Втрачені листи - Сторінка 6

Зрозуміла, що його не задовільняє те, як вона реаґує, що вона здається йому не достатньо збудженою, й тому він намагається проникнути в неї під різними кутами, щоб десь у глибинах знайти прихований таємний центр її чуттєвості.

Не бажаючи бачити його наполегливого зусилля, Таміна відвернула голову. Намагалася дисциплінувати думки, знову спрямувавши їх на свої записи. Вона змусила себе подумки повторити послідовність їхніх з чоловіком відпусток, бо досі так і не вдалося встановити це остаточно: перші канікули біля малого чеського ставка, потім Юґославія, знову малий чеський ставок і один чеський курорт. Та послідовність втрачена. У 1964-му році вони були в Татрах, рік по тому — в Болгарії, а потім слід зникає. Канікули 1968-го вони провели в Празі, наступного року їздили на курорт, а потім — еміґрація й останні канікули в Італії.

Гуґо якраз вийшов з неї й намагався повернути її тіло. Зрозуміла, що він хоче, щоб вона стала на коліна й оперлася на лікті. В ту мить усвідомила, що Гуґо молодший від неї, і їй стало соромно. Та все ж старалася вбити в собі всі відчуття й байдуже йому підкоритись. Потім відчула ззаду наполегливі поштовхи його тіла. Зрозуміла, що він хоче вразити її своєю витривалістю й силою, а це для нього своєрідний вирішальний матч; він складає випускний екзамен, на якому мусить продемонструвати свою здатність перемогти її, показати себе гідним її.

Таміна не знала, що Гуґо її не бачить. Мимолітний погляд на зад жінки (на відкрите око її зрілого гарного заду, око, що немилосердно на нього дивилось) подіяв на нього так збудливо, що він негайно заплющив очі, сповільнив свої рухи й почав глибоко дихати. Тепер і він напружено намагався думати про щось інше (це єдине, у чому вони в ту мить були схожі між собою), щоб витримати ще трохи кохатися з нею.

У цей час навпроти себе на білій поверхні шафи вона бачила велике обличчя свого чоловіка, й заплющивши очі, так швидко повторювала послідовність канікул, ніби то були неправильні дієслова: спочатку канікули біля ставка, потім Юґославія, ставок, курорт, або ж курорт, Юґославія, ставок; потім Татри, пізніше Болгарія, далі слід втрачається, потім Прага, курорт і, нарешті, Італія.

Прискорене дихання Гуґо відірвало її від спогадів. Розплющила очі й на білій шафі побачила обличчя свого чоловіка.

Гуґо також раптом розплющив очі. Побачив око Таміниного заду, й насолода пронизала його, немов блискавка.

22.

Коли брат приїхав до Таміниної свекрухи, з'ясувалось, що виламувати шухляду нема потреби. Вона виявилася незамкнена, та всі одинадцять нотатників були на місці. Правда, ніякого пакуночка не існувало все було поскладане просто так. Листи лежали порозкидані по шухляді, творячи безформенну купу паперів. Усе це брат склав у валізку й відвіз до батька.

По телефону Таміна попросила батька, щоб він усе те знову дбайливо поскладав і перев'язав, а головне, щоб ані він, ані брат нічого не читали.

Майже ображено батько запевнив її, що йому ніколи б і на думку не спало, уподібнюючись свекрусі, читати щось, що його не стосується. Та я знаю (Таміна також це знає), що існують погляди, в яких жодна людина собі не відмовить: наприклад, коли йдеться про автокатастрофу, або про чужий любовний лист.

Інтимні нотатки знайшли нарешті притулок у батька. Та чи вони ще потрібні Таміні? Хіба ж вона сотні разів не казала собі, що чужі погляди — це дощ, який змиває написане?

Та вона помилялася. Прагла володіти ними ще більше, ніж до цього, тепер вони стали для неї ще дорожчі. Ці записи сплюндровані й зґвалтовані так само, як і вона спустошена й забруднена. Адже вона і її пам'ятки мають подібну сестринську долю. Любить їх ще більше.

Усе ж вона почувалася зганьбленою.

Колись, дуже давно, коли Таміна була, мабуть, семилітньою дитиною, її дядько застав її в спальні нагою. Вона була надзвичайно засоромлена, і сором обернувся впертістю. Сама перед собою вона склала урочисту дитячу присягу, що ніколи в житті на нього не гляне. Чи дядько, який часто потім ходив до них в гості, робив їй зауваження, сварився, чи насміхався над нею — очей на нього вона ніколи не звела.

Тепер вона опинилась у подібній ситуації. Відчувала вдячність до батька й брата, але не хотіла їх більше бачити. Зараз вона була на сто відсотків переконана, що вже ніколи до них не повернеться.

23.

За несподіваним сексуальним успіхом на Гуґо чекало так само несподіване розчарування. Не зважаючи на те, що він міг кохатися з Таміною скільки хотів (їй було б важко заборонити йому те, що вже колись дозволила), відчував, що не вдалося ані захопити її, ані засліпити. О як наге тіло під його тілом може бути таким байдужим, таким недосяжним, таким далеким і чужим! Він же ж хотів зробити її частиною свого внутрішнього світу, того надзвичайного всесвіту, що складався з його крові, з його думок!

