Ярмарок Суєти - Сторінка 102

Але Джім, який сидів за столом поряд з Бекі, заявив, що вона "славна жі­ночка", і вся пасторова родина визнала, що малий Родон— гарний хлопець. У ньому вони шанували можливого баро­нета,— адже між ним і титулом стояв тільки блідий, хво­робливий Пітт Бінкі.

Діти дуже заприязнилися; Пітт Бінкі був надто малий, щоб бавитися з таким великим хлопцем, як Родон, а Матильда була тільки дівчинкою і, звичайно, не пасувала в друзі юному джентльменові, якому невдовзі минав вось­мий рік і який скоро мав носити куртку й панталони. Ро­дон відразу став їхнім ватажком, і, коли він погоджувавсь гратися з ними, дівчинка й хлопчик беззастережно слуха­лися його. В селі йому було дуже гарно й весело. Йому страшенно подобався город, трохи менше квітники, а бід курника, голубника й стайні, коли йому дозволяли туди ходити, він був просто в захваті. Він ухилявся від песто­щів панночок Кроулі, проте леді Джейн дозволяв цілувати себе і взагалі любив сидіти біля неї, коли після обіду жін­ки переходили до вітальні, залишаючи чоловіків пити вино.

Він волів бути з нею, а не з своєю матір'ю. Ребека, побачивши, що тут заведено виявляти ніжність, одного ве­чора покликала Родона до себе й поцілувала його при всіх.

Хлопчик глянув їй в обличчя, весь затремтів і дуже по­червонів, як завжди, коли хвилювався.

Вдома ви мене ніколи не цілуєте, мамо,— сказав він, після чого запала ніякова мовчанка, а в очах Ребеки блис­нув недобрий вогник.

Родон-старший любив невістку за те, що вона так лас­каво ставилася до його сина.

Стосунки ж леді Джейн з Ребекою були не зовсім такі, як першого разу, коли дружина полковника намагалася будь-що всім сподобатися. Хлоп­чикові слова викликали між ними невеликий холодок. Та й сер Пітт, мабуть, був надто уважний до невістки.

Родон, як і належало такому великому, майже восьми­річному хлопцеві, дужче любив чоловіче товариство, ніж жіноче, й ніколи не відмовлявся йти з батьком до стайні, куди полковник ходив курити свої сигари. Пасторів Джім також часом приєднувався до свого кузена в цій та й в інших розвагах. Він і лісник баронета дуже приятелювали: їх зблизила любов до собак. Якось містер Джеймс, полков­ник і лісник Горн вирушили стріляти фазанів і взяли з со­бою малого Родона. Іншого, ще чудовішого ранку ці четве­ро джентльменів улаштували лови пацюків у коморі.

Ро­дон ще ніколи не бачив цієї шляхетної розваги. Вони позатикали виходи кількох дренажних труб, пустили туди з другого кінця тхорів, а самі, озброєні палицями, мовчки стали неподалік. Невеличкий насторожений тер'єр (Форсепс — уславлений пес містера Джеймса), майже не дихаючи від збудження, завмер на трьох лапах і прислу­хався до ледь чутного писку пацюків унизу. Нарешті пе­реслідувані пацюки з розпачу зважились вибігти надвір. Тер'єр упорався з одним, лісник — з другим; Родон з по­спіху й хвилювання не влучив, зате мало не вбив тхора.

Але найкращий був той день, коли на галявині непода­лік від Королевиного Кроулі зібралися мисливці Гадлстона Фадлстона.

Малому Родонові було на що подивитися. О пів на оди­надцяту на алеї з'явився Том Моді, псар сера Гадлстона Фадлстона; він їхав клусом у супроводі породистих гон­чаків, що трималися тісною зграєю, а за ним — двоє по­мічників псаря, веселі завзяті хлопці, що гарцювали в червоних куртках на струнких чистокровних конях.

Кінчиками довгих, важких батогів вони напрочуд вправно вишукують у собак найчутливіші місця, якщо котрий відстає чи бодай повертає писок до зайця або кролика, що вигулькує перед самими їхніми носами.

Потім над'їздить Джек, син Тома Моді; він важить сім­десят фунтів, зріст його — сорок вісім дюймів і ніколи вже не стане більший. Джек сидить на великому коща­вому коні, до половини вкритому широченним сідлом. Це улюблений кінь Гадлстона Фадлстона — Ноб. Раз по раз з'являються інші коні, на них сидять маленькі груми, чекаючи на своїх панів, що мають от-от надійти.

Том Моді наближається до дверей замку, його вітав дворецький і пропонує випити, але Том відмовляється, Він зі своєю зграєю від'їздить у захищений від вітру ку­точок галявини, де собаки починають качатися в траві, гратися, тоді люто гарчати один на одного і навіть запекло кусатись, але Том, великий мастак лаятися, швидко втихо­мирює їх криком або дошкульним кінчиком батога.

Приїздять на породистих конях молоді джентльмені?, по коліна забризкані болотом, декотрі заходять у будинок випити вишнівки й привітатися з дамами, а інші, скром­ніші, що більше думають про полювання, скидають забо­лочені чоботи, пересідають на мисливських коней і вже розігрівають їх, пускаючи клусом по галявині Потім вони збираються коло собак і розмовляють з Томом Моді про попереднє полювання, про переваги котрогось із гончаків, про те, що сьогодні в полі мокро і що лисиць з кожним роком стає менше.

Аж ось з'являється сер Гадлстон верхи на гарному коні, він під'їздить просто до замку, заходить усередину, чемно вітається з дамами, але як людина, що не любить зайвих слів, відразу приступає до діла. Собак підводять до самих дверей, і малий Родон сходить до них, збуджений і трохи наляканий тим, як бурхливо вони виявляють йому свою ра­дість: собаки вимахують хвостами і так скавулять, що То­мові Моді криком та батогом ледве щастить їх утихоми­рити.

