Янтарне скло - Сторінка 74

Ніхто не розізлиться, не засудить мене, не благословить за те, що я була Гарною дівчинкою, не покарає за порочність. На небі нікого немає. Хто знає, вмер Бог чи його взагалі ніколи не було — у будь-якому разі я почувалася вільною та самотньою й не знала, була я того вечора щасливою чи нещасною, але сталося щось дивовижне. І всі ці зрушення були спричинені шматочком марципана, що потрапив до мого рота — я навіть Не встигла проковтнути його. Смак марципана — спогади — обвал почуттів… Коли я нарешті проковтнула його та подивилася на чоловіка по той бік столу, то зрозуміла: він знає, що зі мною щось сталося. Я не могла відразу розповісти йому про свої відчуття: вони були надто дивними й інтимними. Але трохи пізніше ми пішли на прогулянку берегом моря: було темно, теплий морський вітерець увесь час ворушив моє волосся, й Атлантика поводилася дуже добре — біля наших ніг розбивалися маленькі спокійні хвильки… І я зняла з шиї розп'яття та кинула його в море. І все скінчилося… Ось так я порвала з чернецтвом.

— А той чоловік — це він здогадався про давні черепи? — спитала Ліра.

— Та ні! Черепами займався доктор Пейн, Олівер Пейн. Він з'явився в моєму житті набагато пізніше. Того чоловіка а конференції звали Альфредо Монтале, він був зовсіміншим.

— А ви з ним цілувалися?

— Цілувалася, — зізналася жінка, — але не того разу, а деякий час по тому.

— А чи важко вам було залишити лоно церкви? — поцікавився Віл.

— У певному сенсі важко — мій учинок розчарував багатьох людей. Буквально всі, від ігуменів і ченців до моїх батьків, засмутилися й ще тривалий час докоряли мені…Мені здавалося, ніби саме від мене залежала якась річ, у котру вони всі пристрасно вірили, і я не справдила їхніх сподівань. Але в іншому сенсі зробити це було дуже легко, адже мої дії були осмисленими. Я вперше робила щось таке, що було потрібно всьому моєму єству, а не якійсь його частині. Тож деякий час я почувалася самотньою, але потім звикла до цього.

— Ви з ним одружилися? — спитала Ліра.

— Ні, я ніколи не була одруженою. Я жила з одним чоловіком — не Альфредо, з іншим. Я прожила з ним десь чотири роки, і мою родину це компрометувало. Однак потім ми вирішили, що нам обом буде краще, якщо ми не житимемо разом. Отже, наразі я самотня. Чоловік, із яким я жила, любив скелелазіння, він навчив мене підніматися на скелі та любити гори, і… А ще в мене з'явилася робота. Власне кажучи, вона в мене й була. Тож я самотня, але це мене влаштовує — якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— А як звали того хлопця? — запитала Ліра. — Із дня народження?

— Тім.

— І яким він був?

— Яким? Милим… Це все, що я пам'ятаю.

— Коли я вперше зустріла вас в Оксфорді, — промовила Ліра, — ви сказали мені, що однією зі причин того, що ви стали вченим, було те, що вчені можуть не думати про добро та зло. А чи думали ви про це, будучи черницею?

— Гм… Ні, не думала. Але я знала, що я повинна думати: те, чого вчить мене церква. А коли я займалася наукою, мені доводилося думати про інші речі, тож сама я, можна сказати, ніколи не обмірковувала питання добра і зла.

— А тепер? — спитав Віл.

— Гадаю, тепер я просто змушена про це думати, — сформулювала свою думку Мері.

— А коли ви припинили вірити в Бога, — розпитував жінку Віл, — чи перестали ви також вірити в добро та зло?

— Ні. Але відтоді я вже не вірила, що в зовнішньому світі є сили добра та сили зла, та почала вірити, що добро та зло — це позначення для людських дій, а не для людської природи. Ми можемо лише сказати: "Це гарний вчинок, бо він для когось корисний, а цей — поганий, тому що він завдав комусь шкоди". Люди надто складні, щоб наклеювати на них прості ярлики.

— Згодна! — впевнено промовила Ліра.

— А ви скучали за Богом? — спитав Віл.

— Так, — зізналася Мері. — Страшенно! І скучаю досі. Найбільше мені не вистачає почуття того, що я — частина цілісного всесвіту. Раніше я вірила, що я в такий спосіб пов'язана з Богом, а позаяк він існує, то через нього пов'язана й з усіма його створіннями. Але якщо його немає, то…

На віддаленій драговині заспівав щось сумне нічний птах. У багатті згасали жарини, а трава тихо ворушилася від нічного вітерцю. Чимось схожа на кішку Аталь дрімалапоруч, чи то слухаючи їх, чи то ні, її колеса лежали на землі біля неї, ноги були підібгані під тіло, а очі — напівзаплющені. Віл лежав на спині та широко розкритими очима дивився на зорі.

Що ж до Ліри, після того, як із нею трапилася та дивна річ, вона не ворухнула жодним м'язом, утримуючи нові відчуття всередині себе, наче в тендітній посудині, у якій перебувало нове знання, та не бажаючи навіть торкнутися її через побоювання пролити. Вона не знала, ні що це було за знання, ні що воно означало, ні звідки воно прийшло, а тому сиділа нерухомо, охопивши коліна, та намагалася припинити збуджене тремтіння. "Незабаром я все знатиму, — думала вона, — треба лише трохи почекати".

Мері почувала, що втомилася, а її історії скінчилися. Що ж, завтра вона вигадає нові.

34

Знайдена мета

Мері не могла заснути: кожного разу, коли вона заплющувала очі, все перед нею починало крутитися та пливти, наче вона стояла на краю прірви, і тоді вона, нажахана, ривком просипалася.

