Воно - Сторінка 76

Перезирнувшись між собою, хлопці розсміялися — пискляво, як ті бурундуки. Вони вирушили далі, а потім Річі в бриджах вхопив Білла за руку й показав на Канал. Обидва повернулися в тому напрямку.

"Ні, — подумав Річі. — Не робіть цього. Не…"

Вони наблизилися до низького бетонного парапету, і раптом над його краєм, наче чортик з коробки, вигулькнув якийсь клоун з обличчям Джорджа Денбро — волосся зализане назад, рот, намазаний кровоточивим гримом, в огидному вищирі, очі — чорні діри. Одна рука стискає три повітряні кульки на ниточках. Іншою він потягнувся до хлопчика в матроському костюмчику й схопив його за горло.

— Н-н-н-ні! — скрикнув Білл і потягнувся до фотографії…

Потягнувся у фотографію.

— Стій, Білле! — закричав Річі, хапаючи його.

Він ледве не запізнився, бо побачив, як кінчики пальців Білла вже проходять крізь поверхню знімка у той, інший, світ. Він побачив, як кінчики пальців замість теплої рожевості живої плоті набули того муміфікованого кремового кольору, який на старих фотографіях вважається білим. І в той же час вони стали маленькими й окремими. То було, як ота оптична ілюзія, яку бачиш, коли встромиш руку до скляної миски з водою: та частина руки, що під водою, ніби плаває, відокремлена від тіла, за кілька дюймів від тієї частини, що залишається над водою.

Серія діагональних порізів покраяла пальці Білла в тому місці, де вони, переставши бути його пальцями, перетворились на фотопальці; то було так, немов він встромив руку між гострі лопаті вентилятора, а не в фотографію.

Річі вхопив його за зап'ясток і щосили смикнув. Обидва хлопці повалилися. Джорджів альбом вдарився об підлогу та з якимсь сухим звуком затріснувся. Білл встромив пальці собі до рота. Сльози болю стояли йому в очах. Річі побачив, що по долоні в нього біжить тоненькими цівками на зап'ястя кров.

— Дай подивлюся, — промовив він.

— Б-боляче, — сказав Білл. Він простягнув ту руку Річі, долонею донизу. Вказівний, середній і підмізинний пальці було посічено драбинкою порізів. Мізинець ледь торкнувся поверхні фотографії (якщо в неї була поверхня), і, хоча той палець порізів не отримав, Білл пізніше розповів Річі, що ніготь на ньому виявився акуратно обстриженим, наче якимись манікюрними ножицями.

— Господи, Білле, — промовив Річі. Пластир. Це було єдине, про що він міг думати. Господи, їм ще пощастило — якби він не відтягнув у ту мить Біллову руку, йому б ампутувало пальці, а не просто сильно порізало. — Нам треба їх заклеїти. Твоя мати може…

— Н-н-не п-п-переймайся моєю м-м-матір'ю, — відповів Білл. Він знову схопив той альбом, бризкаючи краплинами крові на підлогу.

— Не відкривай його знову! — скрикнув Річі, нестямно хапаючи Білла за плече. — Господи Ісусе, Біллі, ти ледве не втратив пальці!

Білл струсив його руку. Він почав гортати сторінки, і на його обличчі була похмура рішучість, яка налякала Річі дужче за будь-що інше. Біллові очі дивилися майже божевільно. Його поранені пальці залишали на Джорджевому альбому відбитки свіжої крові — поки що вона не скидалася на кетчуп, але дайте їй трішки часу, щоб підсохнути, і буде. Звісно, що буде.

І ось знову той кадр із середмістя.

"Модель-Т" стояв посеред перехрестя. Інші машини застигли на тих самих місцях, де вони були до того. Чоловік, який прямував у бік перехрестя, тримався за криси своєї федори; пальто на ньому знову роздуте навідліт.

Два хлопчики пропали.

