Янтарне скло - Сторінка 47

Ти не завдаси мені шкоди, хоч чим мене штрикай. Краще заспокой дівчинку. Адже вона іде зі мною. На мене можеш не звертати уваги.

Вілові хотілося відвести очі: Ліра робила найгірший учинок у своєму житті. Вона ненавиділа сама себе, страждала за Пантелеймона, через нього та разом із ним, проте все одно Намагалася поставити його на холодну землю, відірвати від свого одягу його пазурі… Віл затулив вуха: слухати плач деймона було вже занадто. Час від часу дівчинка намагалася Відштовхнути Пантелеймона, а той несамовито кричав і намагався втриматися біля неї.

"Вона могла б повернути назад!" — спало на думку хлопцеві.

Вона могла б просто сказати: "Ні, це була хибна ідея, нам Не слід робити цього".

Вона могла б захистити свій життєвий зв'язок із Пантелеймоном, поставити його вище від усього іншого, виштовхнути все інше з голови…

Та ні, не могла.

— Пантелеймоне, цього ніхто раніше не робив, — тремтячим голосом прошепотіла дівчинка, — але Віл каже, що ми Повернемось, і я присягаюся, ми зробимо це! Я люблю тебе! Будь обережний, і все буде добре. Ми повернемося, і навіть якщо я буду змушена витратити на пошуки тебе все своє життя без залишку, я все одно знайду тебе. Я не зупинюся, не відпочиватиму, я… Пане, я повинна піти туди…

З цими словами вона відштовхнула його, і він безсило впав у холодну багнюку.

Віл навряд чи відповів би щось, якби його спитали, якою твариною Пантелеймон був наразі. Він здавався якимось крихітним клубочком, чи цуценям, чи то кошеням, безпорадним і безсилим, створінням, котре так глибоко поглинуло у страждання, що цього страждання було більше, ніж самого Пантелеймона. Його очі не залишали Ліриного обличчя, і Віл бачив, що дівчинка змушує себе не відводити очей, не уникати своєї провини. Хлопця вразили її сміливість і чесність, і водночас його роздирав на шматки біль, спричинений їхнім розставанням.

Пантелеймон не питав Ліру, чому вона це робить, бо сам усе знав. Він також не запитував її, чи вона любить Роджера більше, ніж його — відповідь на це питання він також добро знав. І ще деймон знав, що коли він заговорить, Ліра не встоїть, тож він мовчав, аби не мучити людину, що залишала його. Обоє вони прикинулися, буцімто ця розлука не буде болісною, мовляв, незабаром вони знову будуть разом, і все піде як раніше, ба навіть краще. Але Віл знав, що дівчинка власноруч вириває зі своїх грудей серце.

Потім Ліра ступила в човен. Вона була такою легкою, що посудина майже не ворухнулася. Дівчинка всілася поруч із Вілом та застигла, не відриваючи очей від Пантелеймона, котрий, тремтячи, стояв на дальньому кінці причалу. Проте коли човняр відпустив залізне кільце, занурив весла у воду та відштовхнувся, деймон-цуценя, стукаючи пазурами по планках, кинувся на самий край настилу та завмер там, дивлячись на човен. За мить він разом зі пристанню розтанув у тумані.

І тут Ліра закричала так несамовито, що навіть у цьому укутаному в туман світі її крик спричинив луну — хоча це, звичайно, була не луна, а друга частина її крику, що долетіла із країни живих услід за Лірою, яка повільно відпливала у країну мертвих.

— Віле, моє серце! — простогнала дівчинка та вчепилася в його руку. Її мокре обличчя було спотворене болем.

Так справдилося пророцтво, що про нього Ректор Коледжу Джордана повідомив бібліотекареві — пророцтво, згідно з яким Ліра вчинить велику зраду й це завдасть їй жахливого болю.

Але Віл відчував, що в його серці також виростає нестерпний біль, і краєм ока бачив, що двоє галівесп'ян, котрі хапалися один за одного так само, як вони з Лірою, також зазнають цієї муки.

Почасти біль був фізичним: здавалося, що залізна рука схопила серце та тягне його крізь ребра, і хлопець притиснув до цього місця руки та марно намагався утримати серце всередині. Біль був набагато глибшим і гіршим, ніж біль від утрати пальців. Але почасти він був душевним: щось таємне та особисте витягали з тіла туди, куди ця річ не бажала потрапити. Віла охопила суміш болю, сорому, страху та самобичування — останнього тому, що він власноруч викликав усе це.

І це ще не все. Він начебто промовив: "Ні, ні, не вбивайте мене, натомість убийте мою матір: мені байдуже, я її не люблю", і мати почула це, проте щоб пощадити його почуття, прикинулася, що нічого не чула, та через свою любов до сина запропонувала вмерти замість нього. Ось як він почувався, і нічого гіршого за це відчуття не могло бути.

Тепер Віл знав, що всі ці речі були невід'ємною частиною зв'язку зі своїм деймоном, і що його деймон, хай там яким він є, залишився позаду, поруч із Пантелеймоном, на занедбаному, схожому на смітник березі. Це спало на думку Вілу й Лірі майже одночасно, і вони обмінялися болісними поглядами. Так удруге — але не востаннє — в їхньомужитті кожен із них побачив на обличчі другого вираження своїх власних думок.

Подорож, у яку вони вирушили, здавалося, ніяк не діє лише на човняра і бабок. Великі комахи були жвавими та сяяли кольорами навіть у цьому задушливому тумані. Час від часу вони смикали крилами, щоб струсити вологу, а старий у своєму мішкуватому вбранні лише ритмічно нахилявся назад-уперед, упираючи босі ноги в заляпане дно човна.

