З ярмарку - Сторінка 54

Де вони всі поділися? Поїхали. Куди? Невідомо. З челяді ніхто нічого не міг сказати. На столі лежав пакет для вчителя. Він розпечатав конверт, сподіваючись знайти там листа, але там не було жодного слова, тільки гроші — платня, яка йому належала за весь час. Надворі на вчителя чекали сани (ця історія сталася взимку) з теплою бараницею, щоб укутати ноги. З людей не можна було видушити жодного слова. Навіть економ Додя, який за вчителя й ученицю дав би собі руки відрубати, у відповідь на всі запитання тільки знизував плечима й зітхав. Страх перед старим перемагав усе. Додине поводження ще більш схвилювало ображеного вчителя. Він розгубився, не знав, що робити. Кілька разів він брався писати листа, спершу до старого Лоєва, потім до його освіченого сина, потім до учениці, але нічого не виходило. Катастрофа була величезна, такого ляпаса він не чекав. Йому було соромно, соромно перед самим собою й перед людьми. Тому він, не гаючись, сів у сани і звелів себе везти на станцію, щоб відтіля їхати... Куди? Він ще сам не знав куди. Світ за очі! По дорозі на станцію він попросив фурмана зупинитись у Брани Полі, коло поштової станції, через яку Софіївка одержувала кореспонденцію. У Брани Полі наш герой мав приятеля — ви його знаєте — то був станційний смотритель, або поштмейстер, Мали-новський.

З натури Малиновський був хабарник і любив, як ми вже знаємо, випити. Від старого Лоєва він частенько одержував подарунки: мішок пшениці, віз соломи, а іноді, під свято, гроші. З учителем і ученицею поводився по-приятельському, взагалі був чолов'яга начебто непоганий.

От до нього й заїхав учитель, щоб трохи відвести з ним душу. При цьому він мав намір зробити Малиновсь-кого посередником у таємному листуванні між ним, Шоломом, і дочкою Лоєва. Вислухавши Шоломову просьбу, поштмейстер Малиновський підняв руку і заприсягся богом, а щоб вийшло переконливіше, перехрестився, що він виконає все найкращим чином. А коли між друзями укладається угода, то її слід примочити горілочкою й закусити оселедцем. Не допомогли ніякі відмагання. Вони сіли вдвох до столу й не встали, поки пляшка не спорожніла. Коли Малиновський надудлився, він кинувся цілувати учителя й ще раз поклявся та перехрестився, що він його листи передаватиме дочці Лоєва в самісінькі руки,— хай не турбується, бо слово Малиновського непорушне.

Так воно й було: кілька перших палких любовних листів, що їх наш герой посилав один по одному, Малиновський, як згодом виявилося, передав у самісінькі руки... старого Лоєва. Тому легко здогадатись, що відповіді на свої палкі, любовні листи наш герой не одержав. І тому також легко здогадатись, що він писав доти, поки не перестав.

Що означають ці крапки? Вони означають довгу темну ніч. Усе оповито густим туманом. Самотній блукач шукає дорогу. Він наражається на камінь, ладає в яму... Він падає, схоплюється, йде далі й знову наражається на камінь, знову падає в яму... Не бачачи перед собою ані сліду, він робить дурниці, помилки, одну гіршу за одну. Із зав'язаними очима важко вибитися на вірну путь, із зав'язаними очима доводиться блукати... І він блукав, довго блукав, аж поки все-таки не вибився на вірну путь, поки пе знайшов самого себе.

ПЕРШИЙ ВИЇЗД

Він приїздить у Київ і тягнеться до великих зірок просвітительства. — Облава у заїзді. — Пошуки поета Єгале-ла. — Автор "Щоденника єврея" й пре-ферансик. — Шолом добирається до поета Єгалела, але той приймає його холодно

Куди їде бездомний юнак, який прагне домогтися чогось у житті? У велике місто, звісно. Велике місто — це основа основ, центр притягання для кожного, хто шукає яке-небудь поле діяльності, якесь заняття, професію, посаду. Молодожон, що втратив свій посаг, чоловік, який не злюбив своєї жінки або посварився з тестем і тещею чи з своїми батьками, ділок, що порвав із своїми компаньйонами,— куди вони їдуть? У велике місто, звісно. Хтось почув, що на біржі роблять сирники з снігу і насипають золотом цілі мішки. Що він робить? їде у велике місто шукати щастя. Велике місто має в собі магнетичну силу, яка притягає до себе й не відпускає. Воно вас засмоктує, як болото. Там ви сподіваєтесь знайти те, що ви шукаєте.

У тих краях, де жив наш герой, таким містом був уславлений святий Київ-град. Туди Шолом поривався, й туди він поїхав. До чого, власне, він поривався? Що він шукав? Цього сказати напевно не можна, бо він ще сам не знав, чого конкретно прагне його душа. Його тягло у велике місто, як дитину тягне місячне світло. У великому місті живуть великі люди. Це — яскраві зірки, які світять нам з високого безкрайого неба своїм променистим світлом. Це — великі просвітителі, славетні письменники й богом благословенні поети, чиї імена чарують наївних, невинних юнаків, молоденьких поборників просвітительства. То був перший виїзд нашого молодого героя у широкий світ і перший приїзд у велике місто. Зупинився він у єврейському заїзді, що мав назву "Станція реб Алтера Каневера", у нижньому районі міста, на Подолі, де євреям дозволялося жити. Я кажу "євреям дозволялося жити", але мушу одразу застерегтися, щоб не подумали, боронь боже, ніби всім євреям дозволяли там жити. Нічого подібного. Там могли проживати лише ті євреї, які мали "правожительство", як-от: ремісники, прикажчики, які служили у купців першої гільдії, миколаївські солдати й ті, чиї діти вчилися в гімназії. Інші євреї прокрадалися сюди контрабандою, ненадовго, і жили у великому страху тільки з ласки двірника, пана надзирателя або пана пристава. І то до пори, до часу, до першої облави, коли на єврейські заїзди налітали жандарми з солдатами. Вони це називали "зробити ревізію". І коли виявляли такий контрабандний товар, тобто євреїв без "правожитель-ства", їх зганяли, як худобу, у поліцію й випроваджували з великим парадом, тобто разом з карними злочинцями висилали етапом додому, у ті міста, де їх приписано.

