Як і чому (збірка казок) - Сторінка 2

З усього особистого майна мав цей чоловік, котрий, як ви пам'ятаєте, мешкав біля Червоного моря, лише згаданий вище капелюх, ніж та кухонну плитку, яку, мої любі, ніколи не можна чіпати; особливо вам.

Якось узяв парс борошна, води, родзинок, слив, цукру та іншої всячини і зробив собі пиріг, завдовжки два і заввишки три фути. То була справді чудова здоба (наведені слова — чарівні), й він поставив цей кулінарний шедевр на плитку, бо йому дозволяли на ній готувати, і певний час випікав його, аж доки той увесь укрився рум'яною скоринкою та почав божественно пахнути. Але щойно зібрався наш герой ласувати, як із найбезлюдніших нетрів припленталася на піщану косу велика тварина з рогом на носі, двома поросячими óчками й поганими манерами.

У ті часи шкура сиділа на носорогові дуже щільно, без жодної складки. Звір точнісінько нагадував свого співбрата із Ковчега Ноя, хоча, звичайно ж, був значно більший. Утім, він не міг похвалитися вихованістю вже тоді, не може тепер і, либонь, узагалі ніколи не стане поштивим.

Насупившись, носоріг буркнув щось на зразок:

— Мугу!

Переляканий парс блискавично видерся на верхівку пальми, прихопивши з собою тільки капелюх, од якого сонячні промені завжди відбивалися у більш-аніж-східній пишноті. Грубіян же перекинув гасову плитку[22], і пиріг покотився по піску, а непроханий гість настромив здобич на свій ріг і безцеремонно з'їв. Опісля нечема, помахуючи хвостом, забрався геть до пустельної найбезлюднішої глухомані, яка межує з островами Мазандеран, Сокотра та мисами Великого рівнодення.[23]

Неабияк ображений, парс спустився з дерева, поставив плитку знову на ніжки й вирік закляття, якого ви, звичайно, не чули, а тому я його повторю:

Покарати парсу буде до снаги

Того, хто поцупив його пироги.

У словах тих таїлося значно більше змісту, ніж ви могли б подумати.

Адже за п'ять тижнів у цій частині Червоного моря настав сезон неймовірної спеки, і всі скинули з себе одяг. Отже, парс зняв капелюх, а носоріг — шкуру, яку перекинув через плече, спускаючись до піщаного пляжу, щоб остудитися в морських хвилях. Тоді вона застібалася внизу на три ґудзики й була схожа на дощовик[24]. Нахаба жодним словом не обмовився про пиріг, хоч ум'яв його весь, а вишуканими манерами носоріг (ви ж пам'ятаєте?) не міг похвалитися вже тоді, та й пізніше не міг. Товстун перевальцем забрів просто в море й заходився пускати бульбашки носом, а шкуру залишив на березі.

Незабаром її угледів парс, який випадково опинився неподалік, і посмішка двічі ковзнула його обличчям. Затим він аж тричі станцював навколо знахідки, задоволено потираючи руки.

Потім парс швиденько збігав до своєї оселі, де набрав повний капелюх крихт від пирога, бо ніколи не їв нічого іншого і, крім того, ніколи не підмітав свого житла. Повернувшись, спритник узяв ту шкуру, добряче струсонув і щедро наповнив давніми, сухими, черствими, колючими крихтами й кількома підгорілими родзинками, а сам хутко виліз на верхівку тієї-таки пальми, чекаючи, доки звір вийде з води та одягнеться.

І дочекався. Збадьорений купанням, носоріг натягнув шкуру і застібнув усі три ґудзики, проте одразу тіло почало скрізь муляти, колоти і шпигати; ну, зовсім так, як дошкуляють крихти, потрапивши в ліжко. Вирішив було він почухатись, але став почуватися ще гірше. Згодом повалився на пісок і ну качатися, та що більше вовтузився, то нестерпніше свербіло. У розпачі кинувся бідаха до пальми й так завзято терся об її стовбур, що натер на своїй шкурі чималу складку над плечима, другу — внизу, там, де досі були ґудзики, тепер начисто здерті, і ще кілька — над ногами. Ця неприємність остаточно зіпсувала носорогові характер, однак не позбавила крихт, які продовжували його лоскотати. Тож пішов неборака додому, не на жарт сердитий, потерпаючи від жахливого свербіння. Відтоді й донині кожен носоріг має великі складки на шкурі та неймовірно кепський норов, і все через ті злощасні крихти під шкурою.

