Як ховався Чорний Білл - Сторінка 2

Хоча простирадла там вогкуваті, а їжа просто нікудишня. А я,—кажу,— з Тихоокеанського узбережжя. Може, бували коли-небудь?

— Жахливі протяги,— каже Огден.— А ви якщо будете на Середньому Заході, то тільки згадайте моє ім'я, і вам дадуть грілку в постіль і наллють каву крізь ситечко.

— Гаразд,— відповідаю,— я ж не намагався випитати номер вашого особистого телефону чи дівоче прізвище вашої тітки, яка викрала пресвітеріанського священика з Камберленда. Нащо воно мені. Я тільки хотів сказати, що в руках у вашого чабана ви в цілковитій безпеці. Та не бийте винову карту чирвою, вгамуйте свої нерви.

— Досить про одне й те саме,— каже Огден і знову сміється.— Та якби я був Чорним Біллом і подумав, що ви мене запідозрили, то давно б порішив вас із вінчестера і цим вгамував свої нерви. Чи не так?

— Не обов'язково,— кажу я.— Той, у кого вистачило мужності самотужки пограбувати поїзд, не зробить такої дурниці. Я доволі блукав по світу і знаю: дружба у них на першому плані. Не те, щоб я нав'язувався вам у приятелі, містере Огден,— пояснюю,— бо хто ж я? Всього тільки чабан на вашому ранчо; але якби обставини були кращі, то ми б могли заприятелювати.

— Будь ласка, забудьте на деякий час овець,— каже Огден,— і зніміть колоду.

Минає ще днів чотири, і от якось, коли мої ягнята полуднували біля струмка, а я священнодіяв над кавою, переді мною виник, нечутно під'їхавши по траві, таємничий вершник у вбранні тієї особи, яку він намагався вдавати. Це був якийсь гібрид канзаського сищика, ковбоя Буффало Білла й гицеля з Батон-Ружа. Підборіддя й очі цього фрукта не говорили про те, що він має бойовий досвід, і я відразу збагнув, що це рядова нишпорка.

— Пасеш вівці? — питає він мене.

— Далебі,— відповідаю,— я так вражений вашою незвичайною кмітливістю, що в мене просто не вистачає духу твердити, ніби я підмальовую старовинну бронзу чи змазую велосипедні втулки.

— Не дуже ти схожий на чабана, як подивитися на тебе та послухати твою мову,— каже він.

— Зате ви, як послухати, розмовляєте точно так, на кого ви схожі.

Тоді він питає мене, у кого я працюю, і я показую йому на ранчо Чіквіто, розташоване за дві милі в тіні невисокого пагорба, а він повідомляє, що я розмовляю з помічником шерифа.

— Десь у цих краях ховається залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл,— каже нишпорка.— Його вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Тобі не доводилося бачити тут якихось зайшлих людей або чути, що десь з'явився новий чоловік?

— Ні, не доводилося,— кажу я,— хіба що в мексіканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо, з'явилась одна нова людина.

— Що ти знаєш про неї? — питає помічник.

— Їй три дні,— кажу я.

— А який на вигляд чоловік, у якого ти працюєш? — питає він.— Чи старий Джордж Ремі ще хазяйнує на ранчо?. Він тут уже десять років розводить овець, але чогось йому не щастить.

— Старий продав ранчо і подався на Захід,— кажу йому.— Новий любитель овець купив у нього ранчо приблизно місяць тому.

— Який він зовні? — знову питає помічник шерифа.

— О,— кажу,— такий здоровенний гладкий датчанин, вусатий і носить сині окуляри. Не думаю, що він здатний відрізнити барана від бурундука. По-моєму, старий Джордж здорово його нагрів на цьому ділі.

Проковтнувши ще масу такої ж нелегкотравної інформації й дві третини мого обіду, помічник шерифа їде геть.

Увечері я розказую про цю зустріч Огденові.

— Вони стискають щупальця навколо Чорного Вілла,— кажу я. І розповідаю про помічника шерифа, і про те, як я його зобразив помічникові, і що помічник про все це сказав.

