Я хочу знати чому - Сторінка 2

У Саратозі немає загонів під накриттям, як у Лексінгтоні й Черчіллдаунзі; коней сідлають просто неба, під деревами на лужку, рівному й чистому, як подвір'я у банкіра Бохона в нас у Бсйкерсвіллі. Видовище чудове! Коні в поту, вилискують, нервово здригаються, а люди підходять, розглядають їх і куряті. сигари. Поруч стоять тренери і власники коней, і у вас завмирас серій" й пере хоплює дух...

Лунає горн і кличе виїздити; вибігають жокеї в шовкових куртках та штанях, і ми разом з неграми спішимо захопити зручне місце на огорожі.

Я завжди мріяв стати жокеєм або власником коня, отож і ходив до загону перед кожним заїздом, ризикуючи, що мене схоплять і відішлють додому. Інші хлопці не ходили, а я ходив.

До Саратоги ми приїхали в п'ятницю, а наступного тижня в середу мав відбутися головний Мелфордіи гандикап. У змаганнях брали участь Мідлстраид і Санстрік. Днина була погожа, а грунт на іподромі — чудовий. Напередодні я всю ніч не спав.

Адже обидва коні саме з тих, від яких у мене стискає в горлі.

Мідлстраид довгий і має незграбний вигляд; належить він Джо Томпсонові, власнику невеличкого заводу в нашому місті — там . у нього всього п'ять чи шість коней. Заїзд на прій Мелфорда був на одну милю, а Мідлстрайд розбігається не зразу. Він рушає повільно й першу половину відстані завжди відстає, але потім наддає ходу і, якщо заїзд миля з чвертю, рве копитами землю й неодмінно перемагає.

Санстрік зовсім інший. Це жеребець та ще й дуже нервовий, а належить він власникові найбільшого кінного заводу в нашій окрузі містерові Ван Рідлу з Нью-Йорка. Санстрік нагадує дівчину, про яку мрієш, але якої ніколи не зустрічаєш. Він весь пружний і дуже гарний. Коли бачиш перед собою його голову, так і кортить'поцілувати. Тренер його, Джеррі Тілфорд, знає мене і не раз виявляв мені ласку: пускав у стійло, щоб я глянув на свого улюбленця ближче, й таке інше. Нема в світі нічого милішого за того коня! Біля стовпа він стоїть спокійно, нічим не виказуючи себе, а всередині весь аж горить. І щойно підіймають бар'єр, поривається вперед, мов сонячний промінь; недарма ж його так назвали '. Він весь такий напружений, що на нього боляче дивитися. Припадає до землі і летить коршаком. Я ніколи не бачив, щоб коні мчали так, як Санстрік, за винятком Мідлстрайда, коли той розженеться і скаче щодуху.

Як нетерпілося мені побачити перегони, подивитись саме на цих коней! І водночас страшно було. Бо я не бажав поразки жодному. Ми ще ніколи не посилали сюди таких двох красенів.

Так казали у Бейкерсвіллі старі люди і негри теж. Що правда, то правда.

Перед початком заїзду я побіг до стайні подпвіітпсь на коней.

Кинувши погляд на Мідлстрайда, що не вражав нічим особливим.

поки стоїть на місці, я підійшов до Санстріка.

То був його день. Я це відчув, тільки-но глянув на ітього.

Я навіть забув, що мене можуть застукати. Всі бейкерсвілльці були там, хоч, окрім Джеррі Тілфорда, мене ніхто не помітив.

Ми перезирнулися, й це мало вирішальне значення. О, я вам усе розповім.

Я дивився на Санстріка, і в мене душа боліла. Мені було ясно — сам не знаю, як і чому, що з ним діється. З віігляду він начебто був спокійний, дозволяв неграм розтирати йому ноги, а містерові Ван Рідлу — самому осідлати його, та всередині клекотів, мов гірський потік. Він був, наче вода Ніагари, перше ніж ринутись униз. Той кінь не думав про скачку. Йому це було ні до чого. Він тільки намагався стримати себе до тієї миті, коли дадуть команду мчати. Я знав це. Якимсь чином я збагнув, що з ним діється. Санстрік готувався до скаженого бігу, я був певен.

Він нітрохи не хизувався, не гарцював, не метушився, він просто ждав. Це розумів я і його тренер Джеррі Тілфорд. Я підвів голову й зустрівся очима з Джеррі. Щось ніби обірвалось у мене всередині, може, в ту хвилину я любив того чоловіка так, як і коня,— адже він знав те, що й я. Здавалося, у цілому світі немає більш нікого, крім цього тренера, коня і мене. Я заплакав, і щось дивне сяйнуло, в очах Джеррі. Потім я рушив до огорожі чекати старту.

Кінь був міцніший за мене, спокійніший і, як я тепер знаю, міцніший за Джеррі. Він був найспокійніший з-поміж нас, хоч змагатися треба було йому.

Санстрік, звичайно, прийшов перший і побив світовий рекорд у перегонах на одну милю. І я бачив те на власні очі! Все вийшло так, як я й сподівався. Мідлстрайд відстав на старті, біг позаду і фінішував другим. Я так і знав. Він теж колись поб'є світовий рекорд. Не переведуться в бейкерсвілльських краях такі коні!

Я спостерігав змагання цілком спокійно. Адже я знав, що має статись. Я був певен. Хенлі Тернер, Генрі Райбек і Том Тамбертон хвилювалися дужче.

Зі мною коїлося щось дивне. Я думав про Джеррі Тілфорда, тренера, про те, яке щастя він, певно, відчував під час заїзду.

