Як бути бездіяльним - Сторінка 2

Розумних і тупуватих, нахабних і добрих, ти всіх нас садовиш на свої материнські коліна і втишуєш наші примхливі плачі. Дужа людина, яку тривожать турботи; хвора, яку діймає страждання; дівчина, що ридає через зраду коханого,— усі ми, як діти, кладемо свої зболілі голови тобі на білі груди, і ти лагідно заколисуєш нас.

Але як тяжко нам тоді, коли ти відвертаєш своє лице і не хочеш заспокоїти нас. Як довго чекати світанку, коли не приходить сон! Ох, ці жахливі ночі, коли нас пече біль і трясе гарячка, коли ми лежимо, ніби живі серед небіжчиків, втупивши погляд у темні години, що так повільно наближають нас до світанку! І ще жахливіші ночі, коли ми сидимо біля когось недужого, коли тендітний вогник, тривожачи нас, то блимне, то пригасне, а цокання годинника здається ударами молота, який вибиває життя з того, хто лежить перед нами на постелі.

Але годі вже про ліжка й спальні. Я вже й так занадто довго на них затримався, навіть як на бездіяльну людину. Краще-но вийдімо та покурімо. Це незгірше збавляє час і не виглядає так похмуро. Тютюн — це благословення для нас, курців. Важко навіть уявити" про що могли собі мізкувати канцеляристи ще до часів сера Уолтера[2], коли в Англії ще не знали тютюну. На мою думку, молоді люди в середні віки були такі забіякуваті лише тому, що не мали цього заспокійливого зілля. Роботи в них не було, а курити вони не вміли, отож ті хлопці й заводилися раз у раз битись та сваритись. Коли траплялась рідкісна часина без війни, вони починали зводити сімейні рахунки з сусідами, а коли й після цього лишалась вільна хвилина, вони затівали суперечки, чия наречена вродливіша, як аргументи використовуючи топірці, дрюки тощо. Питання смаку в ті дні вирішувалися швидко. Коли юнак дванадцятого сторіччя закохувався, він не відступав на три кроки, не заглядав дівчині в очі і не казав, що вона надміру прекрасна для цього світу. Ні, він казав, що вийде надвір і з'ясує це діло. І якщо надворі йому випадало спіткати іншого юнака й він розбивав йому голову — тобто перший юнак другому,— то це доводило, що його — першого юнака — дівчина справді гарна. Але якщо другий юнак розбивав йому голову — тобто першому юнакові,— в такому разі його дівчина — не дівчина першого юнака, того, якому розбили голову, а дівчина саме другого, була... Стривайте, ось я поясню простіше: якщо хлопець А розіб'є голову хлопцеві Б, тоді дівчина хлопця А — гарна; але якщо Б розбив голову А, тоді гарною була дівчина не хлопця А, а хлопця Б. Оце такий був у них метод художньої критики.

А тепер ми запалюємо собі люльки й полишаємо дівчатам самим битися між собою.

І вони управляються з цим чудово. Вони домагаються того, щоб виконувати всю нашу роботу. З них стають лікарі, адвокати, художники. Вони керують театрами, виручають шахраїв, редагують газети. Я вже бачу той час, коли нам, чоловікам, не лишиться ніякої роботи, як тільки лежати в постелі до полудня, читати по два романи на день, частувати один одного чаєм о п'ятій годині і не сушити собі голови нічим іншим, крім обговорення найновішого фасону штанів та дискусій про те, з якого сукна пошито пальто містера Джонса і чи добре воно облягає йому фігуру. Для бездіяльних чоловіків це преславна перспектива.

[1] Солодке неробство (італ.).