— Нащо нам морочити собі голову заради Чорного Білла,— каже Огден.— У нас і своїх клопотів доволі. Дістаньте-но ліпше з полиці бурбонське — й випиймо за його здоров'я... якщо тільки,— гигоче він,— ви не відчуваєте ніякого упередження проти залізничних грабіжників.

— Я вип'ю,— кажу,— з будь-ким, хто не кине друга напризволяще. А я думаю,— веду далі,— що цей Чорний Білл саме такий. Тож випиймо за Чорного Білла, і щоб доля нам усміхнулась.

І ми випили.

А тижнів через два наспів час стригти овець. Я мав пригнати своїх вихованців на ранчо, а гурт кудлатих мексіканців мав зрізати з них хутро секаторами. Отож надвечір, напередодні прибуття цирульників, я погнав своїх недосмажених баранів долиною на горбок, де дзюрчить прудкий струмок, на ранчо, зачинив їх у кошарі й побажав їм приємних сновидінь.

Потім пішов до будинку. Генрі Огден, есквайр, спав, лежачи на своїй холостяцькій койці. Очевидно, його звалило з ніг антибезсоння, чи протинеспання, чи якась інша специфічна вівчарська хвороба. Рот його був роззявлений, жилетка розстебнута, і він сопів, як старий велосипедний насос. Дивлячись на нього, я поринув у меланхолійні роздуми.

"Величний Цезарю,— подумав я,— ти спиш і рота не стулив; дивись, щоб вітерець туди не залетів".

Сплячий чоловік — це видовисько, від якого ангели можуть пустити сльозу. Чого варті тоді його мозок, м'язи, заощадження, витримка, протекції й родинні зв'язки? Він відданий на поталу своїм ворогам, а тим паче — друзям. І вигляд у нього не привабливіший, ніж у запряженої в найманий екіпаж шкапи, що, прихилившись до столичного оперного театру, марить о пів— на першу ночі про аравійські рівнини. А спляча жінка — то зовсім інша річ. Не має значення, який у неї вигляд, аби тільки вона перебувала в такому стані якомога довше.

Та хай собі, я випив бурбонського, свою порцію й Огденову, і зібрався якнайприемніше провести час, поки він задавав хропака. На столі валялися книжки на різні місцеві теми: про Японію, осушення боліт і фізичне виховання, а також лежала купка тютюну, що було дуже до речі.

Навтішавшись кількома самокрутками й гомеричним хропінням Генрі Огдена, я ненароком виглянув у вікно в напрямку загород для стрижки овець, де щось схоже на стежину відгалужувалося від чогось схожого на дорогу, що перетинала вдалині щось схоже на струмок.

Я побачив таку картину: п'ять вершників під'їжджали до будинку. В усіх поперек сідел рушниці, і з ними той самий помічник шерифа, що розмовляв зі мною на вигоні.

Їхали вони сторожко, розімкнутим строєм, тримаючи рушниці напоготів. Придивляюсь і визначаю, хто ватажок цих кінних охоронців закону і порядку.

— Добривечір, джентльмени,— кажу я.— Може, ви спішитесь і прив'яжете своїх коней?

Ватажок під'їздить до мене впритул і водить дулом своєї рушниці так, ніби хоче взяти на приціл увесь мій фасад.

— Стій, ні з місця,— каже він,— поки я з тобою належним чином не проведу відповідної бесіди.

— Стою,— кажу.— Я ж не глухонімий і не виявлятиму непослуху вашим розпорядженням.

— Ми розшукуємо,— каже він,— Чорного Білла, який у травні місяці цього року пограбував швидкий поїзд на Канзас-Техаській залізниці, привласнивши собі незаконно п'ятнадцять тисяч доларів. Ми обшукуємо всі ранчо й перевіряємо кожного підозрілого. Як твоє прізвище і що ти робиш на ранчо?

— Начальнику,— кажу я,— моя професія — Персіваль Сент-Клер, а звуть мене чабаном. Сьогодні я загнав до кошари своє стадо телят... чи то пак ягнят. Завтра мають прибути нишпорки, щоб поголити їх, тобто постригти під машинку...

