Втрачені ілюзії - Сторінка 17

Люсьєн не знав — бідолашний по ет! — що жоден із цих мудраків, за винятком пані де Баржетон, не міг зрозуміти поезії. Нездатні па високі почуття, всі ці люди посходилися, самі себе обманюючії щодо очікуваного видовища. Є слова, що завжди приваблюють публіку, як труби, цимбали, барабани вуличних комедіантів. Слова краса, слава, поезія мають магічну силу, що чарує навіть найгрубіші душі.

Коли все товариство зібралося, коли розмови, нарешті, вщухли, після того як, за дорученням дружини, пан де Баржетон, немов церковний воротар, що постукує своїм посохом, неодноразово закликав присутніх до тиші, Люсьєн, відчуваючи страшне душевне збентеження, сів за круглий стіл поруч пані де Баржетон. Тремтячим голосом він повідомив, що, не бажаючи ошукати нічиїх сподівань, він зараз прочитає недавно видані вірші ще не відомого великого поета. Хоча вірші Андре Шеньє вийшли друком 1819 року, в Апгулемі й справді ніхто не чув про Андре Шеньє. В цьому повідомленні побачили хитрощі пані де Баржетон, вигадані для того, щоб пощадити поетове самолюбство і дати слухачам змогу почувати себе вільніше. Люсьєн прочитав спершу "Хворого юнака", що був зустрінутий схвальним шепотінням; потім "Сліпця", поему, яка цим сірим душам здалася надто розтягненою. Читаючи, Люсьєн терпів пекельні муки, зрозумілі лише видатпим митцям або тим, кого тонке сприймання та великий розум підпосять до їхнього рів— пя. Щоб сприймати поезію па слух, необхідна святоблива увага. Між тим, хто читає вголос, та слухачами повинен установитися внутрішній зв’язок, без якого не викрешеться іскра сердечного взаєморозуміння. Коли нема душевної єдності, поет опиняється в становищі ангела, що співає небесний гімн посеред злісного реготу в пеклі,— адже в тому оточенні, де обдаровані люди виявляють свій талант, вони володіють круговим зором слимака, нюхом собаки і слухом крота; вони бачать, вони чують усе, що діється довкола них. Музикант або поет зразу відчуває, захоплюються ним чи не розуміють його; так в’яне або оживає рослина в сприятливому чи несприятливому середовищі. Отож перешіптування чоловіків, які прийшли сюди заради дружин і тепер гомоніли про справи, відбивалось у Люсьєнових вухах гострим болем; так само, як і кілька роззявлених ротів, що їх роздирали невтримні позіхи, дратували його, немов умисне скорчені гримаси. Коли, неначе голуб із ковчега, він шукав куточка, де міг би відпочити його зір, він зустрів погляди, в яких було очевидне нетерпіння людей, що поприходили сюди поговорити про корисніші справи. За винятком Лаури де Растіньяк, двох-трьох юнаків та єпископа, всі присутні нудьгували. Адже тільки тому, хто здатен розуміти поезію, може поет заронити в душу зерно, яке пустить паростки; але ці байдужі слухачі, далекі від бажання вдихати поетову душу, навіть не дослухалися до його голосу. Люсьєн геть занепав духом, аж його сорочка змокріла від холодного поту. Обернувшись до Луїзи, він зустрів її палкий погляд, і це надало йому відваги дочитати вірші до кінця; але поетово серце кривавіло тисячею ран.

— Вам здається це дуже цікаво, Фіфіно? — звернулася до своєї сусідки кощава Лілі, яка, певно, сподівалась якогось комедіантського штукарства.

— Ой! Не питайте моєї думки, любонько: тільки-но почнуть читати, в мене тут же злипаються очі.

— Сподіваюся, Наїс не часто пригощатиме пас віршиками па своїх вечорах, — сказав Франсіс. — Коли я попоїм і слухаю читання, мені доводиться напружувати увагу, а це шкодить моєму травленню.

