Ярмарок Суєти - Сторінка 9

Всі з нього глузували — і великі, й малі: вшивали йому й так вузенькі штани, підрізали паси на його ліжку, підсували відра й лавки, щоб він перепинявся через них і бив собі ноги, що він ретельно й робив, присилали йому пакунки, в яких він, відкривши їх, знаходив батькові свічки й мило. Не було навіть найменшого хлопчика в школі, який би не насміхався а Доббіна, і той усе терпляче витримував, безмовний і нещасний. А Каф, навпаки, був чепурун і верховода Лупменової школи. Він нишком приносив вино, бився з вуличними хлопцями. В суботу по нього звичайно присилали поні, щоб він їхав додому верхи.

В його кімнаті стояли чоботи с закотом, у яких він їздив на полювання під час канікул. Він мав золотого годинника з репетицією і нюхав табак , як сам доктор Лупмен. Він бував в опері, брався висловлювати свою думку про гру головних акторів, вище ставлячи Кіна за Кембла. Він міг за годину вивчити сорок рядків латинських віршів і складати сам вірші по-французькому. І взагалі чого він тільки же вмів! Казали, начебто його побоювався сам доктор.

Каф, визнаний король школи, з неперевершеною зверхністю керував своїми підданцями і збиткувався з них. Один чистив йому чоботи, інший підсмажував хліб, ще інші були за підручних під час ігор і ціле літо подавали йому крокетні м'ячі. Найдужче з усіх він зневажав Фігу, або ж Доббіна, і рідко коди власкавлювався заходити з ним у якісь особисті стосунки, хоч ніколи не минав нагоди образити бідолаху й поглузувати з нього.

Якось без свідків у хлопців дійшло до сутички. Фіга, сидячи на самоті в класній кімнаті, мозолив листа додому, як раптом зайшов Каф і звелів йому кудись побігти, здається, по тістечка. Я не можу,— відповів Доббін,— бо хочу скінчити листа. Не можеш? — перепитав Каф, заволодівши листом (у якому чимало слів були закреслені, а чимало написані з помилками, але на якого Доббін витратив хтозна-скільки і роздумів, праці і сліз, бо нещасний хлопчик писав матері, а вона, певне, любила його, хоч і була дружиною бакалійника і мешкала в кімнаті за крамничкою на Темз-стріт).—Не можеш? — перепитав Каф.— Я, коли твоя ласка, хотів би знати — чому? Ти хіба не можеш написати завтра? Хай твоя стара Фіга трохи почекав! Не дражнися! — сказав Доббін, схвильовано схопившись із лавки.

Ну то як, підеш ти чи ні? — гримнув шкільний розбишака.

Поклади листа,— мовив Доббін,— порядні люди не читають чужих листів.

Підеш ти нарешті чи ні, питаю я тебе? Ні, не піду. І не сікайся, бо я тобі голову розтрощу! — крикнув Доббін і вхопився за олов'яну чорнильницю з таким лютим виглядом, що Каф спинився, знов відкотив закасані рукави, засунув руки в кишені і, зневажливо скривившись, відійшов геть. Відтоді він ніколи не зв'язувався з сином бакалійника, хоч треба віддати йому справедливість — позаочі завжди казав про нього щось погане.

За якийсь час після цієї сутички вийшло так, що одного сонячного дня Каф опинився поблизу бідолашного Вільямa Доббіна, який лежав під деревом на шкільному подвір'ї і читав па складах свої улюблені "Казки Тисячі а однієї ночі", лежав осторонь від інших школярів, які там гралися хто чим, самітний і майже щасливий. Якби дорослі лишили дітей у спокої, якби вчителі перестали залякувати їх, якби батьки кинули спрямовувати їхні думки й гайнувати їхні почуття — ті думки й почуття, що залишаються таємницею для всіх (бо хіба ми багато знаємо одне про одного, про своїх дітей, про своїх батьків, про сусідів? А наскільки кращі й недоторканіші думки нещасного хлопчака чи дівчинки, яких виховуєте ви, за думки тієї тупий, зіпсованої світом особи, що береться їх виховувати! — якби, кажу я, батьки та вихователі трохи більше залишали дітей на самих себе, то шкоди від цього не було б, хоч латину вони, мабуть, знали б гірше.