Сидячи якось з нею в кав'ярні, він говорив: "Я хочу написати книжку, Таміно, книжку про кохання, саме так, про нас з тобою, наш найінтимніший щоденник, щоденник наших тіл; так, так, маю намір порушити всі заборони й сказати про себе все, все, що собою являю, що думаю; разом з тим, це буде політична книжка про кохання й любовна книжка про політику…"

Таміна не зводила з Гуґо очей, і він раптом, не витримавши її погляду, втратив нитку розмови. Він бажав ув'язнити її у всесвіті своєї крові й своїх думок, та вона замикалася у своєму власному світі; від усвідомлення цього слова, які Гуґо ще не встиг вимовити, ставали чимраз важчими, а їхній плин — повільнішим.

"… любовна книжка про політику, саме так, адже світ мусив бути створений за людськими мірками, за нашими мірками, за мірками наших тіл, твого тіла, Таміно, мого тіла; так, так, щоб колись людина змогла по-іншому цілувати й по-іншому кохати…"

Слова ставали чимдалі важчими, ніби великий кавалок твердого, нерозжованого м'яса. Гуґо замовк. Таміна була гарною, й він відчув до неї ненависть. Йому здалося, вона зловживає своєю долею. Вона піднялася на своє минуле еміґрантки й удови, немов на хмарочос фальшивої гордині, й дивиться на всіх зверху вниз. А Гуґо заздрісно думає про свою власну вежу, яку він хоче звести навпроти її хмарочоса, і яку вона іґнорує: вежу, що побудована з надрукованої статті й з книжки про їхнє кохання, яку він готується написати.

Таміна запитала: "Коли ти поїдеш до Праги?"

Гуґо спало на думку, що вона його ніколи не кохала, а була з ним, бо мала необхідність у комусь, хто б поїхав до Праги. Його охопило палке бажання помститись їй за це:

"Таміно, — сказав він, — я гадав, що до тебе дійде. Адже ти ж читала мою статтю!"

"Читала", — відповіла Таміна.

Він не вірив. А якщо й читала, то без будь-якого інтересу. Жінка ніколи не заводила про неї розмови. А Гуґо відчував, що єдине велике почуття, на яке він здатен — це вірність тій невизнаній, покинутій вежі (вежі надрукованої статті й наміру написати книжку про кохання до Таміни), що він ладен воювати за ту вежу й змусить Таміну усвідомити її існування та холонути перед її висотою.

"Ти ж знаєш, я аналізую в ній проблему влади. Пояснюю механізми влади. При цьому опираюся на те, що діється у вас. І говорю про це дуже відверто."

"Скажи на милість, ти справді гадаєш, що в Празі знають твою статтю?"

Гуґо зачепила її іронія: "Ти вже давно живеш в еміґрації й забула, на що здатна ваша поліція. Та стаття мала великий розголос. Я отримав масу листів. Ваша поліція знає про мене. Я впевнений."

Таміна мовчала й ставала дедалі гарнішою. Мій Боже, він міг би сто разів піти до Праги й назад, тільки б вона хоч трохи рахувалася зі всесвітом, в якому він хоче її замкнути, зі всесвітом його крові та його думок! Він раптом змінив тон: "Таміно, я знаю, ти ображаєшся, що я не можу поїхати до Праги. Раніше я також казав, що можна було б зачекати з публікацією тієї статті, та потім зрозумів, що далі мовчати не маю права. Розумієш мене?"

"Ні", — відповіла Таміна.

Гуґо знав: усе, що він каже — нісенітниці, які завели його кудись, куди йому зовсім не хотілося, та узяти свої слова назад він не міг, тому був у розпачі. На його обличчі з'явилися червоні плями, а голос зривався: "Ти мене не розумієш? Я не хочу, щоб у нас усе закінчилося так, як у вас! Якщо всі будемо мовчати, станемо рабами!"

В ту мить Таміну охопила страшна відраза, вона встала з-за столу й побігла до вбиральні, шлунок підступив їй до горла; стала над унітазом навколішки й блювала; її тіло звивалося, мов від ридань, й перед очима були сім'яники, член і волоски того хлопця; вона відчувала кислий запах з його рота, відчувала на своїм заді доторки його стегон; Таміну приголомшила думка, що вона вже не в змозі уявити статевий орган і волоски власного чоловіка, тобто пам'ять відрази сильніша, ніж пам'ять ніжності (о леле, пам'ять відрази сильніша, ніж пам'ять ніжності!), і що в її нещасній голові не залишиться нічого, крім цього хлопця, якому пахне з уст; вона блювала, звивалась і знову блювала.

З міцно стиснутими устами, в яких ще відчувався кислий запах, вона вийшла із вбиральні.

Гуґо був розгублений. Хотів провести Таміну додому, та вона не сказала ні слова, уста її були все ще міцно стиснуті (як уві сні, коли тримала в них золотий перстень).

Він звертався до неї, та вона не відповідала, лише прискорювала крок, а він уже й не знав, що повинен сказати; ще трохи йшов мовчки поруч, а потім зупинився. Вона продовжувала йти, навіть не озирнувшись.

Як і раніше, подавала каву, а до Чехії більше ніколи не дзвонила.

З чеської переклала Галина Петросаняк.

Жовтень-листопад 1999, Кралупи над Влтавою.