— Бідолашний котик, — тихенько сказала Зефіріпа, — випийте склянку води з цукром.

— Чудова декламація, — озвався Александр, — але я волію віст.

Почувши цю відповідь, яку, зважаючи на англійське значення слова, було визнано за влучний дотеп ^ кілька картярок висловили гадку, що авторові треба відпочити. Під цим приводом одна-дві пари подалися до будуара.

Люсьєн на прохання Луїзи, чарівної Лаурл де Растіпьяк та єпископа знову розбудив увагу, прочитавши контрреволюційні "Ямби"; чимало слухачів не втямили змісту вірша, але, захоплені палкістю декламування, теж плескали в долопі. Є люди, на яких крик впливає збудливо, як міцні напої на горло. Коли подали морозиво, Зефіріна послала Франсіса подивитись на книжку і сказала своїіі сусідці Амелі, що вірші, які читав Люсьєн, надруковані.

— Нічого дивного, — сказала Амелі, і на обличчі в неї відбилося задоволення, — адже пан де Рюбампре працює в друкарні. Це ж те саме, — вела вона, дивлячись на Лолотту, — якби гарна жінка сама собі шила сукпю.

— Він сам надрукував свої вірші, — почали перешіптуватися жінки.

— Чому ж він тоді називає себе паном де Рюбампре? — обурився Жак. — Якщо дворянин стає простим робітником, він повинен перемінити своє ім’я.

— Він зрікся свого міщанського прізвища, — сказала Зізіна, — і взяв прізвище матері-дворянки.

— Якщо ті вірші надруковано, то ми й самі грамотні, щоб їх прочитати, — сказав Астольф.

Тупість цих людей так усе заплутала, аж Сікстові дю Шатле довелося пояснити недоумкуватим гостям, що Люсьєнові вступні слова — то не якісь там ораторські хитрощі і що ці прекрасні вірші належать роялістові Шеньє, братові революціонера Марі-Жозефа Шепьє. Ан— гулемське товариство, за винятком єпископа, пані де Растіньяк та її дочок, які відчули велич тієї поезії, вважало себе одуреним і образилося за таке ошуканство. Зчинилося глухе ремство, але Люсьєн нічого по чув. Відмежований од цього ницого світу, сп’янілий внутрішньою мелодією, він намагався проникнути в її ритми і бачив усі постаті, немов крізь туман. Він прочитав далі похмуру легенду про самогубця, елегію на зразок античної, пройняту величною тугою, тоді ще одну елегію, де є рядок:

Люблю повторювать твої чудесні вірші.

Наостанок він прочитав чудову ідилію під назвою "Неєра". В солодкій задумі, що туманила її зір, одну руку опустивши, а другою неуважно перебираючи пасмо волосся, самітна серед своїх гостей, пані де Баржетон уперше в житті відчула себе перенесеною в стихію, яка здалася їй своєю, рідною. Тож судіть, як прикро вразила її Амелія, що взялася висловити загальну думку гостей:

— Наїс, ми прийшли послухати поезію пана Шардона, а ви нас частуєте друкованими віршами. Хоч вони досить милі, але наші дами з патріотизму полюбляють доморобне вино.

— Вам пе здається, що французька мова мало надається до поезії? — звернувся Астольф до начальника податкового управління. — Як на мене, Ціцеропова проза стократ поетичніша.

— Справжня французька поезія — це легка поезія, поезія пісні, — відповів дю Шатле.

— Наші пісні доводять, що наша мова вельми музикальна, — мовив Андрієн.

— Мені кортить послухати вірші, які занапастили Наїс, — озвалася Зефіріна, — але з того, як вона поставилася до прохання Амелі, не схоже, щоб у неї було бажання дати нам почути бодай один із них.

— Задля своєї ж таки вигоди вона повинна змусити його прочитати власні твори, — сказав Фрапсіс. — Її може виправдати лише талант цього хлопчака.

