Ярмарок Суєти - Сторінка 57

Він приїхав додому вкрай розлючений.

Хай її чорти візьмуть, Бекі! — сказав він.— Вона дала мені тільки двадцять фунтів!-Стара тітка пожартувала з них, але жарт був такий вдалий, що Ребека, дивлячись на засмученого Родона, зареготала.

Розділ XXVI-МІЖ ЛОНДОНОМ І ЧАТЕМОМ-Залишивши Брайтон, наш приятель Джордж, як і лишило вельможі, що подорожував четвериком, бундючно під'їхав до розкішного готелю на Кевендіш-сквер, де на молодого джентльмена та його дружину чекали чудові кімнати і багато накритий стіл, оточений півдесятком чорних мовчазних служників. Джордж приймав Джоза й Доббіна велично, немов принц, а Емілія вперше несміливо й скромно сиділа на місці господині "біля свого власного столу", як висловився Джордж.

Джордж по-королівському перебирав вином і морочив голову служникам, а Джоз із величезною втіхою уминав черепахову юшку. Насипав її Доббін, бо господиня, перед якою поставлено миску з юшкою, була така недосвідчена, що, намірившись насипати її братові, не поклала в тарілку м'яса ні а підчеревини, ні з-під хребта.

Пишний бенкет і зала, де він відбувався, занепокоїли Доббіна, і після обіду, коли Джоз задрімав у великому кріслі, він дорікнув приятелеві за такі розкоші.

Та дарма він обурювався надміром черепашини й шампанського, який міг би собі дозволити хіба архієпископ.

Я звик подорожувати, як джентльмен,— відповів Джордж,— і моя дружина, хай йому чорт, теж подорожуватиме, як леді. Доки в мене є хоч одна монета, Еммі ні в чому не обмежуватиме себе,— відповів цей щедрий чоловік, вельми вдоволений собою і своєю великодушністю. Доббін вдався і вже не пробував переконувати його, що для Емілії щастя полягає не в черепаховій юшці.

Невдовзі після обіду Емілія боязко заявила, що хотіла б відвідати матір у Фелемі, і Джордж, трохи побурчавши, дав їй дозвіл. Вона помчала до своєї велетенської спальні, посеред якої стояло велетенське, схоже на катафалк, ліжко ("на ньому спала сестра імператора Олександра, коли тут були союзники"), і квапливо, радісно одягла капелюшок і шаль. Коли вона повернулася до їдальні, Джордж усе ще пив червоне вино, нічим не виявляючи, що він готовий їхати.

Ти хіба не поїдеш зі мною, коханий? — запитала вона.

Ні, "коханий" того вечора мав якісь "справи". Його служник найме для неї карету й проведе її. Карета під'їхала до готелю, і Емілія, дарма зазирнувши кілька разів Джорджеві у вічі, трохи розчаровано зробила реверанс і сумно пішла вниз широкими сходами. Капітан Доббін теж пішов за нею, допоміг їй сісти в карету й почекав, поки вона рушила. Навіть служник посоромився при слугах з готелю назвати візникові адресу, сказавши, що даватиме вказівки дорогою.

Доббін подався на свою давню квартиру в "Слотері", мабуть, думаючи про те, що було б дуже приємно сидіти в тій найманій кареті поряд з місіс Осборн. Джордж, певне, мав зовсім інші уподобання, бо, напившись досхочу вина, пішов до театру дивитися за половинну плату на гру Кіна в ролі Шейдока. Капітан Осборн був великий театрал і навіть грав комічні ролі в кількох гарнізонних виставах. Джоз проспав до пізнього вечора; збудив його своїм шурхотом служник, який збирав зі столу посуд і допивав те, що лишилося в карафах. Перед готелем з'явилася ще одна наймана карета, і нашого огрядного героя відвезли додому в ліжко.

Тільки-но карета під'їхала до садової хвірточки, місіс Седлі, певна річ, вибігла назустріч заплаканій, тремтячій Емілії і прогорнула її до серця а палкою материнською ніжністю та любов'ю. Старий містер Клеп, що працював у садку без піджака, засоромлено сховався. З кухні вибігла усміхнена служниця-ірландка й вигукнула:-Хай вас бог благословить!-Емілія насилу перейшла тротуар і піднялася сходами до вітальні.

Читач, що мав більш-менш чутливу вдачу, може легко уявити собі, як відкрилися всі лотоки і як мати з дочкою плакали та обіймалися. Та й коли жінки не плачуть чи то з радісної, чи з сумної, чи й з будь-якої причини? А вже після такої події, як весілля, мати й дочка, звичайно, мали цілковите право дати волю своїм почуттям: сльози такі солодкі й так полегшують душу! Я знав жінок, що ненавиділи одна одну, але на весіллі приязно цілувалися й плакали разом. А що вже казати про тих, які одна одну люблять? Добрі матері вдруге виходять заміж на весіллях своїх дочок, і хто не знає, що в подальших подружніх подіях найпалкіші материнські почуття виявляють бабусі? Власне, поки жінка не стане бабусею, вона часто й не знає до пуття, що таке материнство. Тож не будемо заважати Емілії та її матері, які шепочуться, охкають, сміються й плачуть у вітальні, огорненій присмерком. Старий Седлі так і вчинив. Він не здогадався, хто приїхав, коли карета зупинилася, і не вибіг дочці назустріч, хоч дуже ласкаво поцілував її, коли вона зайшла до його кімнати (де він, як звичайно, перебирав свої листи, шнурочки й рахунки), трохи посидівши з дружиною та дочкою, розважно залишив їх самих у маленькій вітальні.