Тим часом сер Гадлстон важко спинається на Ноба.

— Спробуй, Томе, з саустерського ліска,— радить ба­ронет.— Фермер Мангл казав мені, що бачив там двох лисів.

Том сурмить у ріг і рушає клусом разом з собаками, псарями, молодими джентльменами з Вінчестера, сусід­німи фермерами й пішими робітниками з парафії, для яких цей день — велике свято. Сер Гадлстон і полковник Кроулі їдуть в ар'єргарді, і скоро люди, коні й собаки зни­кають у кінці алеї.

Велебний Б'ют Кроулі надто скромний, щоб з'явитися на місці збору під самими вікнами свого небожа (Том Моді пам'ятає, як сорок років тому, бувши ще струнким студентом теологи, він їздив на найгарячіших конях, перескакував найширші окопи й найвищі фермерські огоро­жі) ,— отож його велебність ніби випадково виїздять на дужому вороному коні з вулички, яка веде від пасторського будинку, саме тоді, коли сер Гадлстон минає її, і приєднується до шановного баронета. Мисливців і собак уже не чути, а малий Родон ще довго стоїть, на східцях, вражений і щасливий.

Під час тих незабутніх свят хлопчик хоч і не доскочив особливої ласки непривітного й холодного дядька, що весь час сидів у кабінеті, заглиблений у судові справи, або провадив розмови а управителями й фермерами, зате здо­був прихильність тіток, заміжніх і незаміжніх, обох дітей у замку й Джіма а пасторського дому, якого сер Пітт за­охочував свататись до котроїсь з ванночок, натякнувши йому, що він отримає парафію, коли та звільниться після його батька, який так любить полювати лисиць. Сам Джім утримувався від цієї розваги, воліючи протягом різдвяних канікул стріляти качок та бекасів і втішатися невинними ловами пацюків. Після свят він мав повернутися в університет і спробувати хоч сяк-так здати останні екзамени. Він уже не носив фраків, червових кра­ваток та інших світських оздоб, готуючись до нової діяль­ності. Таким дешевим і ощадним способом сер Пітт нама­гався сплатити своїй родині борги.

Ще до закінчення них веселих свят баронет знов на­брався духу н дав братові чек на своїх банкірів — на ці­лих сто фунтів. Спершу цей вчинок завдав йому великої муки, зате потім вій з неабияким задоволенням згадував-про свою великодушність. Родонові та його синові не хотілося їхати з замку, але Бекі і дами попрощалися досить-таки радо, і наша приятелька повернулася до Лондона, щоб знов узятися до діла, за яким ми її застали на по­чатку

Розділу. Завдяки її турботам будинок на Грейт-Гонт-стріт зовсім відродився і був готовий прийняти сера-Пітта з родиною, коли баронет приїхав до столиці виковувати свої обов'язки в парламенті й домагатися того-становища в графстві, яке б відповідало його всебічному хистові.

На першій сесії цей мудрий лицемір таїв свої плани й не розтуляв рота, крім одного разу, коди подавав пети­цію від Грязьбері. Але він ретельно з'являвся на своєму місці й уважно придивлявся до парламентських порядків і справ. Удома він вивчав "Сині книжки", викликаючи цим тривогу й подив у леді Джейн, яка гадала, що він мордує себе нічною роботою і таким надзвичайним запалом. Він познайомився з міністрами й лідерами своєї партії, по­клавши собі найближчими роками стати одним із них.

Лагідність і доброта леді Джейн збуджувала в Ребеки таке презирство, що їй нелегко було приховувати його. Простота й наївність, властиві леді Джейн, завжди дра­тували нашу приятельку Бекі, й часом вона просто не могла втриматись від зневажливого тону в розмові з нею. З другого боку, леді Джейн теж пригнічувала присутність Ребеки. Чоловік весь час розмовляв тільки з невісткою. Здавалося, що вони обмінюються якимись лише їм зрозу­мілими знаками, і Пітт говорив з нею про такі речі, які йому й на думку не спало б обмірковувати з леді Джейн. Дружина їх не розуміла, це правда, та однаково для неї було мукою сидіти мовчки, а ще більшою мукою було слу­хати, як та зухвала місіс Родон теревенить на будь-яку тему, як вона знаходить слово для кожного чоловіка і як вдало жартує, дивитися, що всі чоловіки юрмляться коло неї, й усвідомлювати, що сама вона нікого не цікавить і їй нічого сказати.

У селі леді Джейн любила розповідати казки дітям, які тулилися біля її колін (а разом з ними й малий Родон, що дуже прихилився до тітки) ; та коли до кімнати заходила Бекі і в її лихих зелених очах спалахував глум, сердешна леді Джейн замовкала від того зневажливого погляду. її простенькі вигадки злякано розбігалися, немов казкові феї від могутнього злого духа. Вона не могла зібрати докупи думок, хоч Бекі ледь глузливим тоном просила її розпові­дати далі ту чарівну казку. З свого боку, лагідні думки й прості радощі були Ребеці гідні, суперечили її натурі, вона ненавиділа людей, яким вони подобалися, не зносила дітей і тих, хто любив їх.

Не люблю нічого дитинячого,— сказала вона якось лордові Стайну, передражнюючи леді Джейн та її манери.

Як дехто не любить свяченої води,— відповів його милість, глузливо вклонившись, і хрипко зареготав.

Отож ці родички не часто бачили одна одну, хіба що дружині меншого брата щось було потрібне від леді Джейн,— тоді вона приходила до неї.