Як у поганенькому романі - Сторінка 2

Руки, подумалось мені, що підписують чеки й видавлюють із тюбиків майонез. Я звів очі вище — на її вуста, і знову не відчув бажання їх поцілувати.

Того вечора я не допомагав Берті ставити машину в гараж, не допомагав їй і перемивати посуд. Я взяв велику пляшку коньяку, подався до кабінету й сів за свій письмовий стіл, що був мені таки завеликий. Якась думка примусила мене встати, я підвівся, увійшов до спальні й глянув на мадонну в стилі барокко, але так і не згадав, чого я туди прийшов.

Дзвінок телефону урвав мої роздуми, я взяв трубку і не здивувався, коли почув Цумпенів голос:

— Ваша дружина зробила маленьку помилку: вона збільшила вартість кубічного метра не на п'ятнадцять, а на двадцять п'ять пфенінгів.

Я мить надумувався, а далі сказав:

— То не помилка, вона зробила так за моєю згодою.

Він спершу помовчав, по тому сказав сміючись:

— То ви заздалегідь прикинули різні можливості?

— Еге,— промовив я.

— Гаразд, тоді випишіть іще чек — на тисячу марок.

— П'ятсот,— сказав я й подумав: "Так, наче в поганенькому романі. Достеменно так".

— Вісімсот,— озвався він.

Тоді я засміявся:

— Шістсот.

І хоча я не мав у цьому ніякого досвіду, а проте знав, що тепер він назве цифру сімсот п'ятдесят. І коли він справді назвав її, я промовив:

— Гаразд,— і поклав трубку.

Не було ще півночі, як я зійшов наниз і одніс Цумпенові у його машину чек; Цумпен був сам, і коли я простяг йому згорнутого папірця, він засміявся.

Повернувшись до господи, я ніде не спіткав Берти. Вона не показувалася, не прийшла й тоді, як я знову увійшов до кабінету, не з'явилася, коли я ще раз спустився наниз узяти в холодильнику склянку молока, і я знав, що вона думає: "Йому треба оговтатись, я мушу зоставити його на самоті; він повинен усе це зрозуміти".

Але я так і не зрозумів цього: бо його взагалі не можна зрозуміти.