Вовча яма - Сторінка 13

Може, її взагалі не було — відповіді, а він, дурень, її шукав. Інакше б він не опинився в зоні, а знайшов би якесь інше місце... Ось і бомж опинився саме тут — вже чи не звела їх разом фатальна спільність доль? Але яка в них могла бути спільність? Відмінність — це є, скільки завгодно. А спільності?.. Однак щось було, інакше вони б не опинилися разом.

То що ж — і кінець їхній однаковий?

Такі думки полохали, як було з ними погодитись? Солдат здригнувся і перестав думати про те. Краще було взагалі не думати. Якби це було можливо...

Сонце зовсім сховалося за бором. Увесь берег річки і чагарник на боку заріччя тонули в тіні, в якій потроху розпливався сизий дим багаття. Лише безхмарне небо над лісом розкошувало-купалося в прощальному сонячному сяєві — там грали щасливі бубонці, які не досягали землі. На землі владарювали дзвони похорону.

Нарешті солдат розгріб трохи вугілля, поклав десяток картоплин, загорнув їх приском. Хай печуться. А сам підійшои до нерухомого тіла бомжа. Що з ним робити? Либонь, треба його поховати? Але ні лопати, ні навіть придатного для такої потреби ножа у них не було. Солдат виліз на обрив і виламав з ліщини товсту палку. Звичайно, ліпше було б поховати на обриві, збоку від їхнього нічного лежбища, але палкою там не вкопаєш. Там дернина і соснове коріння... І він почав копати в піску, під обривом, поряд з тілом небіжчика. Тут було легше, він колупав палкою і жменями вигрібав пісок. Через годину вийшла яма, — мілкувата, правда, і недоладна. Як і бомжове життя, подумав солдат. Яке життя, такий і похорон. А все життя є, либонь, зароблянням на поховання, не на щось інше. А декотрі думають — на кар'єру. Кожна кар'єра он — кінчається ямою. Тож чи варто так дбати про неї? Про кар'єру або про яму — солдат уже додумати не міг. Він аж сполохався від думки: а чи буде кому поховати його?

Може, не треба було ховатися, втікати, може, ліпше, щоб його знайшли. Зрозуміло, і покарали. Біс його знає, що в житті ліпше, а що гірше. Він чи не з дитинства хотів піти в армію, з книжок і кіно йому подобалося все військове — зброя, обмундирування, техніка. Він навіть прагнув обороняти батьківщину і при цьому виявити геройство. Він радів, коли його у військкоматі призначили в ракетні війська, і не думав, що ця радість хутко вилізе йому боком. Довелося почорніти з горя — не радуйся завчасно, дурню.

Він не хотів жити бридко, прагнув сумління й чистоти. Сталося все навпаки. То що ж йому — гинути нині у свої дев'ятнадцять літ?

Задумавшись, він не одразу зауважив, як побіч з'явилася пташечка — маленька вертлява плиска з довгим хвостиком. Невідомо звідки взявшись туг, вона безтурботно пострибала по піску, щось там клюнула, озирнулася на одиноку, прибиту горем людину і ніби тоненько пискнула.

— Плисочка! — прошептав він з несподіваною ніжністю, відразу згадавши слово, яким у селі звали цих пташок. Але пташка тут же пурхнула вгору і стрімливо відлетіла за річку. Навіщо вона тут, по чию душу прилітала? — розтривожено думав солдат, зворушений раптовою появою пташки.

Тим часом, мабуть, спеклися картоплини.

Солдат вигріб з приску крайню, трохи обтер її об штани і спробував одкусити. Але чомусь не здолав — обпекло в роті і спазма здушила горло. Щось таке сталося з його горлом чи шлунком — ті не приймали їжі. Почало вернути на блювоту, і він випустив картоплину. Хлопець не на жарт сполохався — він не міг їсти. Зате міцніла блювота, разів два з горла ринуло ледве не на багаття. Від внутрішніх судорог у нього вивертало шлунок — так було кепсько. Низько схилившись над землею, він сидів біля пригаслого вогнища вже без жодної уваги до картоплі. Він чекав, коли його страждання скінчаться. Але страждання не кінчалися — страждання, здається, міцніли.

