Воно - Сторінка 85

Хлопчик стер шмарклю з криком болю й відрази.

На обличчі монстра все ще горіла лють, але також і біль — це неможливо було не завважити. Білл, звісно, поранив страховисько з батькового пістолета, але Річі вразив його дужче… спершу Голосом Копа-Ірландця, а тепер чхальним порошком.

"Господи, якби я мав і чухальний порошок, а ще й веселий зумер,[396]можливо, я зміг би його вбити", — подумав Річі, а потім Білл вхопив його за комір куртки й відсмикнув назад.

І добре, що він це зробив. Вовкулака перестав чхати так само раптово, як був почав, і кинувся до Річі. І то, швидко — неймовірно швидко.

Річі міг би так просто там і сидіти з пакетом з-під чхального порошку Доктора Дурка в руці, дивитися на Вовкулаку з якимсь ніби наркотичним зачудуванням, думаючи про те, яке буре в того хутро, яка червона кров, про те, як нема нічого чорно-білого в реальному житті, він міг би сидіти там, аж поки лапи страховиська Не вхопили б його за шию, а довгі нігті вирвали горлянку, але Білл знову вхопив його й рвучко поставив на рівні.

Річі спотикливо кинувся за Біллом. Вони побігли навкруг будинку до його фасаду, і Річі думав: "Воно не наважиться далі переслідувати нас, ми вже на вулиці, воно не наважиться переслідувати нас, не наважиться, не наважиться…"

Але воно гналося. Він чув страховисько відразу в себе за спиною, воно лютувало, і гарчало, і пінилося слиною.

А ось і Сілвер, так і стоїть прихилений до того дерева. Білл заскочив на сидіння і вкинув батьківський пістолет до багажного кошика, в якому вони возили так багацько іграшкової зброї. Закидуючись на багажник, Річі ризикнув озирнутися й побачив Вовкулаку, що навскіс по моріжку біг до них: той був уже менш ніж за двадцять футів. Кров і шмарклі змішалися на його шкільному жакеті. Біла кістка зблискувала крізь його шкуру біля правої скроні. Білі смуги чхального порошку виднілися з боків на його носі. А ще Річі побачив дві речі, які немов довершували цей жах. На жакеті цього страховиська не було зіпера; натомість там були великі, пухнасті помаранчеві ґудзі, наче помпони. Інша річ була ще гіршою. Це саме вона змусила його відчути себе так, ніби ось-ось він зомліє чи, може, здасться і дозволить себе вбити. На жакеті золотою ниткою було вишите ім'я — таке гаптування, хто хотів, міг собі замовити у Мехена за долар.

Вишитим на закривавленому лівому борті жакета Вовкулаки, замурзаним, але доступним для прочитання було ім'я: РІЧІ ТОЗІЕР.

Страховисько кинулося до них.

— Жени, Білле! — крикнув Річі.

Сілвер почав котитися, але повільно — занадто повільно. У Білла це забирало так багато часу — розігнатися…

Вовкулака перетнув вибоїсту стежину, якраз коли Білл викотився на середину Нейболт-стрит. Його вицвілі джинси були забризкані кров'ю, і, дивлячись назад через плече, сповнений якогось жахливого, незламного, спорідненого з гіпнозом причарування, Річі побачив, що шви на тих джинсах місцями розійшлися і звідти стирчать жмуття шорсткої бурої шерсті.

Сілвер дико хилитався туди й сюди. Білл крутив педалі навстоячки, вчепившись знизу в ручки керма — голова закинута до хмарного неба, жили на шиї нап'яті. І все одно гральні карти стріляли тільки поодинокими пострілами.

Одна лапа мацнула Річі. Він жалюгідно скрикнув і ухилився від неї. Вовкулака загарчав і оскалився. Страховисько було достатньо близько, тож Річі міг бачити пожовклі рогівки його очей, відчути солодкий запах гнилого м'яса з його рота. Зуби в нього виявилися кривими іклами.

