Втрачені ілюзії - Сторінка 5

За короткий час товаришування переросло в палку дружбу, що народжується тільки в кінці юності. Незабаром Давід побачив Єву й закохався в неї, як закохуються натури, схильні до мрійливості та смутку. Слова літургії: Et nunc et semper et in secula seculorum — то девіз невідомих поетів, чия піднесена творчість народжується й гине у двох серцях. Коли закоханий проник у таємницю, що її покладали мати й сестра на Люсьєнові поетичні здібності, коли їхня сліпа жертовна віра передалась і йому, він збагнув, як солодко зближуватись із коханою, поділяючи з нею її прагнення й сподівання. Люсьєн став Давідові братом. Як ото крайні праві хочуть бути більшими роялістами, піж сам король, так і Давід перевершив матір та сестру вірою в Люсьєнову геніальність і ніжив його, як мати ніжить дитину. Якась, коли друзям було сутужно на гроші, що зв’язувало їм руки, і вони, як усі юнаки, сушили собі голову над способами швидкого збагачення, намарне обтрушуючи всі плодові дерева, обнесені їхніми попередниками, Люсьєн згадав, що батько міркував над двома завданнями. Бін казав, ніби можна вдвічі зменшити вартість цукру, коли запровадити в його виробництво одну хімічну речовину, і на стільки ж здешевити папір, використавши привезену з Америки і куплену за безцінь рослинну сировину, подібну до тієї, яку застосовують китайці. Давід, розуміючи важливість другої ідеї, вже обговорюваної в Дідо, вхопився за цю думку, що обіцяла багатство, і став вважати Люсьєна за свого добродійника, перед яким він залишатиметься у вічному боргу.

Кожному зрозуміло, як тяжко було керувати друкарнею двом захопленим високими помислами юнакам, які жили внутрішнім життям. Куди їм було вгнатися за братами Куенте, — друкарями, книговидавцями єпископату і власниками "Шарантського листка", нині єдиної в усьому департаменті газети, яким друкарське ремесло давало п’ятнадцять-двадцять тисяч прибуткуі Друкарня Сешара-сина ледве спромоглася натягти триста франків за місяць, із яких частина йшла на утримання фактора й Маріон, частина — на оплату податків та приміщення, а самому Давідові залишалась якась сотня франків. Люди ділові й заповзятливі поновили б шрифти, придбали б металові верстати, дістали б у паризьких видавців замовлення й виконували б їх за невисоку ціну; проте хазяїн і фактор, витаючи в своїх мріях, удовольнилися замовленнями, що надходили від останніх кількох клієнтів. Брати Куенте, зрештою, розгадали натуру й нахили Давіда і вже не обмовляли його; навпаки, практична кмітливість підказала їм, що в їхніх інтересах дати змогу цій друкарні животіти й далі і підтримувати її нужденне існування з тим, щоб вона не потрапила до рук якогось небезпечного супротивника; вони навіть самі стали падси— лати туди дрібні замовлення, так звані акцидентні роботи. Отже, сам того не відаючи, Давід Сешар існував як комерсант тільки завдяки передбачливості своїх конкурентів: Куенте, радіючи з Давідової, як вони казали, манії, поводилися щодо нього, здавалося, цілком чесно, але насправді вони чинили, як компанія поштових сполучень, котра іноді влаштовує собі штучну конкуренцію, аби уникнути справжньої.

Зовні Сешарів будинок цілком відповідав тій огидній скупості, що панувала в ньому, бо старий Ведмідь ніколи його не лагодив. Від дощів, сонця та негоди всіх чотирьох пір року надвірні двері стали схожі на репаний стовбур старезного дерева — такі вони були покопирсані тріщинами. Фасад, без будь-якого ладу вимуруваний із цегли впереміж із каменем, аж ніби скособочився під тягарем жолобчастої черепиці, якою звичайно покривають дахівки на півдні Франції. На поточених шашелем вікнах були, з огляду на гарячий клімат, важкі віконниці з навкісними прогоничами. У всьому Ангулемі навряд чи знайшовся б іще такий потрісканий будинок, що тримався купи лише міцним цементом. Уявіть собі майстерню, освітлену з двох кінців і темну посередині; стіни, позаклеювані афішами і потемнілі внизу від того, що робітники за тридцять років устигли геть заялозити їх брудним одягом, і протягнене під стелею мотуззя, стоси паперу, ряди складальних кас, а в самому кінці дві клітки, де сиділи, кожен у себе, хазяїн і фактор, і ви зрозумієте, як жили обидва приятелі.