— Де господар ранчо? — питає мене ватажок.

— Один момент, начальнику,— кажу я.— Чи не було призначено, так би мовити, премії тому, хто спіймає цього запеклого злочинця, якого ви згадали у своїй передмові?

— Оголошено винагороду в сумі тисяча доларів, але тільки тому, хто його схопить і викриє. Що ж до якоїсь нагороди за повідомлення про його місцеперебування, то про це в оголошенні нічого не сказано.

— Схоже, днями буде дощ,— кажу я, втративши раптом всякий інтерес до розмови, і дивлюсь у лазурну блакить неба, де немає ані хмаринки.

— Якщо ти знаєш координати, дислокацію чи міграцію вищезгаданого Чорного Білла,— каже він своїм страшним поліцейським жаргоном,— то ти підлягаєш кримінальній відповідальності за приховування відомостей.

— Чув від проїжджого,— прикидаюсь я дурником,— що один мексіканець у крамничці Піджіна в Нуесесі казав одному ковбоєві на ім'я Джек, ніби він чув, що двоюрідний брат одного вівчаря два тижні тому в Матаморасі бачив Чорного Білла.

— Послухай-но, Язик-за-зубами, що я зроблю,— каже ватажок, прицінюючись поглядом, скільки можна буде у мене виторгувати.— Якщо ти наведеш нас на Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів з моєї власної... з наших власних кишень. Це немало,— каже він.— Адже по закону тобі нічого не належить. Ну, то як?

— Гроші на бочку? — питаю я.

Ватажок оперативно радиться зі своїми вояками. Вони вивертають кишені й досліджують їхній вміст. Усі гуртом натрусили сто два долари тридцять центів готівкою й купку жувального тютюну на тридцять один долар.

— Під'їдь, начальнику, ближче,— кажу я,— й нахилися нижче.

Він так і зробив.

— Я чоловік бідний і упосліджений,— кажу йому.— Ганяю, мов той пес, за дванадцять доларів на місяць, намагаючись не розпустити тварин, які тільки й думають про те, щоб порозбігатися. Я,— кажу,— ще не дійшов до такого занепаду, як штат Південна Дакота, але й моє становище — катастрофа для людини, яка досі бачила баранів хіба що у вигляді баранячих відбивних. Я зубожів тому, що не справдилися мої мрії, і ще в цьому винні енна кількість рому та особливого сорту коктейлю, який подають на Пенсільванській залізниці на всіх вокзалах від Скрантона до Цінціннаті: суміш сухого джину, французького вермуту, соку з одного лимона й добрячої дози померанцевої гіркої. Якщо колись побуваєте в тих краях, неодмінно скуштуйте. І все-таки,— кажу,— я ще ніколи не підводив друзів. Я був вірним їм, коли вони жили розкошуючи, і ніколи не зрікався їх, коли попадав у халепу. Але,— веду далі,— тут не зовсім дружба. Дванадцять доларів на місяць — це скоріше можна назвати далеким знайомством. Червоні боби й кукурудзяний хліб — це навряд чи підходяща пожива для дружби. Я бідний чоловік,— кажу,— і маю матір-удовицю в Тексаркані. В домі ви знайдете Чорного Білла,— кажу,— він спить на койці в кімнаті праворуч. Він той, хто вам потрібен; у цьому я пересвідчився з його слів і розмов. Зрештою до певної міри він був мені другом,— пояснюю,— і якби я не скотився так низько, ніякі скарби всіх копалень Гондоли не спокусили б мене зрадити його. Але,— кажу я,— щотижня половина бобів була червива, а дров завжди не вистачало.

— Ви краще йдіть обережніше, джентльмени,— попереджаю я.— Іноді він буває нестриманий, і, пам'ятаючи про його недавню професію, можна ждати всяких сервізів, якщо заскочити його зненацька.

Вершники злазять на землю, прив'язують своїх коней, знімають з передків усю амуніцію та іншу бойову техніку й навшпиньки заходять до будинку.