Янтарне скло - Сторінка 69

- Філіп Пулман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

В його шлунку нічого не було, і від спазму всі його нутрощі стиснулися в один клубок болю. Дух Лі Скоресбі побачив, у чому річ, кинувся до деймонів і став між ними та мертвотно-блідим мерехтінням, що просочувалося крізь камінь у них за спиною.

— Віле… швидше… — задихаючись, прошепотіла Ліра.

Ніж занурився у невидиму щілину, поринув униз, потім угору. Дух Лі Скоресбі зазирнув у проріз, що з'явився в повітрі, й побачив широку спокійну прерію, залиту яскравим місячним сяйвом — все це було так схоже на його батьківщину, що він на коротку мить відчув надзвичайно недоречну за цих обставин ностальгію.

Віл підскочив до каменя та схопив найближчого з деймонів, а Ліра тим часом згребла в оберемок другого.

І навіть у жахливому поспіху, навіть у мить екстремальної небезпеки, кожен із них відчув напад бурхливої радості: Ліра тримала деймона Віла, безіменну лісову кішку, а хлопець стискував Пантелеймона.

Вони відвели очі від облич одне одного.

— До побачення, пане Скоресбі! — озираючись, вигукнула Ліра. — Шкода, що… о, дякую вам, до побачення!

— До побачення, люба! Бувай, Віле! Щасти вам!

Ліра вже протиснулася крізь вікно, але Віл усе ще стояв із ножем у руках та дивився в очі духа його батька, що виблискувати в сутінку. Перед тим як розстатися з ним, слід було дещо йому сказати. І Віл промовив:

— Батьку, ти казав, що я воїн. Ти сказав, що такою вже є моя природа й що я не повинен сперечатися з нею. Я бився, тому що змушений був це робити, і я не можу вибирати собі вдачу, проте можу обирати, що мені робити далі. І тепер, коли я вільний, я сам вирішуватиму, що робити.

Посмішка на обличчі його батька була сповнена гордості та ніжності.

— Дуже добре, хлопчику мій. Дуже добре, — промовив Джон Пері.

Віл відвів очі, що раптом наповнилися сльозами, повернувся, слідом за Лірою перейшов до іншого світу та зачинив і вікно.

І тепер, коли мета, що її мали перед собою духи, була виконана, коли діти відшукали своїх деймонів і втекли, мертві воїни нарешті дозволили своїм атомам розійтися тарозсіятися.

Останньою частинкою свідомості був дух аеронавта Лі Скоресбі. Він підвівся над спантеличеними примарами, промайнув над деревами невеликого гайка, над могутнім тілом свого старого товариша, закутого у броню ведмедя, та нестримно поринув угору — так само, як колись це робила його повітряна куля. Байдужий до освітлювальних ракет і снарядів, що вибухали в повітрі, глухий до криків болю та люті, до всього того сум'яття, що панувало на землі, він усе летів і летів у небо, поки не пронизав важкі хмари та не вилетів під склепіння яскравих зірок, туди, де на нього вже чекали атоми його милого Тестера.

32

Ранок

Широкий золотий степ, який Лі Скоресбі мигцем побачив крізь вікно, спокійно лежав під першими променями ранкового сонця.

Він був забарвлений не тільки в золото, а й у жовтий, коричневий, зелений кольори та тисячі їхніх відтінків. Де-не-де на ньому можна було помітити чорноту та навіть срібло, трохи далі лежало величезне блакитне озеро, а неподалік — крихітне озерце, майже калюжа, від гладкої поверхні котрої віддзеркалювалося синє небо.

Степ був спокійним, але не мовчав: м'який вітерець ворушив мільйони стеблинок, у траві вже почали своє нескінченне ворушіння комахи та інші маленькі істоти, а високо у блакиті неба плів павутиння своїх трелей ранковий птах.

На всьому цьому просторі зовсім не рухалися лише дві живі істоти: хлопець і дівчинка, що бік у бік спали в тіні під козирком скелі, яка височіла на вершині пагорбу.