Проте це нікого не вдержувало від поїздок у Київ. Як то кажуть: "Хто вовка боїться, хай в ліс не ходить". Облав таки боялися, але в Київ їздили. А про те, щоб "ревізія" вийшла на добре й щоб, крий боже, не виявили "забороненого товару", дбав сам хазяїн заїзду. Як це йому вдавалося? Дуже просто: хазяїн підмазував кого слід і заздалегідь дізнавався, коли налетить "ревізія". А далі він уже давав собі раду: "заборонений товар" він запихав на горище, в льох, в гардероб, у скриню, а іноді в таке місце, що нікому навіть на думку не спаде, ніби там може ховатись жива людина. А найцікавіше те, що ці самі люди, вилізши на божий світ з такого сховища, потім сміялися з своєї пригоди, наче діти, що гралися в хованки, а в гірших випадках тішили себе, зітхаючи: "Е, ми переживали гірші часи та гірших тиранів!.."

Автор цього життєпису в свій перший приїзд у великий святий Київ-град мав честь і приємність лежати й тремтіти разом з ще кількома євреями на горищі заїзду Алтера Каневера. Сталося це одної темної зимової ночі. А що "ревізія" була несподівана, чоловіки не встигли нап'ясти на себе, пробачте, штани, а жінки — спідниці. Щастя, що "ревізія" цього разу швидко скінчилася. Зате як усі зраділи, коли хазяїн заїзду реб Алтер Каневер, поважна людина із сивою бородою, звернувся до них з дивними римованими словами:

— Гей, небораки, годі ховатись! Пішли вже чортяки, спускайтесь до хати!

Переполох закінчився загальними веселощами. Подали самовар, пили чай із сушками й розповідали різні небилиці. Але радість їхня незабаром затьмарилась тим, що хазяїн заїзду наклав на них контрибуцію по півтора карбованця на душу, щоб покрити витрати по "ревізії". Нь які протести жінок не допомогли. Вони, сердешні, доводили, що в них брати грошей не треба, бо приїхали вони сюди не заради своєї втіхи чи заробітків, а до професора, щоб лікуватись.

І пішли розмови про лікарів та професорів. Кожна розповідала про свою хворобу й до якого професора вона приїхала. Виявилося, що всі вони приїхали до одного професора й у всіх та сама хвороба. Хоч би на яку недугу хворіла одна, на таку саму недугу хворіли й всі інші жінки. Але найцікавіше було те, що хоча жінки говорили весь час разом, вони, проте, добре чули одна одну. Деякі моменти тієї ночі автор цих спогадів використав в одному з своїх ранніх творів, назвавши його "Перший виїзд" (історія про те, як двоє юних пташенят уперше вилітають на світ божий).

Отак наш герой перебув першу ніч у великому святому Київ-граді. На другий день він пішов представитись великим яскравим світилам, що сяють нам з своєї небесної височини, тобто нашим славетним великим людям, нашим просвітителям і поетам, серед яких він знав у Києві лише одного. То був відомий поет, що писав староєврейською мовою під псевдонімом Єгалел. Саме до нього хотів потрапити наш герой, і це йому пощастило. Але не так легко, як може здатися з першого погляду. Після тривалих розпитів він дізнався, що в Києві є мільйонер Бродський, і що цей Бродський має на Подолі млина, й що при млині є контора, і що в конторі служать різні люди, серед яких є касир на прізвище І. Л. Левін. Оцей Левін і є той відомий поет Єгалел. І ось тепер лише почалася марудна історія.

Не кожен може доступитися до млина Бродського. Туди пускають лише тих, хто має яке-небудь відношення до пшениці або борошна. "Вам кого треба?" — "Відомого поета Єгалела".— "Тут такого нема..." Один маклер пшениці визнав доречним кинути дурний дотеп. Він спитав юнака: "Хіба сьогодні перший день місяця, що ви проказуєте молитву "Галел"?" *

Та сталося чудо. З'явився худорлявий довгаль, а великим носом на зморшкуватому обличчі й з кількома жовтими пеньками в роті замість зубів. У своєму подертому пальті й полинялому капелюшку, з величезним, сірого кольору парусиновим парасолем у руці він скидався на всесвітньовідомого Дон-Кіхота. Виявилося, що цей дов-галь, цей Дон-Кіхот — бухгалтер і працює разом з відомим поетом Єгалелом на млині Бродського. Дізнавшись, кого юнак питає, довгаль узяв його за руку й, не кажучи ані слова, повів у контору. Там Дон-Кіхот поставив у куток свій великий парасоль, скинув пальто й залишився стояти на своїх цибатих ногах у коротенькому піджачку з протертими ліктями. Якби не його цибаті ноги, цей довгаль був би ще довшим.