Вулиця у місячному сяйві

Шторм затримав корабель, і тепер він пришвартується у маленькому французькому портовому місті аж пізно ввечері, тож встигнути на нічний потяг до Німеччини не вдасться. Таким чином несподівано вивільняється ще один день у незнайомому місті, вечір, єдиними окрасами якого можуть стати меланхолійна музика в котрійсь із кнайп передмістя або нудна розмова з випадковими попутниками. Повітря у готельному ресторані здалося мені нестерпним – масним від олії і затхлим від тютюну, особливо сильно забрудненість цього повітря відчувалася, коли на губах ще лежала чистота прохолодного і солоного подиху моря. Тож я вийшов надвір, не роздумуючи, куди саме податися, пройшов світлою широкою вулицею до площі, на якій грав духовий оркестр, а потім приєднався до неквапливого ритму людей, які прогулювалися тут. Таке заколисливе і бездумне пересування посеред байдужих і по-провінційному старанно вбраних перехожих спочатку подобалося мені, але вже незабаром видалося нестерпним, – це наближення незнайомих облич і їхній уривчастий сміх, ці очі, які витріщалися на мене, здивовані, чужі або глузливі, ці доторки, які непомітно пересували мене далі, це світло, яке пробивалося з тисячі різних джерел, це безперервне шурхотіння кроків. На кораблі я перебував у нестерпному русі і досі ще продовжував відчувати заколисливе похитування під ногами, яке нагадувало стан легкого сп'яніння, тож тепер мені здавалося, що і земля рухається, дихає, а вулиця злітає високо в небо. Від цього гамірного натовпу у мене раптом запаморочилося в голові, і, щоб врятуватися, я повернув у бічну вуличку, не глянувши навіть на її назву, а потім у ще меншу, де вже не було чути безглуздого шуму. Я продовжував заглиблюватися у сплетіння цих вуличок, схожих на гілки дерев чи дрібні прожилки під шкірою, надворі ставало все темніше, чим далі я відходив від центральної площі. Тут уже не було великих електричних ліхтарів, зігнутих над тротуарами, кожен із яких схожий на низько опущений над бульваром місяць. І недостатнє освітлення вулиць давало нарешті можливість побачити зорі і темне, затягнуте хмарами небо.

Я, мабуть, опинився недалеко від матроського кварталу, це відчувалося за різким смородом несвіжої риби, солодкавим духом підгнивання, що його зберігають навіть ті водорослі, які припливом витягло на сушу, відчувалося за специфічними задушливими випарами із непровітрюваних приміщень, ці запахи застоювалися і висіли у повітрі, аж поки штормовий вітер не виганяв їх звідси своїм могутнім подихом. Розмитість контурів предметів у темряві подобалася мені, як і несподівана самотність. Я сповільнив ходу, уважніше розглядаючи вуличку за вуличкою. Кожна наступна відрізнялася від своєї сусідки – тут тиха, а там – пожвавлена, але усі однаково темні і з кожної долинає приглушений шурхіт голосів і музика, які визрівають десь під темними склепіннями і витікають з таємничого підземного джерела, місце розташування якого дуже важко визначити, бо всі будинки зачинені і лише поблискують червоним або жовтим світлом.

Мені страшенно подобаються такі маленькі вулички у незнайомих містах, ці брудні ярмарки усіх можливих пристрастей, ці потаємні скупчення спокус для матросів, які прибувають сюди на одну ніч після незліченних самотніх вечорів посеред чужих та небезпечних вод і хочуть якомога швидше здійснити усі свої бажання. Ці маленькі бічні вулички змушені ховатися десь у заглибленнях великого міста, бо вони нахабно і нав'язливо видають усе те, що так старанно приховують за сотнями масок світлі будинки з блискучими шибами у вікнах. Музика звучить і зваблює з вікон невеличких кнайп, яскраві кіноафіші обіцяють нечувані розкоші, крихітні чотирикутні світильники привітно і недвозначно підморгують з-під воріт, а зі шпарини у дверях визирає оголена жіноча плоть, оздоблена дешевими блискучими прикрасами. З шинків долинають крики п'яних і сварки картярів. Матроси усміхаються один одному, якщо зустрічаються тут, їхні погаслі погляди знову пожвавлюються посеред цих численних приваб, бо тут зібрано все – жінок й азартні ігри, вино і видовища, незвичайні пригоди і буденні випадковості. Але все це виставлене напоказ достатньо несміливо, прикрите шторами, опущеними з удаваною сором'язливістю, спокуси сховані всередині будинків, і ця псевдозамкнутість ще більше розпалює уяву і збуджує своєю одночасною прихованістю і доступністю. Такі вулиці мають однаковий вигляд в Гамбурзі, Коломбо чи Гавані, такі ж схожі між собою, як і широкі проспекти з дорогими крамницями, бо найбільша бідність і найбільша розкіш у житті завжди однакові. Останні химерні рештки світу невпорядкованої чуттєвості, сповненому жорстоких і неприборканих істот, які невпинно дають волю своїм інстинктам, темний ліс пристрастей, хащі, населені хижою звіриною, ці вулиці, такі несхожі на стриманий світ міщанської пристойності, вони збуджують, зраджуючи свої таємниці, і зваблюють, приховуючи спокуси. Вони достойні того, щоб з'являтися у снах.