Вони були такими блідими та нерухомими, що могло здатися, ніби вони померли. Голод натягнув шкіру на їхніх обличчя, наче барабани, пережитий біль залишив у них під очима глибокі зморшки, крім того, вони були з ніг до голови покриті пилом, багном і кров'ю. А в'ялість їхніх кінцівок недвозначно вказувала на те, що вони перебували далеко за межею виснаження.

Першою прокинулася Ліра. Коли сонце, здолавши частину свого шляху по небу, зазирнуло під скелю та торкнулося волосся дівчинки, та почала ворушитися, а коли їй у повіки вдарив перший промінець, вона відчула, що, наче рибка, повільно та неохоче підіймається зі глибин свого сну на поверхню.

Але з сонцем не можна було сперечатися, і зрештою Ліра повернула голову, провела долонею по обличчю та пробурмотіла:

— Пантелеймоне…

Під її долонею виник невеличкий затінок, і дівчинка розплющила очі та нарешті по-справжньому прокинулася. Деякий час вона лежала, не рухаючись, адже її руки й ноги так боліли та були такими слабкими, що ворушитися їй було просто страшно. Проте вона вже не спала: вона відчувала шкірою подих вітерцю та тепло сонця, чула дзижчання та шкрябання комах і пташиний спів у небі. Усе це було таким гарним, що Ліра навіть подумала: "Це ж треба було забути, яким чудовим може бути світ!".

За декілька хвилин вона перекотилася на бік і побачила Віла, який і досі міцно спав. Із його руки витекло чимало крові, його сорочка була подертою та брудною, а волосся — жорстким від пилу й поту. Дівчинка тривалий час дивилася на нього, на биття пульсу в жилці на його шиї, на те, як повільно підіймаються та опускаються його груди, на ніжні тіні від вій, що впали на його щоки, коли йому в обличчя вдарило сонце.

Хлопець щось пробурмотів і ворухнувся. Не бажаючи, щоб він побачив, як вона роздивляється його, Ліра повернула голову й почала дивитися на невелику могилу, котру вони викопали попередньої ночі — ямку завглибшки декілька дюймів, де тепер покоїлися тіла шевальє Тіаліса й леді Салмакії. Неподалік на землі лежав плоский камінь, і дівчинка підвелася, вирвала його з ґрунту та поставила стійма на узголів'я могили, а потім сіла на землю, прикрила очі рукою та почала дивитися на степ.

Він здавався нескінченним. Його не можна було назвати зовсім рівним — куди б дівчинка не подивилася, його поверхню ламали невисокі пагорби та невеликі яри, і де-не-де вона бачила лісочки з дерев, котрі були такими високими, що здавалися радше рукотворними об'єктами, ніж породженнями дикої природи. Їхні рівнісінькі стовбури та темно-зелене листя наче не підкорялися відстані — хоча до найближчого гайка явно було чимало миль, їх було чудово видно.

Біля підніжжя пагорба, на якому вони провели ніч, лише за сотню ярдів від них, лежало крихітне озерце, що його живив струмок, який стікав зі скелі, і Лірі вистачило одного погляду на воду, аби зрозуміти, як сильно їй хочеться пити.

Вона підвелася на тремтячі ноги та пошкутильгала схилом униз. Струмок булькотів і дзюрчав серед порослих мохом каменів, і Ліра, наблизившись до нього, опустилася на мох та припала ротом до крижаної води. Її зуби заломило, але вона лише застогнала від насолоди. Втамувавши спрагу, вона ще довго водила долонями у воді, змиваючи з них бруд.

Озерце по краях поросло очеретом, у якому невпинно квакала невидима жаба. Вода була теплою, озерце неглибоким, і щойно дівчинка це побачила, вона скинула взуття і зайшла в нього по коліна. Зупинившись, вона деякий час стояла нерухомо, насолоджуючись відчуттям прохолодного мулу під ногами, теплих сонячних променів на тілі та холодних потоків води, що торкалися її литок.