Десь на початку травня 1821 року Давід і Люсьєн стояли біля вікна, що виходило в двір; було близько другої години дня, і четверо-п’ятеро робітників пішли з майстерні на обід. Побачивши, як учень замикає падвірпі двері з дзвінком, господар повів Люсьєна в двір, начебто йому був нестерпний запах паперу, фарби, машин і старого дерева. Вони посідали в альтанці, звідки могли ба— чптп кожного, хто йшов до майстерні. Сонячне проміння ряхтіло на виноградному листі й пестило обох поетів, охоплюючи їх наче ореолом. Несхожість цих двох постатей і характерів у цю хвилину проступала так виразно, що могла б привабити пензель великого художника. Давід був тієї кремезної будови, якою природа наділяє людей, призначених для великої боротьби, відвертої або прихованої. Його широкі груди й могутні плечі були в повній гармонії з усією його міцною статурою. На товсту шию опиралася голова 8 чорним буйним волоссям, що облямовувало повне, засмагле квітуче лице, яке з першого погляду нагадувало обличчя каноніків, оспіваних Буало; але пильніше придивившись, ви помітили б у складці повних губ, у виямку підборіддя, у формі широкого й трохи роздвоєного на кінчику носа — а надто в очах! — незмінний огонь сталої любові, проникливість мислителя, палкий смуток душі, що спроможна охопити обрій з кінця в кінець, проникаючи в усі його вигини, і легко пересичується найвитонченішими насолодами, безжально розтинаючи їх світлом аналізу. Якщо це обличчя й осявав блиск генія, що поривається у височінь, то біля вулкана помітний був і попіл; надія згасала від глибокого усвідомлення своєї суспільної нікчемності, в якій низьке походження та бідність тримають так багато видатних умів. Поруч убогого друкаря, якому було осоружне його ремесло, хоч і таке близьке до розумової праці, поруч цього Силена, що шукав опори в самому собі і пив уповільненими ковтками з келиха науки й поезії, щоб у сп’янінні забути про знегоди провінційного життя, стояв Люсьєн у граційній позі, яку скульптори обрали для італійського Вакха. В рисах його обличчя була досконалість античної краси: грецькі чоло й ніс, біла бархатиста шкіра, як у жінки, очі такі сині, що здавалися чорними — сповнепі пристрасті очі, з чистими й свіжими, немов у дитини, білками. Ці чудові очі під дугами брів, ніби наведених китайською тушшю, були отінені довгими каштановими віями. На щоках блищав шовковистий пушок, гармоніюючи кольором із білявим, хвилястим від природи волоссям. Золотаво-білі скроні дихали божественною свіжістю. Незрівнянна шляхетність позначалася па короткому заокругленому підборідді. Усмішка засмученого ангела блукала на коралових устах, їхню яскравість підкреслювала білизна чудових зубів. У нього були Руки аристократа, елегантні руки, на один знак яких скоряються чоловіки, а жінки люблять їх цілувати. Лю— сьєн був стрункий, середнього зросту. Глянувши на його ноги, можна було подумати, що це переодягнена дівчина, тим паче, що в нього, як у більшості лукавих, щоб не сказати підступних, чоловіків, стегна мали жіночу будову. Ця прикмета, рідко коли оманлива, справджувалась і на Люсьєнові; коли, бувало, він критикував звичаї тогочасного суспільства, невпокійливий розум часто збивав його на шлях дипломатів, котрі в своїй розбещеності гадають, ніби успіх виправдовує засоби, хай би які ганебпі вони не були. Одне з нещасть, від якого страждають люди великого ума — те, що вони мимоволі здатні розуміти як доброчесні вчинки, так і гідні осуду.

Обидва юнаки судили суспільство тим суворіше, чим нижче вони посідали в ньому становище, бо люди невизнані мстять світові за своє приниження зверхністю думок. І їхній розпач був тим більший, чим швидше йшли вони пазустріч неминучій долі. Люсьєн багато читав, багато порівнював; Давід багато думав, багато розмірковував. Незважаючи на своє міцне здоров’я й дужі м’язи, друкар був меланхолійного й хворобливого душевного складу. Він сумнівався сам у собі; тоді як Люсьєн, наділений кмітливим, але несталим розумом, був зухвалий усупереч своїй тендітній, майже кволій, сповненій жіночої звабливості, статурі. Люсьєн був з природи справжній гасконець — сміливий, енергійний, заповзятливий, схильний перебільшувати добро й применшувати лихо; він не боявся переступу, якщо це обіцяло йому успіх, і не гребував пороком, якщо він правив йому за щабель на шляху до мети. Однак ці нахили честолюбця стримувалися прекрасними мріями палкої юності, що завжди пориває людину на шляхетні вчинки, до яких насамперед і вдаються ті, хто закоханий у славу. Він поки що боровся лише із власними бажаннями, а не з життєвими труднощами, зі своїми поривами, а не з людською ницістю, яка подає згубний приклад для натур незрівноважених. Зачарований блискучим розумом Люсьєна, Давід захоплювався ним, проте, бувало, і втримував друга від хибних вчинків, на які штовхало його французьке завзяття. Ця справедлива людина, всупереч своїй могутній будові, була сором’язливої вдачі, проте їй не бракувало наполегливості, властивої жителям Півночі. Якщо Давідові зустрічалися труднощі, він рішуче брався переборювати їх і не падав духом; якщо йому й була властива майже

апостольська суворість доброчесності, то вона зрівноважувалась певичерпною поблажливістю. В цій уже давній дружбі один любив до обожнювання — це був Давід. Люсьєн командував, як жінка, котра певна, що її кохають. Давід корився охоче. Фізична краса його друга давала тому право на зверхність, і Давід визнавав її, вважаючи себе незграбним і пересічним.

"Волові судилося гарувати, а птахові — в небі ширяти! — думав друкар. — Віл — це я, а орел — Люсьєн".

Вже минуло близько трьох років відтоді, як друзі поєднали свої долі, такі блискучі в мріях. Вони читали великі твори, що після відновлення миру з’явилися на літературному й науковому обрії: твори Шіллера, Гете, лорда Байрона, Вальтера Скотта, Жан-Поля, Берцеліуса, Деві, Кюв’є, Ламартіна та інших. Вони запалювалися від цих вогнищ геніальної думки, вони пробували сили у власних незрілих спробах, то кидаючи їх, то знову гаряче беручись до праці.