Вовча яма - Сторінка 6

Воно зжирало неймовірну кількість дров, які все важче було здобувати в лісі. Мабуть, все було б ліпше, якби вони мали сокиру або якийсь годящий ніж чи кинджал. Але нічого з того у них не було — ні в бомжа, ні в солдата, дрова вони мусили здобувати голими руками. Міський житель, солдат не думав, що в лісі це стане проблемою.

Головне, якщо бомж ішов на болото, хлопець не міг надовго відлучатися з берега, а відлучившись, кожного разу боявся, що спізниться і багаття згасне.

Того дня він особливо далеко й не відходив. Вибрав у молодому сосняку зсохлу ялинку, яка була йому під силу, і почав її гнути— хитати, щоб викрутити з корінням. Ялинка була не товста, проте довелося пововтузитись, і хлопець аж употів, допоки впорався з нею. Так і поволік через підлісок до річки, все тривожачись, чи не згасло багаттячко. Коли відходив, підклав зовсім трохи, могло й догоріти.

Вибравшись із лісу на обрив, перш за все зирнув на берег і від здивуваня ледве не випустив ялинку — біля багаттячка спиною до нього сиділа незнайома жінка. Багаттячко буцімто ще трохи димилося, і жінка, вдягнена в джинсову куртку і спортивні штани, клопітливо підкладала в нього те, що не встигло ще догоріти. Солдат майже сполохався, що вона, може, й зовсім загасити багаття, і зістрибнув з обриву.

— Оце ж підкладаю, щоб не згасло, — сказала жінка звичайним, майже як у хаті, голосом.

Не відповівши їй, солдат поправив кінці недогорілого гілля — димок погустів, незабаром мав з'явитися вогонь: багаттячко не згасне. Це його заспокоїло, хоча поява жінки майже стривожила, тим паче, що він тут опинився один, — бомж із ранку пропадав на болоті.

— Що, рибалиш? — вглядаючись у його заклопотане обличчя, спитала жінка.

Вона була набагато старша за солдата, мала жвавий і гострий позирк з-під темних, не підмальованих брів; на її вустах також не було помітно слідів помади, і вони здавалися не надто виразними на рудуватому обличчі. Вільна мачера говору й не білоруська мова давали зрозуміти, що жінка не тутешня, — швидше за все, з міста. Але як вона опинилася тут? Що їй тут треба?

— Один тут? — Знову спитала вона.

— Не один, — буркнув він і поліз на обрив по ялинку. Вce ж треба було підкласти в багаття.

Він зволік ялинку з обриву, підтягнув ближче до берега і почав обламувати гілки. Деякі з них кидав у вогонь, інші, що були товстіші, складав неподалік. Жінка, пильно спостерігаючи за ним, мовчки сиділа біля багаття. Відтак різко спитала:

— Ти дурень, чи що?

Перш ніж відповісти, він кинув у її бік злий погляд, бо вона відверто бентежила хлопця і, мабуть, не відразу втямила те.

— Давай допоможу.

Удвох вони стали обламувати з ялинки гілки, хоча, як він зрозумів, допомога від неї була незначна; вона більше заважала, смикаючи ялинку. Ростом вона була вища за солдата і, мабуть, ніскільки не бентежилася у стосунках з ним. Він же, невідомо чому, почав помітно для самого себе соромитися через те, що вона була до нього так близько.

— А сокири нема? — спитала жінка, і він побачив, що спереду в неї не вистачає зуба.

— Нема.

— І пилки нема?

— Нема й пилки.

— Як же ви тут обходитесь? Руками?

— Руками.

— А як риба? Клює?

— Клює, — просто відказав він, ламаючи товстіші віття знизу. Жінка обламувала тонші з вершини.

— І багато наловив?

Пригадавши їхній улов і загублений гачок, він криво посміхнувся. Подумав, однак, що подробиці їй тлумачити не буде. Хто вона така, щоб усе їй тлумачити.

— А де ж твоя вудка? Чи сітка? — не змовкала жінка.

