Янтарне скло - Сторінка 7

— Воно лежатиме там, доки ви не прийдете, щоб попрощатися з Лі — звичайно, якщо бажаєте. Але, Йорику, все це дуже непокоїть мене.

— А де дитина?

— Я залишила її зі своїми сестрами, бо мусила відповісти на заклик Лі.

— Це в тому самому світі?

— Так.

— Як я можу потрапити туди?

Серафіна Пеккала пояснила це Йорику. Той мовчки вислухав і сказав:

— Я попрощаюся з Лі Скоресбі, а потім вирушу на південь.

— На південь?

— Ці землі вже не вкриті кригою. Я давно замислив цю подорож і навіть замовив корабель.

Три лисиці все ще терпляче спостерігали за ними. Дві з них лежали на землі, поклавши морди на лапи, а третя сиділа на задніх лапах, стежачи за бесідою. Полярні лиси —сміттярі та санітари Арктики — трохи розуміли загальну мову, але їхні мізки були влаштовані так, що вони сприймали лише стверджувальні речення в теперішньому часі. Більша частина зі сказаного Йориком і Серафіною було для них безглуздим галасом. Та ще коли вони розмовляли, то здебільшого брехали, і всі добре це знали — хоча довірлива скельна погань часто-густо вірила лисицям і ніколи не вчилася на власних помилках. І ведмеді, й відьми давно звикли до того, що їхні розмови підслуховують ціпівнічні сміттярі-так само як звикли вони до того, що ті підбирають за ними залишки їжі.

— А ви, Серафіно Пеккала? — поцікавився Йорик. — Що робитимете ви?

— Я збираюся відшукати циган, — відповіла відьма. — Гадаю, вони знадобляться.

— А, Владар Фаа? — промовив ведмідь. — Так, вони непогані бійці. Що ж, бажаю вам успіху.

Він повернувся, безшумно зісковзнув у воду та неквапливо поплив у напрямку нового світу.

Минув деякий час, і Йорик Бернісон ступив на почорнілу землю та розколоті жаром камені на узліссі згорілого гірського лісу. Серпанок, що огортав землю, не захищав його від гарячого сонця, але він не звертав уваги на спеку — так само як він залишався байдужим до того, що його білий смух покрив вугляний пил, а навколо кружляли рої комах, марно шукаючи на ньому відкриту шкіру.

Йорик здолав величезну відстань, і якоїсь миті своєї подорожі він відчув, що перейшов до іншого світу. Змінився смак морської води, змінилася температура повітря, але повітря, як і раніше, було цілком придатне для дихання, а вода підтримувала його тіло. Тож він продовжив своє плавання, і тепер море залишилося позаду — він майже досяг того місця, що його описувала Серафіна Пеккала. Він обвів очима сяючі на сонці стіни вапнякового гірського хребта, що височів над ним.

Кам'янистий схил між краєм згорілого лісу та горами був обсипаний обгорілими та перекрученими уламками якоїсь складної металевої конструкції. Йорик Бернісон оглянув їх як коваль і як воїн, але всі ці балки та розпірки не могли стати йому в пригоді. Він провів могутнім пазуром по найменш пошкодженому брусу, однак, відчувши недостатню твердість металу, одразу відвернувся та ще раз уважно оглянув стіну гір.

І ось нарешті він побачив те, що шукав: вузьку вимивину, що пролягала між зубцюватими скелями, та великий валун біля входу в неї.

Він піднявся схилом. Під його масивними лапами гучно лускали в тиші сухі кістки — вочевидь, тут загинуло чимало людей, і їхні тіла начисто обгризли койоти, грифи таменші тварини. Але величезний ведмідь, не звертаючи на все це уваги, йшов далі. Йти було важко — під його вагою неодноразово починав осипатися щебінь, і він сповзав разом із ним, але потім знов продовжував підніматися. Нарешті він вийшов на твердіший ґрунт і наблизився до валуна біля входу в ущелину.

Валун був весь покритий подряпинами та заглибленнями від куль. Відьма не помилялася — Йорик навіть побачив у щілині арктичну квіточку, фіолетову каменеломку, котру, мабуть, залишила тут відьма, щоб привернути його увагу.

Ведмідь обійшов камінь. Це було непогане укриття від ворогів, що наступали знизу, але все одно недостатньо гарне: серед граду куль, що пощербили валун, декілька таки влучили у свою ціль — тіло чоловіка, що нерухомо лежало в тіні каменя.

Це й досі було тіло, а не скелет — аби захистити його від розкладення, відьма наклала відповідне заклинання. Йорик побачив, що обличчя його старого товариша було викривлене та напружене від болю, побачив рвані отвори там, де в його тіло ввійшли кулі. Мабуть, заклинання відьми не стосувалося пролитої крові, і сонце та вітер знищили всі її сліди. Лі Скоресбі не виглядав сплячим та мирним — він мав вигляд чоловіка, що загинув у бою, знаючи, що здобув у ньому перемогу.

І позаяк аеронавт із Техасу був одним із тих небагатьох людей, котрих Йорик щиро поважав, ведмідь без вагань прийняв останній подарунок Лі: спритними рухами пазурів розрізав одяг, одним ударом розчинив тіло та почав поїдати плоть свого старого друга. Він не їв уже багато днів, і його мучив голод.

Але думки про голод і його вдоволення були аж ніяк не єдиними в голові короля ведмедів. Він думав про дівчинку Ліру, котру він назвав Красномовною й котру востаннє бачив на крихкому сніговому мості через глибоку розщілину, що роздирала тіло його рідного острова Свольбард. Він думав про збудження, що панувало серед відьом, та про чутки щодо договорів і альянсів, укладених сторонами у близькій війні, обмірковував дивовижний факт існування нового світу та твердження відьми, що таких світівіснує безліч, гадав про те, що всі їхні долі тепер якось залежать від долі дитини.