Того дня я любив його більше, ніж рідного батька. Я навіть забув про коней. І все через те, що побачив отой вогник у його очах, коли він стояв позад Санстріка. Я знав, що Джеррі ростив і виховував його з маленького жеребчика, навчав скакати, бути терплячим, навчав кидатися щодуху, коли треба, й ніколи не відставати.

Він, певно, відчував те саме, що відчуває мати, радіючи з гарних і мужніх вчинків своєї дитини.

Того вечора після змагань я втік від Тома, Хенлі та Генрі.

Хотілося побути на самоті, а також, якщо пощастить, посидіти з Джеррі Тілфордом. Але сталося ось що.

У Саратозі іподром майже на самому краю міста. Він весь вилискує, мов начищений, а навколо нього — вічнозелені дерева й трава. Всі споруди пофарбовані, й вони ваблять око. За іподромом стелиться асфальтове шосе для автомашин, а коли вії пройдете ним зо три милі, то побачите бруківку, що веде до маленького.

підозрілого на вигляд фермерського бунгало посеред двору.

Увечері після змагань я попростував туди, бо помітив, як Джеррі, а з ним ще кілька чоловіків, звернули в машині на бруківку. Я не дуже сподівався знайти їх. Пройшовшії чималу відстань, я сів під парканом відпочити та подумати. Так, вони поїхали в цьому напрямку. Мене тягло до Джеррі. Він став мені близький. Незабаром я підвівся й подибав далі, аж поки опинився

біля того підозрілого на вигляд будиночка. Я почував себе самотнім і будь-що хотів побачити Джеррі, як ото хочеться побачити вночі батька, коли ти ще зовсім малий і беззахисний. Та ось на дорозі з'явилася машина й завернула до будиночка. В ній сидів Джеррі, а також батько Генрі Райбека, Артур Бедфорд з нашого міста, Дейв Уїльямс і ще двоє, що їх я не знав. Вони вилізли з машини й рушили до бунгало, всі, крім батька Генрі Райбека, який погиркався з ними й заявив, що не піде. Була ще тільки^ дев'ята, а вони всі вже встиглії напитися; підозрілий на вигляд будиночок виявився просто кублом, де було повно поганих жінок.

Я прокрався попід парканом і зазирнув у вікно.

Від того, що я побачив, мене й досі нудить. Жінки були брутальні й бридкі, гидко було навіть дивитися на них. До того ж незграбні, крім однієї високої й рудої, котра чимось нагадувала Мідлстрайда, хоч була позбавлена його чистоти. А губи в неї були якісь тверді й відразливі. Мені все було добре видно.

Я виліз на деревце під відчиненим вікном і дивився. Жінки з оголеними плечима сиділи на стільцях. Чоловіки входили і декотрі з них сідали тим жінкам на коліна. Кімната просякла якимсь гидким духом, і розмови там були теж гидкі; таке хлопчик може почути хіба що у стайні, в глухому містечку на зразок нашого Бейкерсвілля, але не там, де є жінки. Просто гидко! Негр не пішов би в таке місце.

Я глянув на Джеррі Тілфорда. Ви вже знаєте, що я почував до нього, коли він зрозумів Санстріка перед змаганнями, де мій улюбленець побив світовий рекорд.

В тому домі з поганими жінками Джеррі хизувався так, як Санстрік, я певен, не хизувався б ніколи. Він казав, що кінь — його творіння, що це саме він, Тілфорд, побив світовий рекорд.

Він брехав і вихвалявся, мов останній дурень! Я ніколи не чув такого безглуздого базікання.

А потім... Ну, як ви гадаєте, що він зробив? Він глянув на оту худу з твердими губами, що трохи нагадувала Мідлстрайда, але не таку-чисту, і в очах його з'явився той самий блиск, що й удень, коли він дивився на мене й Санстріка перед заїздом.

Я стояв біля вікна і, о боже, як я жалкував, що втік з іподрому й не лишився з хлопцями, неграми й кіньми! Бридка жінка стояла між мною й Джеррі, так само, як Санстрік стояв між нами на лужку вдень.

І раптом я зненавидів того чоловіка. Мені хотілося закрнчатп, кинутись у кімнату і вбити його. Нічого такого зі мною доти не траплялося. Мене охопив такий сказ, що я заплакав і кулаки мої так стислися, що нігті повпивалися в шкіру.

А очі Джеррі й далі сяяли, він погойдувався на підборах, тоді підійшов до тієї жінки і поцілував її. Я чимдуж кинувся від вікна, вернувся на іподром і ліг спатії, хоч до ранку не зі.ікнуп очей. Другого дня я вмовив хлопців поїхати додому. Проте жодному я й слова не сказав про те, що бачив.

Відтоді я все думаю про те. Але нічого не можу зрозуміти.

Знову весна, мені вже шістнадцять, я, як і порпіе, щоранку бігаю на іподром, бачу Санстріка, й Мідлстрайда, і нового скакуна на ім'я Страйдент, що, я цього певен, колись обох переможе: прапда.

крім мене й кількох негрів, ніхто в те не вірить.

Але багато чого змінилося. Повітря на іподромі вже не таке духмяне й свіже. А все через те, що Джеррі Тілфорд, такий досвідчений і розумний чоловік, міг спокійно дивитися, як скаче Санстрік, і того самого дня цілувати бридку жінку! Я тут нічого не розумію. Чорт забирай! Навіщо йому це? Я сушу собі голову, і мої думки заважають мені милуватись кіньми, вдихати пахощі іподрому, слухати, як розважаються негри. Іноді мене проймає така лють, що хочеться когось відлупцювати! Аж мороз ідо поза шкірою. Чому він таке вчинив? Чому? Я хочу знати — чому?