Так тривало чимало часу, почало згасати багаття. В темряві ночі віддалі тьмяно блищала водяна пляма затоки. Побіч, трохи освітлений рештою вогню, лежав одубілий небіжчик. Мабуть, треба було підкласти палок у вогнище, та солдату було не до того. Він зробився байдужий до вогню, про який недавно ще так дбав. Настала черга дбати за себе.

Трохи, однак, упоравшись із неміччю, він підвівся, підняв обважніле неживе тіло і звалив його в яму. Загорнути піском не встиг — знову підступила блювота. Тоді він обліг долу побіч і думав, що, мабуть, тут і сконає також. Сконати тут разом, може, було б і непогано... Поруч неквапно помирало багаттячко, в темряві на краях вогнища ще ворушилися-миготіли дрібненькі вогники. Спрокволу й ті згасли.

Проснувся глибокої ночі — йому й зовсім стало погано. Тільки встиг сісти на холодному піску, як знову здригнувся від блювання. Блювати давно вже не було чим, але все одно його рвало зсередини, — здається, рвало з нутрощів. Він не розумів чому, і то трохи підводився, то знов облягав долу. Між страждальних судом трохи забувався в знемозі, щоб незабаром прохопитися знов і знову надриватися в блюванні. Здається, вже зовсім спустів шлунок і всі нутрощі, а нестерпна гіркота не переставала рватися з горла. Судоми не спинялися. І йому здавалося, що краще померти, ніж так страждати.

Може, під ранок трохи заснув.

Проснувся, коли вже розвидніло, сів, почав утирати забруднене підборіддя, груди. І тоді на пальцях убачив кров — як і вчора у бомжа. З його рота також ішла кров. Значить, і його невдовзі чекає те саме.

Але він не хотів помирати...

Він з натугою піднявся і, хитаючись, пішов берегом. Геть від цієї затоки, від вогнища, від незакопаної могили. Йому треба було доволоктися до броду.

Мабуть, нова мета надала якоїсь сили — хистко, невпевнено, ослаблений, він подолав, однак, чималий відрізок шляху по лісу. Але й видохся вщент. Упав у підліску, серед горобинового молодняку, довго лежав. Свідомість його затуманилася, часом він переставав розуміти, хто він і де він є. Але не надовго. Все ж він змушував себе підводитися і йти. Йому вельми треба було дійти до броду.

— Люди-и-и, люди-и-и, — намагався він крикнути, але з його уст злітав тільки шепіт. Ніхто ніде не відгукувався. Та й ніде не було нікого. Не було навіть вовка. На мить згадавши доходягу, солдат промовив у думках: де ти, братку по нещастю? Вовче ти мій, вовче... Приходь, може врятуємось разом..

Почала діймати спрага — хотілося пити. Та річка й болото зосталися позаду, в бору води не було. Він розумів це і терпів. Він тільки йшов. Від дерева до дерева, від сосни до сосни. Однак усе виразніше став одчувати, що не дійде.

Але невже справді не дійде?

Переляк трохи надав сили. Але небагато. Ослабло протупавши десяток кроків, падав додолу, лежав. Нащо ж усе так вийшло, чому? — звучало в ньому здивоване питання. Все те ж питання без відповіді. Хто згубив його життя? І чому? А може, отак із самого початку приречено долею? Тоді він не винуватий. Сам він уже безсилий що-небудь у ній змінити.

Підводячись, він кидав короткі позирки по боках — думав, мо' де вбачить людей. Щоб гукнути. Та людей не було. Не було і вовка. Солдат зостався зовсім один у цьому гарному і страшному лісі.

Стало чомусь темно. Може, настала ніч? Значить, він так і не дотяг до рятівного броду, не вибрався зі згубної ями. Темрява навалилася на ліс, на солдата, і він уже не розумів, у який бік іти. І чи йти взагалі? Йому бракувало сили навіть підвестися...

Вуасаари, 1998 р.

Переклад Валерія Стрілка