А ще він думав про танення криги. Він і його народ жили на льоду, лід був їхнім домом, їхнім оплотом. Після всіх тих потрясінь, яких зазнала Арктика, лід почав зникати, і Йорик знав, що він мусить відшукати для свого народу нове місце мешкання, бо інакше він просто вимре. Лі сказав йому, що на півдні є гори, такі високі, що їх не можна перелетіти навіть на повітряній кулі, й що на їхніх вершинах весь рік лежить сніг і лід. Тепер йому треба було дослідити ці гори.

Але наразі його серцем володіло інше, просте, чітке та непохитне почуття — жадоба помсти. Загинув Лі Скоресбі, котрий за допомогою своєї кулі врятував Йорика від смерті та бився пліч-о-пліч із ним на теренах його рідної Арктики. Отже, Йорик мусив помститися за нього. Плоть і кров його друга живитимуть його сили та не даватимуть йому спокою доти, доки море пролитої крові не втамує його серце.

Коли ведмідь закінчив свою тризну, сонце вже сідало, а повітря холонуло. Зібравши залишки в одну купу, він узяв зубами квітку та поклав її зверху — так, як це робили люди. Заклинання було знято: відтепер тіло Лі могло годувати будь-кого, хто прийде сюди, роблячи свій внесок у довічний колообіг їжі у природі.

І Йорик почав спуск до моря — треба було знову пливти на південь.

Скельна погань полюбляла лисиць — коли могла їх піймати. Ця здобич була хитрою та верткою, але її м'ясо було таким ніжним і смердючим!

Перед тим як убити лисицю, крилата потвора дала їй можливість побалакати, сміючись із дурниць, котрі вона верзла.

— Ведмідь мусить іти на південь! Клянуся! Відьма збентежена! Правда! Присягаюся!

— Ведмеді не ходять на південь, брехня!

— Правда! Король мусить іти на південь! Покажу тобі моржа — гарна жирна їжа…

— Король ведмедів піде на південь?

— А в летючих створінь є скарб! Летючі створіння… ангели… кришталевий скарб!

— Летючі створіння — як ми? Скарб?

— Як світло, не як скельна погань. Багатство! Кришталь! Відьма стурбована… відьма шкодує… Скоресбі мертвий…

— Мертвий? Чоловік у кулі мертвий? — сміх потвори луною загримів у сухих бескидах.

— Відьма вбила його — Скоресбі мертвий, король-ведмідь іде на південь…

— Скоресбі мертвий! Ха-ха, Скоресбі мертвий! Крилате створіння скрутило лисиці голову та почало битися зі своїми одноплемінниками за її нутрощі.

… вони обов'язково прийдуть!

— Але де ти, Ліро?

На це вона відповісти не могла.

— Гадаю, я сплю й бачу сни, — це все, що вона змогла сказати.

За спиною Роджера вона бачила десятки й сотні інших духів, вони, збившись докупи, прислуховувалися до кожного слова.

— А та жінка? — спитав Роджер. — Сподіваюся, вона не вмре. Сподіваюсь, що вона житиме якомога довше, адже якщо вона прийде сюди, тут ніде буде сховатися, і ми назавжди опинимося під її владою. Єдине, що тішить мене у власній смерті, — це те, що її тут немає. Проте я знаю, що одного дня вона опиниться тут…

Ліру це збентежило.

— Гадаю, я бачу сон, і я не знаю, де вона зараз, — промовила дівчинка. — Вона десь поруч, але я не можу…

4

Ама та кажани

В Ами, дочки пастуха, весь час стояв перед очима образ сплячої дівчинки — вона ніяк не могла викинути його з голови. Вона на жодну мить не засумнівалася у правдивості того, що повідомила їй пані Кольтер. Поза всяким сумнівом, чаклуни існували, і цілком можливо, що один із них наклав на дівчинку сонне закляття — а мати як може піклується про свою дитину. Ама відчувала до чарівної жінки з печери та її зачарованої дочки захоплення, що межувало з обожненням.

Щойно їй випадала нагода, вона приходила до долини спитати, чи не потрібно чогось пані Кольтер, або просто побалакати з нею та послухати її розповіді — жінка знала чимало чудових казок. Ама все сподівалася знову побачити сплячу, але їй пощастило лише одного разу, й вона вирішила, що, мабуть, більше це ніколи не трапиться.

І весь час, поки вона доїла овець, чесала та сукала їхню вовну чи терла ячмінь, щоб спекти хліб, дівчинка невпинно думала про накладені чари та про те, чому це могло статися. Пані Кольтер ніколи не розповідала їй про це, і її уяву ніщо не стримувало.

Одного дня вона взяла декілька медових коржів і вирушила у тригодинну подорож стежкою, що вела до монастиря Чо-Лун-Се. Завдяки терпінню, лестощам та за допомогою коржів вона умовила воротаря пропустити її до великого цілителя та мудреця Падзіна-Тулку, котрий лише рік тому зупинив епідемію білої лихоманки.

Ама увійшла до келії великої людини, низько вклонилася та якомога смиренніше запропонувала їй останній медовий корж. Деймон-кажан ченця злетів у повітря й почав кружляти навколо неї, страшенно налякавши її власного деймона Куланга, котрий, ховаючись, забився їй у волосся. Але Ама змусила себе стояти нерухомо та чекати, доки Падзін-Тулку заговорить із нею.

— Що тобі, дитино? Кажи, — промовив старий. Його довжелезна сива борода рухалася з кожним його словом.

У напівтемряві, що панувала в келії, дівчинка бачила лише бороду та блискучі очі ченця.