Ніде на цій фотографій не було жодних хлопчиків. Але…

— Дивися, — прошепотів Річі й показав, не забувши тримати кінчик свого пальця подалі від знімка. Якась дужка виднілася понад самісіньким низеньким бетонним парапетом край Каналу — верхівка чогось круглого.

Чогось на кшталт повітряної кульки.

5

З кімнати Джорджа вони вийшли якраз вчасно. Голос матері Білла від підніжжя сходів і її тінь на стіні.

— Хлопчики, ви там що, боролися? — різко запитала вона. — Я чула, як щось гупнуло.

— Т-т-тільки т-т-трішки, мам, — Білл кинув гострий погляд на Річі. Мовчи, проказував той.

— Гаразд, я хочу, щоби ви це припинили. Я думала, стеля обвалиться просто мені на голову.

— М-м-ми більше не б-б-будемо.

Вони почули, що вона повертається до передньої частини будинку. Білл уже встиг перев'язати носовичком свою закривавлену руку; хусточка дедалі червонішала, за якусь мить з неї почне скрапувати на підлогу. Хлопці пішли до ванної, де Білл тримав руку під краном, поки кровотеча не припинилася. Очищені порізи були тоненькими, але глибокими. Від вигляду їхніх білих країв і червоного м'яса всередині у Річі замлоїло в животі. Він заклеював ранки пластиром якомога швидше.

— Б-б-болить, як т-т-ой чорт, — сказав Білл.

— Ну, а навіщо ти взагалі поліз туди рукою, ти, мокрощупе?

Білл серйозно подивився на колечка пластиру в себе на пальцях, а потім на Річі.

— Ц-це т-той к-клоун, — сказав він. — Ц-це т-той клоун п-п-прикидався Дж-джорджем.

— Правильно, — кивнув Річі. — І цей самий клоун, коли його бачив Бен, прикидався мумією. І цей самий клоун прикидався хворим безхатьком, якого бачив Едді.

— П-п-прокаженим.

— Правильно.

— А-а-але ч-чи воно насправді к-к-лоун?

— Воно монстр, — рішуче сказав Річі. — Якесь страховисько. Якесь роду страховисько прямо тут, у Деррі. І воно вбиває дітей.

6

Якось у суботу, невдовзі після пригоди з греблею і містером Неллом у Пустовищі та з фотографією, яка рухалася, Річі, Бен і Беверлі Марш особисто побачилися не з одним монстром, а з двома, ще й за це попередньо заплатили. Принаймні, заплатив Річі. Ці страховиська були лячними, проте справжньої небезпеки не становили; вони переслідували своїх жертв на екрані кінотеатру "Аладдін", тим часом як Річі, Бен і Бев дивилися на це з балкона.

Одним із тих монстрів був вовкулака, якого грав Майкл Лендон[368], і він був кльовим, бо навіть коли він перетворювався саме на вовкулаку, у нього все одно залишалося щось на кшталт зачіски "качача гузка". Іншим був оживлений автогонщик, якого грав Ґері Конвей[369]. Його повернув до життя нащадок Віктора Франкенштейна, котрий усі непотрібні йому частини згодовував алігаторам, яких тримав у підвалі. А ще в програмі: кіножурнал "МувіТон", де показували найновіші моди з Парижа і вибух найновішої ракети "Венгард"[370] на мисі Канаверал, два мультики "Ворнер бразерз", один мультик про Попая і один про Чіллі Віллі[371] (з невідомої причини Річі дико смішила шапочка Чіллі Віллі) та УРИВКИ З МАЙБУТНІХ ПОКАЗІВ. У майбутніх показах було обіцяно два фільми, які Річі одразу вніс до власного списку "мушу подивитися": "Я вийшла заміж за монстра з дальнього космосу" та "Крапля"[372].