А парс, надівши капелюха, що од нього сонячні промені, як і раніше, відбивалися у більш-аніж-східній пишноті, зістрибнув з дерева, спакував свою плитку та й вирушив у напрямку Оротаво, Амігдали, гірських лук Анантаріво і боліт Сонапута.[25]

Чому леопард плямистий

У ті часи, любі мої, коли живі істоти мали ще однакове забарвлення, леопард мешкав у місцевості, яка називалася Високий Велд[26]. Пам'ятайте, що йдеться не про Низький, не Чагарниковий чи Болотяний Велд, а саме пустельний, спекотливий, осяяний сонцем, Високий Велд із піщаним ґрунтом, рудуватими кам'яними брилами та ріденькими пучками пожовклої присохлої трави. Там же водилися жирафи, зебри й різноманітні антилопи (зокрема, степова (канна), гвинторога (кýду) і коров'яча (бубол). Усі ці тварини були суцільно пісочно-жовтувато-коричнюватої масті. Та найбільш піщано-жовтувато-коричнюватим серед них виглядав леопард; такий собі схожий на кішку сіро-жовтий звір, який до останньої своєї ворсинки зливався з жовтувато-сірувато-коричнюватим ландшафтом[27] Високого Велда. Це дуже непокоїло жирафів, зебр та іншу живність, оскільки він міг залягти за жовтувато-сірувато-коричнюватим каменем або жмутом трави, і коли жираф, чи зебра, або канна, чи куду, або лісова антилопа (бушбок), чи бонтбок[28] проходили поряд, хижак зненацька нападав, позбавляючи жертву будь-якої можливості врятуватися втечею. Справді-справді! Нам варто згадати ще й ефіопа з його луком і стрілами (теж на той момент сірувато-коричнювато-жовтуватого), який також жив у Високому Велді. Він зазвичай полював разом із леопардом, пускаючи в хід лук та стріли, а звір — лише свої ікла й кігті. Врешті, мої любі, всі ті жирафи, канни, куду, кваги[29] тощо просто впали у відчай, не знаючи, де ж сховатися. Саме так!

Минуло чимало днів — вік тварин тоді був набагато довшим, — і потенційна здобич навчилась уникати будь-чого, що хоч трохи скидалося на леопарда або ефіопа; більше того, поступово звірі, один за одним — першим подав приклад височезний жираф — пішли зі звичного ареалу[30]. Шукаючи надійного притулку, дісталися вони великого лісу, де росло безліч дерев та кущів, що відкидали химерну — смугасту, у цяточку й пістряво-плямисту — тінь, у якій утікачі й сховалися. І от, за таких умов, коли частина звіриного тіла довго перебувала в тіні, що хаотично падала на нього, тоді як інша лишалася відкритою сонячним променям, жираф обзавівся плямами, зебра стала смугастою, а канна й куду потемнішали; у них на крижах[31] з'явилися маленькі, хвилясті, сірі звивини, які нагадували кору дерев. Тому попри те, що завдяки нюху і слуху ви змогли б визначити присутність тварин десь неподалік, та навряд чи їх побачили б, хіба що точно знали б, у який бік дивитись. Ох і добре жилося звірям під покровом плямисто-тінистого лісу, доки леопард та ефіоп гасали жовтувато-сірувато-рудуватим Високим Велдом, гарячково міркуючи, куди ж це запропали їхні сніданки, обіди й вечері. Поволі вони настільки зголодніли, що не гребували їсти пацюків, жуків і даманів[32], унаслідок чого в обох заболіли животи.

Якось зустрівся їм павіан — з головою, схожою на собачу, та різким, гавкаючим голосом бабуїн, наймудріша тварина в усій Південній Африці.