Річі скрикнув знову, коли воно змахнуло лапою навідліг. Він був певен, що воно хоче відірвати йому голову, але лапа майнула в хлопчика перед обличчям, схибивши не більше, ніж на якийсь дюйм. Силою того помаху Річі здмухнуло з лоба його спітніле волосся.

— Нумо, Сілвере, ГАЙДААА! — закричав Білл на всю силу своїх легень.

Він досяг верхівки невисокого, положистого пагорба. Біднувато, але достатньо, щоб Сілверу розігнатися. Гральні карти підхопили швидкість і почали підспівувати дзижчанням, Білл скажено тис на педалі. Сілвер перестав вихилятися і взяв прямий курс вниз по Нейболт-стрит до шосе № 2.

"Дяка Богу, дяка Богу, дяка Богу, — думав Річі нескладно. — Дяка…"

Вовкулака рикнув знову — "ой, Боженько, цей голос, ВІН НАЧЕ ЗРАЗУ ПОЗАДУ МЕНЕ" — і Річі враз різонуло по горлу, це відсмикнуті назад коміри його сорочки й куртки перетиснули йому трахею. Він захлинувся булькотливими звуками, але спромігся обхопити за талію Білла раніше, ніж його стягнуло б із велика. Білл хитнувся назад, але продовжував міцно тримати кермо. Якусь мить Річі думав, що цей великий велосипед просто підхопиться дибки на задньому колесі, скинувши собі зі спини їх обох. А потім його куртка, яка все одно вже готувалася до мішка з ганчір'ям, роздерлася на спині з гучним рипінням, що прозвучало на диво схожим на потужний пердіж. Річі знову міг дихати.

Він озирнувся і заглянув просто в ті мутні, вбивчі очі.

— Білле! — він намагався це прогорлати, але слово не мало сили, не мало звуку.

Та все одно Білл його якось ніби почув. Він закрутив педалі ще дужче, дужче, ніж будь-коли у своєму житті. Усі його нутрощі немов здіймалися, зірвані з якорів. У горлі він відчував густий, мідний смак крові. Очі в нього вибалушилися. Відвисла нижня щелепа черпала повітря. І радісний, божевільно невідворотний захват наповнював його — щось таке дике, і вільне, і все це разом. Якась жага. Він навстоячки на педалях — улещує їх, плющить їх.

Сілвер продовжував набирати швидкість. Він починав уже відчувати дорогу. Починав летіти. Білл відчував, що його пре.

— Нумо, Сілвере! — гукнув він знову. — Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!

Річі почув часте тупотіння мокасинів по щебеню. Він обернувся. Лапа Вовкулаки вдарила його понад очима з приголомшливою силою, і на мить Річі дійсно подумав, що йому зірвало верхівку голови. Все раптом здалося тьмяним, неважливим. Звуки вщухали і зовні, і всередині. Зі світу спливли кольори. Він повернувся знову до Білла, відчайдушно за нього чіпляючись. Тепла кров затікала йому в праве око, пекуча..

Лапа махнула знов, вдаривши цього разу по задньому крилі. Річі відчув, як скажено велик вихнувся, на мить на межі перевертання, але потім вирівнявся знову. Білл знову прокричав: "Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!" Але це також прозвучало віддалено, наче луна, почута перед тим, як їй завмерти.

Річі заплющив очі, і тримався за Білла, і чекав кінця.

14

Білл також почув наближення кроків та зрозумів, що клоун іще не здався, але обернутися й подивитися він не наважувався. Він дізнається й так, якщо той їх дожене й зіб'є на землю. Це насправді було єдиним, що йому треба було знати.

"Жени, хлопчику, — думав він. — Віддай мені зараз усе! Усе, що маєш! Жени, Сілвере! ЖЕНИ!"

Отак укотре Білл Денбро опинився в перегонах наввипередки з дияволом, тільки тепер диявол був жахливо усміхненим клоуном, чиє обличчя пітніло білим гримом, чий рот кривився в зловісній, червоній посмішці вампіра, чиї очі були блискучими срібними монетами. Клоуном, що з якоїсь безумної причини був одягненим у жакет Деррійської середньої школи, поверх свого сріблястого костюма з помаранчевим коміром-жабо й помаранчевими ґудзями-помпонами.

