Янко-музикант - Сторінка 2

Треба ж мати трохи милосердя до дітей. Нехай його візьме сторож, нехай йому всипле різок, щоб більше не крав, та й годі.

Покликали сторожа Стаха.

— Візьми його та дай йому отам на згадку.

Стах кивнув своєю придуркуватою звірячою головою, взяв Янка під пахву, мов якесь кошеня, і поніс до стодоли. Хлоп'я чи не розуміло, що зараз буде, чи дуже злякалось, але не озвалося ні словом, тільки дивилося, мов зляканий птах. Хіба ж воно знало, що з ним зроблять? Та як Стах у стодолі взяв його в оберемок, простяг на землі і, закотивши сорочину, махнув з плеча, лише тоді Янко скрикнув:

— Матусю! — і так за кожним ударом різкою кричав: "Матусю! Матусю!", але все тихше й слабше, аж поки за якимось ударом затих зовсім і вже не кликав матері!..

Бідна, розбита скрипка!..

Ех, ти, дурний, злий Стах! Хто ж так б'є дітей? Адже воно й так було мале, кволе й ледве дихало.

Прийшла мати, забрала хлопчика, але мусила вже нести його додому на руках...

На другий день Янко не встав, а на третій день, надвечір, уже вмирав собі спокійно на лавці під рядниною.

Ластівки щебетали на черешні, що росла біля хати, промінь сонця падав крізь шибку й заливав світлом золоту розпатлану голівку дитини, обличчя, в якому вже не було ні краплини крові. Цей промінь був ніби шлях, яким мала відійти душа хлопчика. Добре, що хоч у хвилину смерті вона піде широкою сонячною дорогою, бо за життя ішла справді тернистою стежиною. Худі груди ще здіймалися від подиху, хлоп'я, здавалося, прислухалось до відгомону сільського життя, що линув крізь розчинене вікно. Був вечір. Дівчата, йдучи із сіножаті, співали: "Ой на зеленій на луці", а від струмка долинав голос сопілки... Янко востаннє прислухався, як грає село... На ряднині поруч лежала його скрипка з дранки.

Раптом обличчя вмирущої дитини прояснилося, а з побілілих уст злетів шепіт:

— Матусю!..

— Що, синку? — озвалася мати, яку душили сльози...

— Матусю, бог дасть мені на небі справжню скрипку?

— Дасть, синку, дасть! — відповіла мати.

Більше вона нічого не могла сказати: груди їй шматував нестерпний жаль. І простогнавши тільки: "Ой Ісусе! Ісусе!", мати впала обличчям на скриню й заридала, як божевільна або як людина, що бачить: не врятувати їй від смерті того, кого любить найбільше в світі...

І вона справді не врятувала, бо коли, підвівшись, знову глянула на дитину, очі малого музиканта були широко розплющені, але нерухомі, а споважніле обличчя — застигле й сумне. Сонячний промінь теж зник.

Спи спокійно, Янку!

* * *

Другого дня повернулися з Італії пани. Разом із ними приїхав і панич, який залицявся до панни. Панич мовив по-французьки:

— Яка прекрасна країна Італія!

— І який артистичний у ній народ! Це справжнє щастя — відшукувати там талановитих людей і допомагати їм,— додала панна.

Над Янком шуміли берези...