Отже, Вільям Доббін ва хвилину забув про весь світ і разом із Сіндбадом Мореплавцем перенісся в Долину Діамантів чи з принцом Ахметом та феєю Перібану — у ту печеру, де принц її знайшов і куди б ми залюбки помандрували, як раптом вереск, схожий на дитячий плач, збудив його з цих чарівних маревів. Підвівши голову, вій побачив перед собою Кафе, що лупцював малого хлопця.

Це був той самки хлопчина, що роздзвонив усім про бакалійний фургон, але Доббін ще таїв довго в собі зла, а надто до малих і слабких.

Як ти смів розбити пляшку! — кричав Каф ва малого шибеника, вимахуючи над ним жовтим крокетним кийком.

Каф звелів тому хлопчикові перелізти через мур, що оточував шкільне подвір'я (в одному місці, де зверху було визбиране стовчене скло і де між цеглою були видовбані зручне ямки), пробігти з чверть милі, набрати пінту ромового лимонаду і, обдуривши всіх дохкторових наглядачів, знов перелізти на подвір'я. Під час цього героїчного вчинку хлопчик упав, пляшка розбилася, лимонад розлився, поплямивши йому штани, і він з'явився перед своїм володарем, тремтячи зі страху, хоч був зовсім не винний.

— Як ти смів її розбити! — кричав Каф.— Бреши, та знай міру, злодійчуку! Сам випив лимонад і вдаєш, що розбив пляшку. Давай-но легень руку!-І на дитячу долоню важко опустився кийок. Хлопчина застогнав. Доббін підвів голову, фея Перібану разом з принцом Ахметом сховалася в найдальший куток печери; птах Рок підхопив Сіндбада Мореплавця з Долини Діамантів і поніс його в хмари; перед чесним Вільямом знов були будні: великий хлопець збиткувався з малого, що нічим не завинив.

Давай другу руку! — заревів Каф на свого маленького товариша, личко якого скривилося від болю.

Доббін стрепенувся і напружив м'язи під тісним старим костюмчиком.

Ось тобі, чортеня! — крикнув Каф, і кийок знов опустився на дитячу долоню.

Але не жахайтеся, шановні дами, кожен хлопець зазнає цього в школі. Ваші діти також, певне, битимуть інших і діставатимуть прочуханки самі. Ось ізнов тяжкий удар, і Доббін не витримав.

Я не беруся казати, що його спонукало втрутитись. Муки в школах були так само узвичаєні, як батіг у Росії. Навіть з певного погляду нечемно було заважати Кафові. Може, нерозумна Доббінова душа повстала проти такого вияву тиранії, а може, він піддався жадобі помсти й захотів помірятися силою з цим блискучим заводіякою і гнобителем, який користувався тут величезною славою і шаною, на честь якого тут маяли прапори, били барабани і салютувала гвардія. Та байдуже, чим Доббін керувався. Досить того, що він схопився на ноги й закричав:-Годі, Кафе, не бий дитини, а то я...

Що ти? — запитав Каф, вражений таким втручанням.— Ну, давай руку, іроде малий!-Я тебе так налупцюю, як ще зроду ніхто не лупцював,— відповів Доббін на першу частину Кафового запитання.

Малий Осборн, схлипуючи і ковтаючи сльози, вражено й недовірливо витріщився на цього незвичайного лицаря, що раптом узяв його під свою оборону. Та й сам Каф був приголомшений не менше за нього. Уявіть собі нашого покійного монарха Георга III тієї хвилини, як він почув про повстання в північноамериканських колоніях, або нахабного Голіафа, коли вперед виступив непоказний Давид і викликав його на герць,— і ви збагнете почуття Реджіналда Кафа, коли йому було запропоноване таке змагання.

