тебе, тату, — раптом промовив він, відчуваючи цю любов так сильно, що йому запекло очі слізьми.

— Атож, я тебе теж люблю, — сказав тато й міцно обняв його своїми сильними руками. Майк притиснувся щокою до грубої тканини батьківської фланелевої сорочки. — А тепер, як ти щодо того, аби нам вертатися додому? Часу в нас — тільки щоб кожному скупатися перед тим, як та добра жінка поставить на стіл вечерю.

— Ейа, — відгукнувся Майк.

— Ейа й тобі, — відповів Вілл Хенлон, і обидва розсміялися, почуваючись утомленими й почуваючись добре, ноги й руки натруджені, але не перетруджені, долоні загрублі від каміння, але не дуже болять.

"Весна прийшла, — думав Майк того вечора, засинаючи у своїй кімнаті, тоді як мати з батьком в іншій дивилися по телевізору "Молодят"[307]. — Знову прийшла весна, дякую тобі, Боже, дякую тобі дуже-дуже". І вже поринаючи глибше в сон, він знову почув той крик ґаґари, віддаль її боліт, вливався в прагнення його сновидінь. Весна — клопітний час, але це гарний час.

Після кам'яних жнив Вілл ставив "А" у високій траві позаду будинку й виводив із сараю трактор. Далі починалося боронування, Майк або їхав позаду, тримаючись за залізне сидіння, або йшов поряд, підбираючи й відкидаючи вбік каміння, яке вони прогледіли. Потім вони сіяли, а після сівби починалася літня робота: сапання… прополювання… прополювання. Мати вичепурювала Ларрі, Мо та Керлі[308], їхні три опудала, а Майк допомагав батькові приладнати лосячий манок на кожну з набитих соломою голів. Лосячий ревун — це була така бляшанка з відрізаними обома денцями. Посередині бляшанки туго натягувалася добряче навощена, наканіфолена шворка, і коли крізь бляшанку задував вітер, вона видавала чудесно моторошний звук — на кшталт скигливого крукання. Охочі до врожаю птахи швидко тямили, що Ларрі, Мо та Керлі для них не загроза, натомість лосячі ревуни завжди їх відлякували.

Починаючи з липня, до прополювання додавалося збирання врожаю — спершу горох та редиска, потім салат і помідори, які були починалися як розсада в ящиках, потім кукурудза й квасоля у серпні, потім різні сорти гарбузів. Десь на половині цього доходило й до картоплі нового врожаю, а далі, коли дні коротшали, а повітря свіжішало, вони з татом забирали додому лосячі ревуни (хоча ті іноді за зиму десь губилися; скидалося на те, що їм кожної весни доводиться робити нові). Наступного дня тато кликав Нормана Седлера (який був так само тупим, як його син Лось, але безмежно лагіднішим) і Нормі приїжджав зі своїм картоплекопачем.

Протягом трьох тижнів вони всі разом працювали, вибираючи картоплю. На допомогу родині Вілл наймав трьох-чотирьох старшокласників, яким платив по четвертаку за діжку[309]. "А-форд" повільно повзає туди-сюди вздовж рядків південного поля, найбільшого поля, завжди на низькій передачі, задній борт опущений, у кузові щільно діжки, кожна позначена іменем того, хто до неї збирає, а в кінці дня Вілл розкриває свій старий, порепаний гаманець і сплачує кожному збирачеві готівкою. Плату отримував Майк, і його мати також, і Вілл жодного разу не спитав у них, що вони роблять з тими грошима. Майка було наділено п'ятивідсотковим паєм у фермі, коли йому виповнилося п'ять років, — ти вже достатньо дорослий, сказав йому тоді Вілл, щоб тримати сапку й відрізняти відьомську траву від гороху. Кожного року до його паю додавався один відсоток і кожного року наступного дня після Дня Подяки Вілл обраховував прибутки ферми й віднімав від них частку Майка… але нічого з тих грошей Майк не бачив. Вони йшли на його банківський рахунок для коледжу і не могли бути використані за жодних інших умов.

Нарешті приходив той день, коли Нормі Седлер їхав своїм картоплекопачем додому; радше за все, повітря на той час уже ставало сірим і холодним, і паморозь траплялася на помаранчевих гарбузах, складених у купу під стіною стодоли. Майк стояв на передньому подвір'ї, ніс червоний, руки в кишенях джинсів, і дивився, як батько заводить до сараю спершу трактор, а потім "А-форд". Він думав: "Знов ми готуємося запасти в сплячку. Весна… щезла. Літо… проминуло. Час збирання врожаю… кінчився". Усе, що тепер залишилося, — це недогризок осені, голі дерева, мерзла земля, мереживо інею вздовж берегів Кендаскіґ.