"Жени, хлопчичку, жени, Сілвере, що ти на це скажеш?"

Нейболт-стрит тепер миготіла повз нього. Сілвер уже починав задоволено мугикати своє. Чи вщухло бодай трішки оте тупотіння мокасинів позаду? Він досі ще не наважувався обернутися, подивитися. Річі тримав його мертвою хваткою, він перекривав йому дихання і Білл хотів був попрохати його послабити тиск, але також не наважився витрачати на це подиху.

Там, попереду, наче прекрасна мрія, висів знак "стоп", який позначав перехрестя Нейболт-стрит і шосе № 2. Автомобілі проїжджали туди-сюди по Вітчем. У його стані змореного жаху Біллу це здавалося схожим на якесь чудесне диво.

Тепер, оскільки за мить він уже мусив вдарити по гальмах (або утнути щось зовсім вигадливе), він ризикнув кинути погляд назад через плече. Побачене змусило його єдиним різким ривком крутнути педалі назад. Сілвера потаскало юзом, залишаючи позаду гуму, зідрану із заблокованого заднього колеса, а голова Річі боляче врізалася в улоговину правого плеча Білла.

Вулиця була абсолютно порожня.

Але приблизно ярдів за двадцять п'ять від них, проти першого з покинутих будинків, котрі тягнулися чимсь на кшталт поховальної процесії, яка вела до залізничної станції, зблискувало щось яскраво-помаранчеве. Воно лежало біля вирізаного в бордюрі зливового отвору.

Ухххх.

Ледь не запізно Білл зрозумів, що Річі сповзає ззаду Сілвера. Очі в Річі були підкочені вгору так, що Білл міг бачити під верхніми повіками тільки нижні обідки його райдужок. Полагоджена дужка його окулярів висіла криво. З лоба в нього повільно текла кров.

Білл ухопив його за руку, їх обох хитнуло вправо, Сілвер утратив рівновагу. Вони повалилися на дорогу мішаниною рук і ніг. Білл добряче гахнувся ліктьовим нервом і закричав від болю.

На цей звук очі Річі стріпнулись.

— Я збираюся показати вам, як тістатися до тамтих скарбів, ссньйоор, але тамтий чоловік, Доббс, є тууше небезпечний, — промовив на хропливому вдиху Річі. Це був його Голос Панчо Ванільї,[397] але його плинність, незв'язність дуже налякали Білла. Він побачив кілька грубих бурих шерстинок, що прилипли до неглибокої рани на лобі в Річі. Вони були трішки кучеряві, як лобкове волосся його батька. Від цього йому стало ще страшніше, і він навідліг ляснув Річі по щоці.

— Йойч! — скрикнув Річі. Повіки в нього затріпотіли, потім широко розчахнулись. — За що ти б'єш мене, Білле? Ти розіб'єш мені окуляри. Вони й так не у вельми гарнім стані, на той випадок, якщо ти не помітив.

— Я д-д-думав, т-т-ти п-помираєш чи щось т-т-таке, — сказав Білл.

Річі повільно сів серед вулиці та приклав собі руку до голови. Простогнав: "Що трап…" А тоді він згадав. Очі його розширилися в раптовому шоці й жаху, він зіп'явся на коліна й крутнувся, хрипко дихаючи.

— Н-н-не т-треба, — сказав Білл. — Во-о-оно п-пропало, Р-р-річі. Його н-н-нема.

Річі побачив порожню вулицю, де нічого не рухалося, і раптом вибухнув слізьми. Білл дивився на нього якусь мить, а потім обхопив Річі руками й обняв. Річі вчепився за шию Білла й теж його обняв. Він хотів сказати щось потішне, щось про те, як Біллу варто було б випробувати на Вовкулаці рогатку, але нічого не вийшло.