Після уроків, звичайно,— сказав він, трохи помовчавши, і так глянув на супротивника, ніби застерігав: "За цей час зроби духівницю і перекажи друзям свою останню волю".

Згода,— відповів Доббін.— А ти, Осборне, будеш моїм секундантом.

Як хочеш,— відповів малий Осборн, бо ж, бачите, його батько мав власну карету і він трохи гордував своїм захисником.

Отож коли почався двобій, він майже соромився гукати: "Дай йому, Фіго!" — і ніхто більше не підбадьорював Доббіна таким вигуком протягом перших трьох раундів цієї славетної бійки. Бо спершу досвідчений Каф, зневажливо посміхаючись, спритний і веселий, ніби він був на бенкеті, нещадно лупцював супротивника і тричі кидав на землю нещасного правдолюбця. Його падіння хлопці вітали радісним криком, і кожен домагався честі підставити переможцеві своє коліно, щоб той відпочив.

"Ну й дасть мені Каф бобу, коли все це скінчиться",— думав малий Осборн, допомагаючи своєму оборонцеві підвестися.

Ти б краще здався,— прошепотів він Доббінові. —Що там мені кілька ляпасів, ти знаєш, що я до них звик, Фіго.

Проте Фіга, весь тремтячи і роздимаючи з люті ніздрі, відштовхнув убік свого малого секунданта і вчетверте кинувся в бій.

Він не мав ніякісінького уявлення, як боронитися від ударів, а Каф попередні три рази так накидався на нього, що навіть не давав йому нагоди вдарити, але тепер Фіга вирішив перший почати наступ, а оскільки він був шульгою, то скористався цим і двічі вгатив лівою рукою: раз у ліве око Кафа, а другий — у його гарний римський ніс.

Цього разу, на загальний подив глядачів, упав Каф.

їй-богу, добрий удар! — авторитетно сказав малий Осборн.— Дай йому ще лівою, Фіго!-І ліва Доббінова рука робила своє страшне діло до кінця змагання. Каф щоразу падав. На шостому раунді майже стільки ж хлопців гукало: "Дай йому, Фіго!" — скільки підбадьорювало такими вигуками Кафа. На дванадцятому раунді цей останній, як кажуть у таких випадках, втратив голову, не мав уже ні здатності думати, ні сили нападати чи захищатися. А Доббін, навпаки, був твердий, мов скеля. Його біле, як полотно, лице, витріщені палючі очі й розтовчена спідня губа, з якої цебеніла кров, надавали йому лютого, жахливого вигляду і, мабуть, лякали багатьох глядачів. А проте його відважний супротивник приготувався стати на герць втринадцяте.

Якби я володів стилем Непера чи "Беллового життя", то я умів би гідно описати цю битву. То був останній наступ гвардії (тобто був би, оскільки битва при Ватерлоо ще не відбулась, то колона Нея рушила грудьми на узгір'я Ла-Ей-Сенг, виблискуючи десятьма тисячами багнетів, начолі з двадцятьма орлами , то було ревіння кровожерних британців, коли вони, розігнавшись згори, зчепилися з ворогом у дикій рукопашній сутичці,— інакше кажучи, Каф рішуче звівся на ноги, хоч хитався, мов п'яний, а Фіга, син торговця, знов за своїм звичаєм затопив лівою рукою йому в ніс і звалив додолу.

Думаю, що йому вистачить,— сказав Фіга, коли супротивник так звалився на траву, як при мені більярдна куля Джека Еліота в лузу.

І справді, цього разу, коли скінчили рахувати секунди, Реджиналд Каф чи то не міг, чи не захотів підвестися.

Тепер усі хлопці вчинили такий галас на честь Фіги, що можна було подумати, ніби це за нього вони вболівали з самого початку.