Леопард спитав (а днина видалася напрочуд спекотна):

— Куди ділась уся дичина?

Павіан поважно моргнув очима. Він знав.

Відтак озвався ефіоп:

— Шановний, чи не могли б ви мені підказати нинішнє місцезнаходження аборигенної[33] фауни? (Власне, його питання практично не відрізнялося від змісту попереднього, та ефіоп, як доросла людина, завжди вдавався до довгих пишномовних слів.)

Павіан ще раз поважно моргнув, бо справді знав. Зрештою він вирік:

— Дичина змінила забарвлення на плямисте; я раджу й тобі, леопарде, зробити те саме якомога швидше.[34]

— Усе чудово, — знову встряв ефіоп, — проте я хотів би знати, в якому напрямку мігрувала[35] аборигенна фауна.

І відповів йому павіан:

— Тутешня фауна злилася з місцевою флорою, оскільки настав час змін; раджу я й тобі, ефіопе, змінитися якнайшвидше.

Мудровані висловлювання бабуїна вельми спантеличили горе-мисливців, та вони все ж вирушили на пошуки аборигенної флори і після тривалої подорожі побачили великий, густий, дивовижно тінистий ліс, увесь вицяткуваний, розмічений, замальований, покраплений, обляпаний, змережаний, заштрихований хрест-навхрест, аж в очах рябіло, примхливими тінями. (Спробувавши швидко повторити цю фразу вголос, ви зрозумієте, наскільки тінявим був той ліс.)

— Що воно таке, — звернувся до супутника леопард, — зовсім темне, але з безліччю світлих плямок?

— Хтозна, — знизав плечима ефіоп. — Утім, може, це і є аборигенна флора. Зокрема, я відчуваю запах жирафа, чую жирафа, та не бачу жодного жирафа.

— Дивина, — очманіло трусонув головою леопард. — Мабуть, це тому, що ми із сонячної місцини різко потрапили у затінок. Гм, я теж відчуваю запах зебри, чую зебру, однак не бачу ніякої зебри.

— Стривай-но, — збентежено зиркнув на компаньйона ефіоп, — ми так давно не полювали, тож раптом забули, як вони виглядають?

— Дурниці! — не погодився леопард. — Я, наприклад, чудово пам'ятаю їх іще по Високому Велду, особливо їхні мозкові кісточки. Жираф сягає майже сімнадцяти футів, і він рудувато-золотаво-жовтий з голови до п'ят; а зебра на зріст — приблизно чотири з половиною фути, і повністю сіро-жовтувато-коричнювата.

— Та-а-ак, — задумливо протяг ефіоп, пантруючи[36] плямисто-тіняву гущавину незайманого лісу. — Тоді на цьому темному фоні вони мали б виділятися, ніби достиглі банани в коптильні.

Та де там. Обидва вистежували поживу весь день, відчували запах жирафа й зебри, чули їх, але навіть мельком не побачили хоча б когось із них.

Відверто нервуючи, надвечір леопард буркнув:

— Дочекаймося, поки стемніє. Таке полювання вдень — справжнісінька ганьба!

Отже, вони дочекалися темряви, й нараз при слабкому мерехтливому світлі зірок, що ледь помітними смугами спадало крізь гілля, леопард уловив сипле дихання і рвучко метнувсь у бік підозрілого звуку. Здобич пахла, як зебра, на дотик була, як зебра, повалена вниз, хвицалася, як зебра, проте розгледіти її не вдалося. Тому він грізно ошкірився:

— Ану, не смикайся, невідомо хто! Все одно сидітиму на твоїй голові до ранку, бо, схоже, я чогось не розумію.

Невдовзі почувся приглушений хрип, хрускіт гілок, якесь вовтузіння, а згодом і крик ефіопа:

— Я щось упіймав! Воно пахне, немов жираф, брикається, немов жираф, та ніяких обрисів не видно.

— Не довіряй йому, тримай міцніше! — рикнув леопард у відповідь. — Роби як я: сиди на його голові до ранку.