Це трапилося три, чотири, п'ять разів, і жінка зрозуміла, що сьогодні сон не прийде до неї. Тож вона підвелася, тихо одягнулася, вийшла з будинку та пішла геть, перед тим кинувши погляд на Віла з Лірою, котрі, ніби під навісом, спали під деревом із рясною кроною.

Високо в небі висів яскравий місяць. Віяв жвавий вітерець, і земля була поцяткована тінями хмарок, що бігли кудись, наче зграя невідомих звірів. Але тварини мігрують цілеспрямовано: коли ви бачите череду північних оленів, котрі рухаються тундрою, або потік антилоп, що перетинає савану, то ви знаєте, що вони переходять до місць, багатих на їжу, чи туди, де зручно спаровуватися та народжувати потомство. Натомість хмари рухаються внаслідок випадкового збігу обставин, їх переміщення спричинене стихійними процесами, що мають перебіг на рівні атомів чи молекул, а отже, біг їхніх тіней по траві був геть безглуздим.

Утім, виглядало це так, наче Тіні вперто прямують до якоїсь цілі. Та й уся ніч ніби знала, що вона робить і навіщо, й Мері відразу відчула це — щоправда, вона, на відміну від вітру, хмар і трави, не знала, якою є ця мета. Здавалося, весь світ був живим і мав свідомість.

Мері піднялася схилом та кинула погляд на солончаки, де приплив оздоблював срібним мереживом виблискуючу темряву порослих очеретом трясовин. Унизу тіні від хмар були дуже чіткими, і їхній рух виглядав так, буцімто вони тікають від якогось страхіття, що пересувалося за ними, чи квапляться обійняти щось чудове попереду. Жінка, відчуваючи себе зовсім непричетною до всієї цієї біганини, повернула до гайка, в якому стояла її спостережна платформа. До неї було десь двадцять хвилин ходу, і Мерідобре бачила поруч із нею височенне дерево, що в діалозі з вітром мовчки схиляло величезну голову. Вони явно щось обговорювали, але Мері, на жаль, не було чути їхню бесіду.

Зворушена хвилюванням ночі та відчуваючи відчайдушне бажання розчинитися в ньому, жінка вирушила до платформи. Саме це вона мала на увазі, коли сьогодні казала Вілу, що скучає за Богом: почуття, що цілковитий усесвіт живе й що все пов'язано з усім нитками значущості. Коли вона і була християнкою, то також почувалася пов'язаною з усім світом, але після того, як вона залишила Церкву, всесвіт утратив зв'язність, а вона була в ньому лише легкою, вільною, неприв'язаною пушинкою.

А потім настав час відкриття Тіней і її подорожі до іншого світу, а тепер прийшла ця жвава ніч, і було зрозуміло, що все на світі пульсує метою та значенням, але вона від цього відрізана. І зв'язок не можна було поновити, адже ж Бога немає.

Охоплена наполовину екстазом, наполовину відчаєм, Мері вирішила піднятися на дерево та знову спробувати розчинитися в Пилу.

Але не встигла вона здолати половину відстані до лісочка, як почула, що до шелесту листя та шепоту вітру на траві приєднався ще якийсь звук. Щось тихо стогнало — в повітрі тягнулася низька сумовита нота, трохи схожа на голос органа. А ще чути було тріск — наче десь ламалися гілочки й дерево волало від болю.

"Це не моє дерево?" — промайнуло в голові Мері. Вона зупинилася посеред трав'яного поля, відчула, як її обличчя м'яко хльостає вітер, а повз неї біжать кудись тіні хмар, та вдивилася у листя гаю. Великі гілки стогнали, а малі тріщали й сипалися з дерева, наче воно давно засохло. А потім уся велика крона дерева, біля якого мулефа спорудили платформу, почала повільно хилитися до землі!

Здавалося, кожна окрема волокнина стовбура, кори, коренів криком протестує проти вбивства, але дерево все падало й падало, нахиляючись у бік Мері, й нарешті вдарилося об землю, ніби океанська хвиля об хвилеріз. Колосальний стовбур трохи підскочив й остаточно опустився, застогнавши своєю порваною деревиною.

Жінка підбігла та доторкнулася до тремтячих листків. Ось її мотузка, ось розламані залишки її платформи… Серце Мері болісно закалатало, й вона полізла у гущавину колись знайомих їй гілок та залізла на стовбур, намагаючись піднятися якомога вище над землею.

Обпершись об товсту гілку, що стирчала вгору, жінка дістала янтарне скло й побачила, що в повітрі вирують дві течії.

Першою був потік хмар, гнаних вітром від моря, а назустріч їй невпинно линув потік Пилу.

Друга течія була набагато швидшою та потужнішою, ніж перша. Здавалося, вона охопила все небо, і цей невпинний потік виливався зі світу, зі всіх світів, прямуючи в якусь невідому порожнечу.

І тоді в голові жінки почали повільно сходитися воєдино частинки мозаїки.

Віл і Ліра казали, що магічний ніж було зроблено щонайменше триста років тому. Саме так сказав їм старий із башти.

Мулефа повідомили їй, що сарф, який живив їхні життя та їхній світ тридцять три тисячі років, понад триста років тому почав відпливати.

За словами Віла, мудреці з Гільдії Башти Ангелів, хоронителі магічного ножа, були легкодумними й не завжди зачиняли прорізані ними вікна. Зрештою, Мері сама знайшла одне з них, і напевно існувало багато інших.

Припустімо, після появи магічного ножа Пил потроху почав просочуватися в рани, створені ним на тілі природи…

Мері відчула запаморочення, і причиною цього було не лише хитання стовбура та гілок дерева, на якому вона стояла.