— Для нашої риби вудки не треба, — сказав, маючи на увазі жаб.

— Ось як! Значить, ти тут таки не один?

— Не один, — сказав він і вперше прямо зирнув їй в обличчя, затримавши погляд на плетеній шапочці на голові. Все ж улітку в зимових шапках жінки не ходять, навіть у лісі. Чому ця в шапці? Його позирк, однак, зразу ж помітила жінка.

— Що, гадаєш — погана шапка? Вельми навіть зручна. І комарі не кусають. Та з ким же ти ловиш?

— З ким треба, з тим і ловлю, — стримано сказав він і змовк.

Недоречна цікавість жінки почала докучати солдатові. Добре ще, думав він, якщо це — тільки цікавість. Швидше приходив би з болота бомж, удвох уже вони знайшли б як відчепитись від цієї жінки.

Жінка у свою чергу теж зрозуміла, мабуть, що небагато доб'ється від цього незграби-хлопця в солдатському бушлаті, і сказала про себе:

— А я оце йду, дивлюся — багаттячко, і нікого нема. Ну, думаю, припалю, а то запальничка скінчилася. А тупати далеко...

— Це куди ж — тупати? — вовкувато запитав солдат.

— Туди, — непевно махнула рукою жінка.

І тоді солдат угледів біля вогнища невелику господарчу сумку, з якими господині звичайно ходять на базар. У сумці щось було накладено, однак, навряд щоб продукти — з вигляду сумка здавалася легкою. У той час із чагарнику біля річки появився бомж, який, побачивши їх тут, зупинився, але затим почав неспішно наближатися по березі. Жінка, згледівши його, кивнула.

— Напарник, еге?

— Напарник, — сказав солдат. Його ніякуватий настрій одразу став кращати, у присутності бомжа він відчув себе впевненіше.

Здаля озираючи жінку, бомж підійшов до багаття. В шапці він тримав наловлених у болоті жаб і тепер, вочевидь, прикидав, що з ними робити. Мабуть, показувати їх незнайомій жінці він не хотів, але й випускати також було шкода. Жінка, здавалося, щось зрозуміла.

— Що це — риба?

— Риба, — раптом сказав бомж. — Лящі. Показати?

— Покажи.

Жінка зробила декілька кроків назустріч, щоб зазирнути в шапку, відв'язані вуха якої він стискав у кулаку. Але, зазирнувши, відсахнулася.

— Тьху, гидота! Навіщо вони вам?

— Їсти!

— Їсти? Ви що?

— А нічого. Голод — не тітка.

— Ясно, — не відразу сказала жінка і відійшла, здається, втративши цікавість і до жаб, і до їхніх ловців.

Бомж тим часом з несподіваним запалом забігав біля багаття.

— А ось ми їх зараз підкоптимо, підсмажимо і з'їмо залюбки. Правда, солдате? Можемо і почастувати, якщо зголодніла. Звідки йдеш? — ніби до доброї знайомої, звернувся він до жінки.

— Звідти, — сказала жінка і присіла трошки збоку від вогнища.

— Солдате, давай більше дров! — по-командирському розпоряджався бомж. — Напали жару. А я їх випотрошу, нафарширую цибулею та перчиком. А як же! Французи їдять, а ми що — гірші?

Солдат без великої охоти взявся підкладати у вогнище сухе ялинове гілля, полум'я від якого хутко шугануло стовпом під небо. Близько від вогню стало гаряче, вони відійшли далі; бомж іржавим складничком випотрошив десятка півтора жабок.

— Либонь утікаєш? — раптом запитався він у жінки, яка сиділа віддалік. Жінка насторожилася.

— А я не втікаю. Хай від мене втікають.

— Хе! Ти хіба з міліції?

— Може, і з міліції...

— Так я тобі й повірив! — огледівши її, сказав бомж.

Жінка у відповідь засміялася — спочатку суворе її обличчя по-доброму просвітлилося.

— Ну й правильно зробив. Тепер вірити нікому не можна.

