Янко-музикант (переклад Степана Ковганюка) - Сторінка 2

- Генрик Сенкевич -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Нехай сторож візьме його та відшмагає різкою, щоб більше не крало, та й по всьому.

— Авжеж так!

Покликали сторожа Стаха і сказали:

— Візьми його та дай, щоб пам'ятав!

Стах кивнув своєю дурнуватою головою, взяв Янка під пахву, немов якесь кошеня, і виніс у сарай. Хлопчина чи не розумів, що з ним діється, чи дуже злякався, але не промовив ані слова, тільки дивився, мов спійманий птах. Чи він знає, що з ним зроблять? Аж коли Стах поклав його на землю, закотив на ньому сорочину та замахнувся з усієї сили різкою, Янко заверещав:

— Мамусю! — і верещав так за кожним ударом різки, але щораз тихше, слабше, поки нарешті замовк і перестав кликати матір...

Бідна розбита скрипка!..

Ой, дурноверхий, злий Стаху! Хто ж так б'є дітей? Та воно ж мале і кволе і завжди було слабе.

Прийшла мати забрати хлопчину, але довелось їй нести його на руках додому... Другого дня Янко не встав, а третього надвечір він уже тихо конав на лаві під рядниною.

Ластівки щебетали на черешні, що росла коло призьби, сонячний промінь проникав крізь шибку й заливав золотистим світлом розпатлану дитячу голівку й обличчя, в якому не зосталось і краплі крові. Той промінь був ніби дорогою, якою мала одійти душа хлопчини. Добре, хоч в хвилину смерті вона одходила широкою, сонячною дорогою, бо за життя мандрувала справді тернистою. Тим часом висхлі груди ще дихали, а з обличчя хлопчини було видно, що він прислухається до відгомону сільського життя, який вривався крізь відчинене вікно. Був саме вечір, і дівчата, повертаючись із сінокосу, співали: "Ой на зеленій на луці!", а від річки долітали звуки сопілки. Янко останній раз вслухався, як грає село... А на ряднині коло нього лежала його скрипка з гонти.

Раптом обличчя конаючого прояснилось і з білих губів зринув шепіт:

— Мамусю...

— Що, синку? — озвалась мати крізь сльози, що душили її.

— Мамусю, бог дасть мені на небі справжню скрипку?

— Дасть, сипку, дасть! — відказала мати, але далі говорити не могла, її груди краялись жалістю, і вона тільки зойкнула: — О Йсусе, Йсусе! — впала обличчям на скриню й закричала, наче втратила розум, або наче людина, яка бачить, що не вирве у смерті любимої істоти...

І не вирвала, бо коли підвелась і знову подивилась на дитину, очі малого музиканта були розплющені, але нерухомі, обличчя споважніло, спохмурніло, заклякло. Сонячний промінь також зник...

Мир тобі, Янку!

Другого дня з Італії повернулося панство з панною і кавалером, що упадав за нею. Кавалер казав:

— Quel beau pays que l'Italie!

— І який це музикальний народ! On est heureux de chercher là-bas des talents et de les protéger... — додала панна.

Над Янком шуміли берези...

Яка чудова країна ця Італія! (Франц.)

Яке це щастя відшукувати там таланти і підтримувати їх... (Франц.)