Такою була і ця вулиця, яка раптом зловила мене у свої сіті. Я трохи пройшов слідом за двома кірасирами, шаблі яких стукотіли по нерівній бруківці. З якогось шинку їх гукнули жіночі голоси, вони засміялися і викрикнули у відповідь свої брутальні жарти. Один постукав у чиєсь вікно, звідти відповіли лайкою, і вони пішли далі, їхній сміх швидко віддалявся і незабаром затих удалині. На вулиці знову стало спокійно, кілька вікон тьмяно зблиснули у слабкому місячному світлі. Я стояв і вбирав у себе цю тишу з кожним подихом, вона здавалася мені дивною, бо приховувала у собі якісь таємниці, насолоди і небезпеки. Я чітко усвідомлював, що це мовчання оманливе, а під густими випарами провулку тліє щось від гнилизни цього світу. Але я продовжував стояти і дослухатися до порожнечі. Для мене більше не існувало ні міста, ні провулку, ні їхніх імен, ні мого власного, я усвідомлював лише те, що я чужий тут, і це дає мені чудову свободу незнайомця, у мене немає жодних намірів, жодних послань комусь, жодного зв'язку з тим, що мене оточує. Але я все ж таки відчуваю усе це темне життя, ніби кров у жилах під власною шкірою. Я знав лише одне – ніщо тут не робиться задля мене, але тим не менше все належить мені, і це було чудове усвідомлення глибокого і справжнього досвіду, позбавленого моєї участі у тому, що відбувається. Такий блаженний стан завжди охоплює мене посеред невідомості й живить ізсередини, ніби найвища насолода. І ось раптом, коли я стояв посеред порожньої вулиці і вслухався в тишу, передчуваючи щось і очікуючи чогось, що обов'язково має статися і що дозволить мені просунутися вперед, виштовхне із завороженого місяцем вслухання у порожнечу, я раптом почув приглушені відстанню або стіною звуки. Хтось співав німецькою мовою дуже простеньку мелодію із "Вільного стрільця" Вебера[39] – "Ми плетем тобі вінок".

Жіночий голос сильно фальшивив, але все ж таки це була німецька пісенька і тут, на чужині, звучала як щось особливо рідне. Спів долинав іздалеку, але схвилював мене, адже це були перші слова рідною мовою, які я почув за останні тижні. І мені стало цікаво, хто тут може говорити моєю мовою, кого переслідують спогади і примушують видобути з дна серця цю нещасну пісеньку посеред закрученої і порожньої вулички. Я спробував знайти джерело цього голосу, пройшов від одного напівсонного будинку до іншого, усюди були зачинені віконниці, але всередині зрадливо блимало світло, а часом було видно помахи чиїхось рук. На стінах будинків висіли крикливі вивіски і яскраві плакати, заховані між брамами шинки пропонували ель, віскі та пиво, і хоча усе було ніби зачинене і нечинне, звідусюди долинали потаємні закличні сигнали. Час від часу чулися чиїсь кроки. А поміж цим усім знову і знову звучав голос, ставав усе виразнішим і долинав уже зблизька: я навіть бачив будинок, у якому співали. Якусь мить повагавшись, я зайшов у двері, сховані за білою завісою. Але зробив перший крок і відчув, як щось заворушилося у глибині темного коридору, чиясь постать, мабуть, притиснута обличчям до вікна, раптом злякано відскочила, і я побачив у приглушеному світлі червоного ліхтаря бліде від переляку обличчя чоловіка.

Він витріщився на мене широко відкритими очима, пробурмотів щось на зразок перепросин і зник у темряві вулички. Це привітання було дивним. Я подивився йому вслід. У тьмяному освітленні вулиці ще можна було роздивитися нечіткі контури його постаті, але незабаром вони зникли. А жінка всередині продовжувала співати, навіть голосніше, ніж до того, принаймні так мені здалося. Це привабило мене. Я натиснув на клямку і рішуче зайшов досередини.

Пісня обірвалася, ніби нитка, перерізана ножем. І я з жахом усвідомив, що переді мною пустка, вороже мовчання, ніби я розбив щось на друзки. Мій погляд поволі звикав до темряви, і я озирнувся довкола. Кімната була майже порожня, тут стояли тільки шинквас і стіл, і все це слугувало передпокоєм для інших кімнат позаду, призначення яких нескладно було вгадати за напіввідчиненими дверима, приглушеним світлом і застеленими ліжками. За столом сперлась на лікті втомлена дівчина з яскравим макіяжем, позаду неї, за шинквасом, стояла тілиста шинкарка з брудно-сірим обличчям, а поряд із нею ще одна дівчина, досить вродлива. Я привітався, і мої слова важко потонули в сутінках, а млява відповідь прозвучала з великим запізненням. Мені стало незатишно від цієї порожнечі, від цього напруженого нудного мовчання, і я би з радістю відразу ж пішов геть, але не зміг придумати ніякого переконливого пояснення для своєї втечі, тож приречено сів за стіл. Дівчина, виконуючи свої обов'язки, запитала мене, що б я хотів випити, і в її твердій вимові французьких слів я відразу впізнав німецький акцент. Я замовив пиво, вона пішла за стійку і повернулася назад, її рухи були повільними, і в них відчувалася ще більша байдужість, ніж у бездумному погляді її очей, які сонно дивилися з-під повік, ніби згаслі ліхтарики. Механічно вона поставила поряд із моїм пивом другу склянку для себе, таким був звичай у цих закладах. Коли ми цокалися з нею і пили, її погляд був спрямований кудись повз мене, тож я зміг роздивитися її обличчя. Воно все ще було гарним і з правильними рисами, але ніби від внутрішнього спорожніння стало грубим і схожим на маску, шкіра на ньому втратила пружність і блиск, повіки обважніли, волосся було розтріпане, щоки із розмазаними плямами дешевих рум'ян уже почали обвисати і спускалися широкими зморшками до рота.