На горбовинці напаленого вугілля бомж почав пекти-смажити жаб. Сидячи поряд, солдат звикло ковтав слинки й помалу штрикав палкою у вогонь. Він чекав, що жінка піде, її присутність неприємно гнітила його, він уже встиг одвикнути від пустої балаканини з незнайомими. Для пустих розмов йому досить було бомжа. З жінкою, напевно, треба було поводитись інакше, особливо з такою ось безстидною прилипалою. В розмовах з жінками він взагалі рідко коли натрапляв на потрібний тон, частенько соромився і навіть страждав з того.

За якусь годину чи більше жабки, здається, підсмажилися, і вони посіли їх їсти. Жінка, як і досі, містилася трохи збоку від вогнища, і солдат подумав: ну, тепер уже піде. Але вона нікуди не йшла, і коли бомж подав їй невеличку жабку на широкому листі лопуха, який служив їм замість тарілок, нерішуче взяла її. Однак їсти поки що не квапилася.

— А солі? Солі у вас нема?

— Чого нема, того нема, — охоче потлумачив бомж. — Знаєш, і випити нема. Може, у тебе знайдеться?

— Чого нема, того нема, — мов передражнила його жінка і тихенько, непомітно зітхнула.

— То їж. Либонь давно їла?

— Давненько, — зізналася жінка. — Тут де візьмеш?

— Тут ніде нема. Опріч як у нас, — жартував бомж. — Ресторанчик на березі. Мов "поплавець", правда, солдате?

Солдат невдоволено знизав плечима, подумав: чого він чіпляється? Хай би й чіплявся до неї, якщо йому цікаво, та покинув його в спокої.

Хутко вони скінчили тих жаб, обсмоктали їх дрібні кісточки, які бомж зібрав ув одну купку та затоптав у пісок.

— Ось і пообідали! І повечеряли також. Ну як — нічого?

Жінка непевно поворушила плечима — мабуть, відповіді у неї не знайшлося. Замість того вона щось дістала із сумки.

— Закуримо?

— А ми некурящі, — відповів бомж.

— Травку...

— Травку? Тоді давай.

Жінка спритно згорнула з папірця товсту цигарку, прикурила від вуглини з багаття. Бомж підсунувся до неї ближче.

— Тебе як звати?

— А тебе?

— Мене — Жора.

— Ну якщо ти Жора, то я Жоржета. Чув таке ім'я?

— Аякже! Тільки як ти тут опинилася? Тут же зона.

— Ну і хрін з нею, з зоною, — різко, без усмішки сказала жінка.

— Нам-то чого боятись?

— А смерті?

— Смерть я вже бачила. Навіть поцілувалася з нею. Осьо, подивись!

Вона зсунула з лоба плетену шапочку, і на вистриженій скроні біла латка лейкопластиру.

— Що це?

— Від кулі. Кілер був п'яний, не поцілив.

— Кілер?

— А ти думав — півень клюнув?

— І за віщо?

— За гроші, звичайно. За що ж іще?

— І великі гроші? — з цікавістю питався бомж.

— Взагалі дрібниці, — байдужим тоном розповідала жінка. — Основні гроші встигли перегнати за кордон. А от себе не пильнували, коли решту намагалися зберегти. Ну, дружок мій і одержав у свій крутий лоб. А мені з рикошету — так само.

— Однак! — задумливо мовив бомж. Ризикована ваша житуха — з грошима.

— Була з грошима. А тепер пусто в кишені.

— Ну й добре. Вже тепер кілер відстане.

— Не скажи. Якби відстав, я б тут не опинилася.

— Он як!

Вони змовкли, жінка подала бомжу товстий недокурок, який той бережливо взяв закопченими пальцями.

— Що — вже курив?

— Було колись...

— А пацан? Хоча йому ще рано, — вирішила жінка, з усмішкою озирнувши солдата.

Йому й зовсім стало ніяково, майже болісно. І ця розмова про гроші, кілерів, куріння "травки" неприємно подіяла на нього, поривало встати й піти звідси. Хай би вони тут курили і сповідувалися одне одному, все ж у нього була інша, ніж у них, доля.