Подорож тривала досить довго. Хоча якась частина Ліри все ще сочилася болем, уявляючи Пантелеймона, кинутого на березі, інша частина поступово пристосовувалася доцього болю, оцінювала свою силу, з нетерпінням чекала зустрічі з невідомим.

Дівчинку міцно тримали руки Віла, але сам він також дивився вперед, намагаючись поглядом пронизати вогкі сірі сутінки та почути щось відмінне від монотонних ударів весел по воді. І ось нарешті хлопець помітив щось нове: просто за курсом лежав якийсь стрімчак чи острів. Сплеск луною відскочив від скель, а потім туман наче потемнішав.

Перевізник витягнув одне з весел — він повертав човна трохи ліворуч.

— Де ми? — пролунав голос шевальє Тіаліса, майже такий самий, як завжди, але трохи грубіший, наче він також тривалий час боровся з болем.

— Біля острова, — відповів човняр. — Ще п'ять хвилин, і ми пристанемо до берега.

— А що це за острів? — спитав Віл — як йому здалося, якимось іншим, майже невпізнанним через відчутий біль голосом.

— На ньому розташовані ворота, що ведуть до країни мертвих, — промовив перевізник. — Ними проходять усі: королі, королеви, вбивці, поети, діти… Назад ніхто не вертається.

— А ми повернемося! — палко прошепотіла Ліра. Човняр нічого не відповів, однак його старезні очі були сповнені жалю.

Підпливши ближче до берега, подорожани побачили похмурі темно-зелені віти кипариса та тиса, що низько нависали над водою. Берег тут був вельми крутим, а дерева росли на ньому так густо, що між ними навряд чи пройшов би навіть горностай, і коли Лірі спало це на думку, вона чи то гикнула, чи то схлипнула: Пантелеймон показав би їй, як він може це зробити, але він ще нескоро зможе показати їй хоч що — можливо, взагалі ніколи.

— Ми вже мертві? — спитав Віл у човняра.

— А яка різниця? — відповів той. — Дехто приходив сюди, так і не повіривши, що він помер. Такі люди повсякчас твердили мені, що вони живі, що сталася помилка і хтосьза це неодмінно заплатить — то й що? Були й інші, вони, бідолахи, ще за життя хотіли стати мертвими. Життя їхнє було сповнене болю та суму, і вони вбивали себе, прагнучи вічного спокою, але з'ясовувалося, що все змінилося тільки на гірше, проте цього разу вже не можна було втекти: хіба можна знову повернутися до життя? Були й такі, що за життя весь час хворіли, або, скажімо, немовлята, котрі ледь устигали народитися на світ, аби потрапити до країни мертвих. Я безліч разів перепливав це озеро, тримаючи на колінах плачуче немовля, котре так і не відчуло різниці між "тут" і "там". Але найнеприємнішими пасажирами є старі, особливо багатії: вони бурчать та несамовито проклинають мене, жаліються й верещать: "Куди ти нас везеш?" Вони повідомляють, що накопичили за життя безліч золота, і пропонують його мені, щоб я відвіз їх назад; вони кажуть, що я пошкодую за це, бо в них є могутні друзі, вони особисто знайомі з папою, королем таким-то й герцогом таким-то, що вони дуже поважні люди, і мене жорстоко покарають… Однак єдина істина полягала в тому, що вони перебували в моєму човні і я віз їх до країни мертвих. Усі ці королі й папи також свого часу були тут — нерідко швидше, ніж вони того хотіли. Я дозволяв їм кричати й біснуватися: вони були не у змозі зашкодити мені. Зрештою всі вони замовкали. Тож якщо ви не знаєте, живі вичи мертві, а дівчинка кладе голову на відсіч, що повернеться до живих, я нічого не скажу всупереч. А ким ви є, ви дуже скоро дізнаєтесь.

Під час цієї промови старий вів човна вздовж берега, але, скінчивши її, він підвів весла, поклав їх сушитися на човен та простяг руку до дерев'яного стовбура, що стирчав прямо зводи.

Він підтягнув човна до вузького причалу та застиг, чекаючи, поки пасажири вийдуть. Лірі не хотілося ступати на берег: поки вона залишатиметься в човні, Пантелеймон зможе чітко уявити її собі, адже саме в човні він бачив її востаннє, проте щойно вона відійде від нього, і деймон уже не знатиме, якою її уявляти. Тож вона затрималася,але бабки вже вилетіли, і слідом за ними, притискуючи руку до грудей, на берег ступив блідий Віл. Довелося й дівчинці виходити.

— Дякую, — сказала вона човняреві. — Коли ви повернетеся, подивіться, чи не там мій деймон. Якщо побачите його, перекажіть йому, що я люблю його найбільше за все інше у світі живих і світі мертвих, а також що я клянуся повернутися до нього, навіть якщо цього ще ніхто ніколи не робив.

— Гаразд, я перекажу це йому, — відповів старезний перевізник.

Він відштовхнув човна, і розмірені сплески від його весел стихли в тумані.

Галівесп'яни повернулися з нетривалого обльоту берега та, як і раніше, всілися на плечі дітям: Тіаліс на Віла, Салмакія на Ліру. Деякий час подорожани стояли на краюкраїни мертвих. Перед ними не було нічого, крім туману, хоча з того, що він потемнів, можна було дійти висновку, що перед ними розташована якась велика споруда, можливо, мур.

Ліра здригнулася. В неї було таке відчуття, ніби її шкіра перетворилася на мереживо, і вогке колюче повітря вільно проходить між ребрами, опікаючи свіжу рану на тому місці, де ще нещодавно був Пантелеймон.