Бен під час сеансу сидів дуже тихо. Перед тим друзяку Скирта ледве не запопали Генрі, Ригайло й Віктор, а отже, Річі вважав, що саме через це той і був таким пригніченим. Утім, сам Бен зовсім забув про тих недоумків (вони сиділи внизу, перед екраном, тицяли одне в одного коробками з попкорном і галдикали). Причиною його мовчання була Беверлі. Її близькість була такою всеохопною, що він від цього почувався ледь не хворим. Його тіло раз у раз бралося сиротами, але варто було Беверлі бодай трохи посунутися на своєму сидінні, шкіра в нього гаряче спалахувала, як у тропічній лихоманці. Коли вона, тягнучись до попкорну, торкалася його руки своєю, його кидало в захоплений трепет. Пізніше він думав, що ті три години, які він просидів у темряві поряд з Беверлі, були найдовшими й водночас найкоротшими в його житті.

Річі, без поняття, що Бен перебуває в глибоких телячих муках любові, почувався чудово, як та цяцечка. За його реєстром, кращим за пару фільмів про Френсіса Говорючого Мула[373] може бути тільки пара фільмів жахів у кінотеатрі, де повно-дітей, що кричать і верещать у криваві моменти. Звичайно, він жодним чином не пов'язував те, що відбувається у двох малобюджетних картинах кінокомпанії "Америкен Інтернешенел пікчерз"[374], які вони тоді дивилися, з тим, що відбувалося в їхньому місті… не в той час, принаймні.

Побачивши в п'ятничному числі "Ньюз" рекламу подвійного суботнього "Шок-сеансу", він геть забув, як погано йому спалося минулої ночі та як він врешті-решт піднявся і ввімкнув світло у своїй стінній шафі, насправжки дитячий трюк, але він не міг і на крихту заснути, поки цього не зробив. Але вранці все знову здавалось нормальним… ну, майже. Він почав думати, що, можливо, у них із Біллом трапилась спільна галюцинація. Звісно, порізи у Білла на пальцях не були галюцинацією, але, може, він просто порізався об краї деяких аркушів в альбомі Джорджі. Доволі цупкий папір там. Цілком можливо. Крім того, нема такого закону, що змусив би його наступні десять років тільки й думати про це, авжеж? Нє-а! Отаким-от чином, після досвіду, який напевне змусив би будь-кого дорослого бігти шукати найближчого мозкоправа, Річі Тозіер прокинувся, добряче поснідав млинцями, побачив у газеті на шпальті "Розваги" оголошення про два фільми жахів, перевірив свої кошти, з'ясував, що їх трохи не вистачає ("не існує" наразі було б точнішим визначенням), і почав чіплятися до батька, щоб той доручив йому якусь роботу.

Батько, котрий вийшов до сніданку вже одягненим у свій білий халат дантиста, поклав на стіл спортивний розділ газети й налив собі другу чашку кави. Батько був приємної зовнішності чоловіком з худорлявим обличчям. Він носив окуляри в сталевій оправі, мав невеличку лисину поза тіменем і мусив померти у 1973 від раку гортані. Він подивився оголошення, на яке показував Річі.

— Фільми жахів, — промовив Вентворт Тозіер.

— Йо, — підтвердив Річі, щирячись.

— Схоже, ти волієш піти.

— Йо!

— Схоже, ти можеш померти в корчах від розчарування, якщо тобі не вдасться побачити цих двох сміттєвих фільмів.

— Йо, йо, так і буде! Я знаю, що так і буде! Гаплииик!

Річі упав зі стільця на підлогу, вчепившись руками собі в горло, і висолопив язик. Це був традиційний химерний спосіб Річі вмикати свій чар.

— О Боже, Річі, чому б тобі це не припинити, будь ласка? — запитала мати від плити, де вона смажила йому пару яєць та пекла млинці.

— Оце так справи, Річе, — почав його батько, коли Річі повернувся на стілець. — Гадаю, я, мабуть, забув у понеділок видати тобі кишенькові гроші. Це єдина причина, яку я можу собі уявити, чому тобі знову потрібні гроші в п'ятницю.

— Ну…

— Пішли?

— Ну…

— Це надзвичайно глибока тема для хлопця з таким мілким розумом, — сказав Вентворт Тозіер.