З ярмарку - Сторінка 6

- Шолом-Алейхем -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ну й що, хіба він не прибігав другого дня засапаний з висолопленим язиком, і не підстрибував, і не кидався до свого володаря на шию, і не скиглив, і не лизав його коміра? І можна було заприсягтися, що в Сіркових очах бриніли тоді сльози!

А проте... проте настав день, проклятий, чорний день, коли добрий, відданий Сірко пішов, пішов назавжди, навік-віки, пішов так несподівано, так безглуздо, трагічно!

Сталася ця сумна подія влітку, у місяці тамуз *. Літо було палюче, сухе, без єдиної краплини дощу. Люди просто знемагали від страшенної спеки. А ви ж знаєте, що в таку спеку собаки стають небезпечними — вони скаженіють.

І ось містечком пішла поголоска, що сказився собака й покусав ще кількох собак, невідомо яких. Людей пойняв сліпий жах, і вони насамперед вирішили захистити дітей, щоб їх, боронь боже, не покусав скажений собака.

Захід, до якого батьки вдалися, щоб захистити своїх дітей, полягав у тому, що їх відіслали до старого знахаря

Трохима. Цей Трохим мав гострі нігті, якими він умів виривати "синіх собачок" з-під язика, і робив він це так майстерно, що не відчуваєш ніякого болю. Операція була не така вже небезпечна, але надто приємною теж не була, коли тобі лізли нігтями в рота й шукали "синіх собачок" під твоїм язиком...

Потім узялися до містечкових собак. Привезли звідкись двох гицлів, що мали при собі грубі вірьовки й залізні гаки. І гицлі почали діяти. За один день ці кати знищили близько двох десятків собак. Вони на око визначали, який собака скажений, а який ні. Хто міг сподіватись, що такий сумний кінець випаде також на долю доброго, розумного, статечного Сірка?

Слід гадати, гицлі одержували винагороду за кожного знищеного собаку, а коли так, то цілком можливо, що серед знищених собак було чимало безневинних жертв — і Сірко став одною з перших.

Про це нещастя діти взнали, прийшовши з хедеру, коли вже було по всьому. Вони учинили справжню революцію в домі: "Убили Сірка! Як можна! Як могли таке допустити!.."

Та революція скінчилася контрреволюцією: "Дітям нічого думати про якихось собак!" І їм дали доброго прочухана та ще поскаржились вчителеві, щоб і той не пошкодував різок. А вчитель зробив батькам таку приємність — різок не шкодував... Та ще яких різок!

Але все це була дрібниця порівняно із загибеллю безневинного бідолахи Сірка.

Більш за всіх був засмучений улюбленець Сірка — автор цих мемуарів. Він кілька днів не міг їсти, кілька ночей не спав, перевертався з боку на бік і тихо зітхав, стогнав. Він не міг простити лихим, поганим людям, які не мають ніякого жалю до живої істоти, ані крапельки совісті. І він довго-довго думав над тим, яка все ж різниця між людиною і, пробачте, собакою?.. Чому собака такий відданий людині, а людина його катує? В уяві вставав Сірко з його розумними, лагідними очима, і Шолом припадав обличчям до подушки й зрошував її гіркими-гіркими слізьми.

З Шолом-Алейхем, т. III

33

ДУХ ДОБРА I ДУХ ЗЛА

Кирпатий Ойзер — донощик. — Багато опікунів. — Бабусине суботнє частування. — Любителі нотацій і проповідники моралі

Шолом, можливо, з часом і забув би, що він мав колись відданого друга — собаку, якби йому не нагадували про це на кожному кроці: "Сірко за тобою скучив!.." І за одним разом йому читали ще й мораль, щоб затямив собі на майбутнє. Це було для нього значно гірше, ніж будь-які побої. Недарма кажуть у нас: "Побої забуваються, а слово пам'ятається". Тим паче, що було й те, і те — і побої, і повчання. А повчання сипалися з усіх боків. Повчали всі, кому не ліньки, і ніби лагідно, добрим словом. Здавалося б, чого треба турбуватись шамесові * про те, як молиться багацький син? І яке йому, скажімо, діло, що багацький син визирає у вікно саме під час молитви? А багацький син, гадаєте, дивиться у вікно знічев'я? Молитва, безперечно, важлива річ, але ж хіба можна проґавити таке рідкісне, таке цікаве й повчальне видовище, коли собака женеться за котом? Кіт наїжився й мчить стрімголов,— собака за ним. Кіт — скік на паркан,— собака за ним. Кіт з паркана,— собака за ним. Кіт до ринви,— собака за ним. Кіт по ринві на дах, а собака — дзуськи! Стоїть собачий виплодок, мов той бовдур, облизується й, певно, думає собі: "Чого це я, собака, женуся за котом, адже він зовсім нерівня мені, і які, власне, справи я маю там, на даху?"

— Хіба отак статечні хлопчики стоять на молитві? — каже шамес Мейлах і дає Шолому потиличника.— Стри-вай-но, шибенику, ось я розповім твоєму батькові!..

Або, скажімо, яке діло кирпатому лазникові Ойзеру (він був колись швець, та на схилі віку, коли ця робота йому вже була не під силу, став лазником), що хлопчики Нохема Вевикова катаються з гори на власному заду й протирають штанці? Побачив він це якось у вікно своєї лазні та й розгримався на них своїм гугнявим голосом:

— Ах, майфруки! Гульфаї! Місофі діти! Мерете нофі штанці й зфодите наніфець! Порушуєте мімлійну запофіть: "Не зафдафай шкоди!" Ось я піду ф хедер і поскаржусь фчителефі!