Потім вона нагнулася та, опустивши голову у воду, дозволила воді повністю намочити волосся. Крутячи шиєю та допомагаючи собі пальцями, дівчинка так-сяк змила з волосся пил і бруд.

Коли вона почулася більш-менш чистою та бадьорою, то підвела очі, щоб подивитися, чи прокинувся Віл. Він сидів, охопивши руками коліна, й так само, як вона декілька хвилин тому, дивився на спокійний і теплий неосяжний степ.

Ліра повільно піднялася на пагорб і, наблизившись до хлопця, побачила, що він вирізає імена галівесп'ян на їхньому маленькому надгробку та втискує його глибше у ґрунт.

— А де… — почав Віл і замовк, але дівчинка знала, що він має на увазі деймонів.

— Не знаю, я не бачила Пантелеймона. В мене таке відчуття, що він десь неподалік, але де саме, я не знаю. Ти пам'ятаєш, що сталося вчора?

Хлопець потер очі та так широко позіхнув, що Ліра навіть почула, як хруснула його щелепа. Потім він змигнув і похитав головою.

— Небагато, — відповів він. — Я схопив Пантелеймона, а ти… другого деймона, й ми проскочили у вікно, а потім я поставив його на землю, щоб зачинити прохід.

— Тоді твій… другий деймон зістрибнув із моїх рук, — сказала Ліра. — Я намагалася побачити у вікні пана Скоресбі та Йорика, а коли озирнулася, то деймонів уже не було тут.

— Проте не схоже, що ми потрапили до світу мертвих — ми б відразу відчули, що відокремлені від своїх деймонів.

— Так, не схоже, — погодилася дівчинка. — Я впевнена, вони десь поруч. Пам'ятаю, коли ми були малими, то часто грали у схованки, однак у нас нічого не виходило, бо Я була надто великою, щоб сховатися, і завжди достеменно знала, де він є — навіть якщо він ховався у вигляді мошки чи ще чогось дрібного. Але все це дуже дивно, — промовила вона, проводячи рукою по чолу й волоссю так, ніби намагалася розвіяти якісь чари. — Його тут немає, проте я не почуваюся розірваною навпіл — зі мною все гаразд, ія знаю, що він також почувається добре.

— Гадаю, вони разом, — сказав Віл.

— Мабуть, так.

Хлопець раптом підвівся і затулив очі від сонця.

— Поглянь туди, — стривожено промовив він.

Ліра подивилася в той бік, куди він їй показував, і побачила вдалині якесь маячіння, зовсім не схоже на мерехтіння повітря від спеки.

— Тварини? — невпевнено спитала вона.

— Прислухайся, — порадив Віл, приклавши долоні до вух. Тепер і Ліра чула низький безперервний гуркіт, трохи схожий на грім, що долітає дуже здалека.

— Вони зникли, — зауважив Віл.

Крихітні цяточки, що рухалися, дійсно щезли, але гуркотіння тривало ще декілька секунд, поступово стихаючи. І Віл, і Ліра усе ще дивилися в той бік, і невдовзі далекіфігурки знову почали переміщуватися, а потім до дітей долетів і звук.

— Мабуть, вони були за пагорбом чи скелею, — сказав Хлопець. — Вони наближаються?

— Навіть не знаю… Так, дивись, вони повернули й насуваються на нас!

— Що ж, коли ми повинні будемо битися з ними, я хотів би спершу попити, — промовив Віл та, взявши рюкзака, пішов до струмка, де напився та умився. З обрубків його пальців витекло чимало крові, крім того, він почувався брудним, і найбільше за все на світі йому хотілося вимитися під гарячим душем із великою кількістю мила й переодягтися в усе чисте.

Ліра весь цей час не зводила очей з… із прибульців — вони здавалися якимись дивними.

— Віле, — зрештою вигукнула вона, — вони ідуть на колесах.

Але в її голосі відчувався сумнів.