— Ви бувалий у дипломатичних справах, влаштуйте це для нас, — попросила Амелі пана дю Шатле.

— Нема нічого легшого, — сказав барон.

Колишній секретар для особливих доручень, вдатний

до таких інтриг, підійшов до єпископа і примудрився діяти через нього. На прохання його превелебності Наїс довелось умовити Люсьона, щоб він продекламував який-небудь уривок, що його знає напам’ять. За негай— пий успіх у виконанні доручення барон удостоївся млосної усмішки Амелі.

— Справді, барон людина великого розуму, — сказала вона Лолотті.

Лолотта згадала кисло-солодкий патяк Амелі щодо жінок, котрі самі собі шиють сукні.

— Відколи це ви стали визнавати баронів Імперії? — відказала вона, посміхаючись.

Люсьєп якось спробував обожнити свою кохану в присвяченій їй оді, названій, як і всі оди, що їх пишуть юнаки, закінчуючи колеж. Ця ода, любовно виношена, прикрашена всією пристрастю закоханого серця, здавалася йому єдиним твором, спроможним позмагатися з поезією Шеньє. Він кинув досить джигунський погляд на папі де Баржетоп і сказав: "їй". Потім прибрав гор-

ДОБИТОЇ постави, збираючись продекламувати цього вірша, сповненого марнославства, бо його авторське "я" почувалося вельми впевнено за спідницею пані де Бар— жетон.

І в цю хвилину Наїс під поглядами жінок очима виказала свою таємницю. Незважаючи на звичку правувати цим світом з висот свого розуму, вона пе могла це тремтіти за Люсьєна. Її опанувала тривога, вона поглядом благала поблажливості; потім опустила очі, щоб приховати свою втіху, яка зростала в міру того, як звучали оці рядки:

ї й

Із лона світлого, де в славі променистій Уважні ангели біля господніх ніг Задумливих зірок молитви грають чисті На систрах золотих,—

Білявий херувим, прекраспий і крилатий,

Згасивши боікий блиск на сміливім чолі,

На паперті небео лишав срібні шати І лине до землі.

Він добрі наміри господні розуміє,

Втішає генія у муках нелюдських,

Як люба дівчина, весняні будить мрії В педужих і старих.

Злочипця кличе він до каяття й зізнання,

Шепоче матері: молись, надій не трать.

Він прислухається, як бідарів зітхання До господа летять.

І серед нашого глухого покоління Чудовий посланець живе тепер один,

Та зір його смутний, і з рідного склепіння Очей не зводить він.

Пречистий гостю наш, я здогадався, хто ти І звідкіля прийшов — по по чолі яснім Гне по відсвітах божіїстої чесноти У погляді твоїм,—

Пі, як душа моя, щоб злитися з твоєю,

Летіла зладжена у пристрасті сліпій,—

В кольчузі став зненацька перед нею Архангел огняний.

Ох, бережіться всі, щоб він не бачив, гнівппй,

Як тихий серафим злітає у блакить,

Вечірніх-бо пісстіь благання переливне Він може зрозуміть.

І вп побачите: вони, як побратпмп,

ГІоливуть у глибінь, що ворями ясиимп Створптель паш заткав,—

І вам на їх сліди, як на маяк довічний,

Покаже, в темряві признак шукати звичний,

Кмітливий мореплав.

— Ви зрозуміли підтекст? — сказала Амелі панові де Шатле, грайливо глянувши на нього.

— Такі вірші всі ми пописувалп, коли закінчували колеж, — відповів барон знудженим тоном, що пасував до ролі знавця, якого годі чимось здивувати. — Колись ми поринали в оссіанські тумапи: Мальвіни, Фінгали, туманні привиди, повсталі з могил войовники із зорями над головою. Тепер той поетичний мотлох замінили господом, систрами, ангелами, крильми серафимів, усім цим райським реквізитом, оздобленим слівцями: безмір, нескінченність, самота, розум.