Хто не розуміє гугнявої мови, тому доведеться перекласти: "Ах, байстрюкиї Гультяї! Бісові діти! Берете нові штанці й зводите нанівець! Порушуєте біблійну заповідь: "Не завдавай шкоди!" Ось я піду в хедер і поскаржусь вчителеві!"

Скаржитись учителеві чи батькові — це не тільки богоугодний вчинок, а просто-таки обов'язок, що його кожен єврей мусить додержувати, бо в кожного єврея є діти й ніхто не може заздалегідь знати, якими вони виростуть. А тому слід пильно наглядати за ними, впливати на них хоча б словом, якщо не можна діяти руками. Ось чому діти мали безліч напутників і опікунів і вислухували стільки напучень, доган і нотацій, що в ушах у них завжди гуло: "Жу-жу-жу — цього не роби! Жу-жу-жу — тут не стій! Жу-жу-жу — туди не йди!" Усі туркотіли: батько й мати, сестри й брати, вчитель, служниця, дядьки, тітки, бабусі, а надто бабуся Минда, про яку варт сказати кілька слів окремо.

Баба Минда була висока на зріст, хупава, чепуриста і страшенно побожна. Вона наглядала за дітьми, щоб вони росли в послухові та благочесті: вона пригладжувала послиненими пучками пейси онукам, чистила й оправляла на них костюмчики, стежила за тим, як вони моляться й чи проказують пообідню молитву й молитву перед сном. Зате всі внуки мусили щосуботи навідувати її, щоб побажати їй доброго здоров'я. Вони статечно розсідалися попід стіною й чекали суботнього частування. Не можна сказати, що це бабине частування було дуже щедре, але подавала вона його на чистеньких блискавих блюдечках: яблучко, персик, ріжок, фіга або дві-три сухі родзинки. Напучення сипались при цьому без кінця-краю! У цих напученнях ішлося про те, що треба слухатися батьків і добрих людей, що тре бути побожними і що бог карає за кожну дрібницю: за те, що не молишся, не слухаєшся, не вчишся, за пустощі, навіть за погану думку й навіть за пляму на костюмчику. Після таких напучень уже не лізли в горло ні яблучко, ні персик, ні ріжок, пі фіга, ні сухі родзинки.

Але бабині нотації були ніщо в порівнянні з тою зливою напучень, що їх учитель виливав на голови своїх учнів кожної суботи перед вечірньою молитвою. Потоки сліз лилися тоді з дитячих очей — так виразно, так яскраво змальовував він духа добра й духа зла, рай і пекло, ангела, що бере душу на допит і жбурляє її з одного краю всесвіту в другий! Мілі-мільйони всіляких чортів, злих духів ввижалися учителеві навколо учнів, біля їхніх ніг, навіть під їхніми нігтями. Він був певен, що кожен з його учнів обов'язково потрапить у пекло, бо коли навіть знайдеться один якийсь безгрішний хлопчик, що молився, вивчав священні книги й виконував усі вимоги духа добра, то він з намови лукавого обов'язково грішив у думці, а якщо не в думці, то уві сні марив про щось гріховне...

Одне слово, не було ніякого порятунку від цього ворога роду людського, від духа зла, хоч лягай в могилу, та й годі! А як на те, хочеться і жити, і пустувати, і сміятись, і ласувати, і молитися абияк, і думати саме про те, про що думати не можна... Це вже були підступи лукавого, який мав чимало помічників, що заманювали безневинних у його тенета. А хто вже спіймався, той ішов за лукавим, як теля, і робив усе, що він наказував. А дух зла вже має таке щастя, що його слухаються далеко радніше, ніж духа добра. Тут не допомагають ніякі напучення, ніякі проповіді. Навпаки, що більше дух добра старається, то сильніше діє дух зла. Боюся сказати, але мені здається, що якби не було духа добра, то лукавому б нічого було робити...

13

КРАДІЖКИ, ГРА В КАРТИ ТА ІНШІ ГРІХИ

Діти допомагають матері на ярмарку.— Гра в карти на честь хануки*.— Вдовин син Берл навчає нас красти.— Берл — виродок

З дітьми Нохема Вевикова дух зла обійшовся дуже жорстоко. Ці шибеники не тільки фальшивили під час молитви, проминали понад половину й брехали бабі, ніби помолились як слід та ще на додаток прочитали кілька псалмів,— вони навчилися також красти, тягати ласощі, грати в карти тощо... Дійшли вони до цього, звісно, не відразу, а поступово, одне тягло за собою друге, як сказано в святому письмі: "Гріх породжує гріх..." А сталося це ось як.

Я вам, здається, вже розповідав, що воронківці жили з торгівлі з селянами, здебільшого в дні великих ярмарків — Красних торгів, як їх називали. Під час такого ярмарку, що його воронківці звичайно чекали з великим нетерпінням, вони страшенно метушились, продавали, купували, вторговували гроші, а злодії тим часом робили своє — крали на всі заставки. Ніяк не можна було уберегтися від нихі Витрусиш в одного з рукава хустку або стрічку, аж глядь, інший уже поцупив з-перед носа лойову свічку або ріжок. Що його робити? І ось мати Хая-Естер дала собі раду: вона доручила хлопчикам пильнувати в крамниці, щоб не було крадіжок. І вони ревно пильнували: вони не тільки напихали повні кишені ріжків, тютюну, горіхів, сушених слив, але ще дістались до зеленої шкатулки, де лежав виторг, і саме тоді, коли материна увага була звернена на покупця, вони швиденько совали кілька дрібних монет у кишеню, які згодом витрачали в хедері на млинці, коржики, маківники, варений горох, насіння або просто програвали в карти.

Гра в карти була якоюсь хворобою, пошестю в усіх хедерах. Починалася вона у свято хануки й тривала цілу зиму.