Джорджів служник згорда позирав на містера Клена, що в самій сорочці поливав кущі троянд. Проте до містера Седлі він поставився трохи поблажливіше і навіть скинув капелюха, коли старий почав розпитувати про свого зятя, про Джозефову карету, про те, чи той брав своїх коней до Брайтона, про підступного негідника Бонапарта і про війну. Нарешті з'явилася служниця-ірландка з тацею і пляшкою вина, і старий джентльмен пригостив служника чаркою, а потім ще й дав йому пів гінеї, яку той сховав до кишені з почуттям подиву і зневаги водночас.

За здоров'я ваших господаря й господині, — сказав старий Седлі.— А ось на ці гроші вип'єте за своє власне здоров'я, коли повернетесь додому, Троттере.

Минуло тільки дев'ять днів відтоді, як Емілія залишила цей маленький будиночок, а все ж їй здавалося, що вона попрощалася з ним так давно! Яка прірва пролягла між нею і тодішнім її життям! З теперішнього свого становища вона могла оглядатися назад і розмірковувати майже як про незнайому істоту про молоду незаміжню дівчину, захоплену своїм коханням, що не бачила нічого, крім свого найдорожчого, приймала батьківську любов не те щоб невдячно, але принаймні байдуже, як щось їй належне, і всі свої почуття й думки спрямовувала на здійснення вимріяної мети. Згадка про ті дні, такі недавні, але вже такі далекі, сповнила її соромом, і, дивлячись на ласкавих батьків, вона почала навіть трохи каятись. Нагороду здобуто, раювання осягнуто, а переможець і далі невдоволений і мав сумніви? Коли герой та героїня переступають шлюбний поріг, романіст звичайно опускає завісу, ніби драма вже дійшла кінця, ніби сумніви та життєві змагання вже не існують, ніби тим, хто вже опинився в подружньому царстві, квітучому й радісному, залишається тільки ніжно обнятися і в щасті й добрі спокійно наближатись до старості. А проте наша маленька Емілія, тільки-но ступивши на берег нової країни, уже занепокоєно озиралася назад, на смутні постаті друзів, що махали їй на прощання рукою с другого, далекого берега.

Мати вирішила, що на честь приїзду щойно одруженої дочки треба приготувати якесь особливе прирощення, тому після першого бурхливого звірення почуттів покинула на хвилину місіс Осборн і метнулася вниз, до своєрідної кухні-вітальні (там жили місіс Клен та її чоловік, а ввечері, помивши посуд і розкрутивши свої папільйотки, до них приходила посидіти й служниця-ірландка, міс Фленніген і заходилася готувати чудовий стіл до чаю. Кожен по-своєму виявляє свої ніжні почуття: місіс Седлі здавалося, що свіжа булочка й помаранчеве варення в маленькій кришталевій вазочці будуть особливо приємні Емілії в теперішньому її становищі.

Поки внизу готували ці ласощі, Емілія, залишивши вітальню, піднялася нагору і, сама не знаючи як, опинилася в кімнатці, в якій вона жила до одруження, і в тому самому кріслі, в якому провела так багато гірких хвилин. Вона впала É нього, наче в обійми давнього приятеля, і задумалася про минулий тиждень і про своє колишнє життя. Вже тепер сумно й невпевнено оглядатися назад, завжди тужити за чимось, а осягнувши його, відчувати більше сумніву й смутку, ніж радості,— ось яка доля судилася бідолашній Емілії, заблуканій мандрівниці серед великих галасливих юрб Ярмарку Суєти.

Вона сиділа і з любов'ю воскрешала в пам'яті той образ Джорджа, перед яким схилялася до одруження. Чи вона усвідомлювала, як відрізнявся реальний Джордж від того чудового молодого героя, якого вона обожнювала? Має минути багато-багато років, і чоловік справді повинен бути дуже вже поганий, щоб гордість і марнославство жінки дозволили їй признатися в цьому. Потім перед внутрішнім зором Емілії з'явились іскристі зелені очі та згубна усмішка Ребеки, і їй стало страшно. Так вона сиділа якийсь час, гірко розмірковуючи, як звичайно, про свою долю, така сама сумна і байдужа, якою її застала щиросерда служниця того дня, коли принесла листа від Джорджа, що наново просив її руки.

Емілія глянула на біленьке ліжко, в якому вона ще кілька днів тому спала, і подумала, що добре було б знов поспати в ньому цієї ночі, а прокинувшись уранці, побачити, як раніше, матір, що, всміхаючись, схилятиметься над нею. Далі вона з жахом згадала величезний шовковий катафалк у просторій нарядній спальні, який чекав на неї в готелі на Кевендіш-сквер. Любе біленьке ліжечко, скільки довгих ночей вона проплакала в його подушку. В яку розпуку вона впадала, як хотіла померти. Але хіба тепер не здійснилися всі її бажання і хіба коханий, на якого вона вже була втратила надію, не належить їй навіки? Дорога матуся, як вона терпляче, дбайливо просиджувала ночі біла цього ліжечка! Емілія стала навколішки, і тут ця змучена, налякана, але покірна й повна любові душа спробувала знайти розраду в тому, в чому, треба визнати, рідко шукала її дівчиною. Досі її вірою було кохання, а тепер розчароване, сумне, закривавлене серце відчуло потребу в іншій розраді.

Чи маємо ми право підслуховувати й повторювати її молитви? Ні, шановні мої, це таємниця, якої не можна розголошувати на Ярмарку Суєти, де відбувається дія нашої повісті.

Але треба визнати, що, коли нарешті Емілію покликали пити чай, наша юна леді спустилася вниз куди веселіша; вона вже не відчувала зневіри й жалю до своєї долі, не думала ні про Джорджеву холодність, ні про Ребечині очі, як звичайно останнім часом.