З життя садівників

Переклад Валерія Лисенка

Зі збірки "Рік садівника"

Як влаштувати сад

Є декілька способів розбивати сад. Кращий з них — доручити цю справу старому досвідченому садівнику. Він натиче всяких жердин, лозин і віників, називаючи їх кленами, глодом, бузком, — деревними, чагарниковими та іншими рослинними видами. Потім ритиметься в землі, переверне її всю догори ногами і знов утрамбує, наробить доріжок зі шлаку, понатикає в землю якогось млявого бадилля, назвавши його багаторічниками, потрусить на місці майбутнього газону насінням, називаючи його англійським райграсом, польовицею, лисохвостом, гребінником, тимофіївкою, а потім піде, лишивши сад бурим і голим, як першого дня творіння. Тільки нагадає, щоб ви щодня всю цю глину ретельно поливали, а коли зійде трава — замовили піску для доріжок. Ну, гаразд.

Тепер треба поливати, полоти, вибирати із землі каміння. Якщо виконувати цю операцію щодня, то за два тижні замість трави покажуться бур'яни. Це — одна із таємниць природи: чому з найкращого насіннєвого матеріалу замість трави зростає якесь буйне, колюче бадилля? Можливо, для того, щоб вийшов хороший газон, потрібно сіяти бур'яни? Через три тижні газон густо заростає чортополохом і всякою нечистю, повзучою або вкоріненою у землю на цілий лікоть. Станеш її виривати — вона обламується біля самого корінця або тягне за собою цілу купу землі. Виходить так: чим гірша парость, тим вона дужче чіпляється за життя.

Тим часом, в результаті таємничого хімічного процесу шлак доріжок перетворився на наймазкішу, найлипучішу глину, яку тільки можна собі уявити.

Але так чи йнак, бур'яни з газонів треба виполювати. Полеш, полеш, лишаючи позаду майбутній газон у вигляді голої жовтої глини, якою вона була першого дня творіння. Тільки в двох-трьох місцях проступає щось подібне до зеленуватої цвілі, щось хистке, ріденьке, схоже на пушок. Сумнівів немає, це травичка. Ти ходиш навкруг неї навшпиньки, відгониш горобців. А поки витріщаєш очі на землю, вже розпустилися перші листочки на кущах аґрусу і смородини: весна завжди підкрадається непомітно.

Прийде день, коли ти розплющиш очі і побачиш: сад стоїть зелений, висока трава виблискує росою, з гущавини трояндового куща виглядають важкі темно-червоні бутони. А дерева розрослися, стоять розлогі, тінисті, з пишними кронами, дихаючи ароматною пріллю в сирій напівтемряві. І ти вже не згадуватимеш про ніжний, голий, бурий садок перших днів, про боязкий пушок першої травички, про мізерне прокльовування перших листочків, про всю цю глинисту, бідну, зворушливу красу щойно розбитого саду...

Змінилося твоє відношення до життя й світу. Йде дощ — ти говориш, що він поливає сад; світить сонце — воно це робить не просто так, а освітлює сад; наступає ніч, ти радієш, що настав відпочинок для саду.

Походження садівників

Всупереч очікуванням, садівник зароджується не із сім'я, живця, цибулини, бульби або шляхом щеплення, а в результаті досвіду, під впливом середовища і природних умов. В дитинстві я відносився до батьківського саду недоброзичливо, навіть по-шкідницькому, оскільки мені заборонялося ходити по клумбах і рвати незрілі плоди. Ну от як Адаму в раю було заборонено ходити по грядках і зривати плоди з древа пізнання добра і зла, тому що вони були ще незрілі; але Адам — зовсім як ми, діти, — нарвав собі незрілих плодів, за що і був вигнаний з раю. І з тих пір плоди древа пізнання залишаються і залишаться надалі незрілими.

Поки людина в розквіті молодості, вона думає, що квіти — це щось таке, що вставляють собі у петлицю і підносять дівчатам. Він не має анінайменшо— го уявлення про те, що квіти — щось зимуюче, що вимагає обкопування, угноєння, поливу, пересаджування, підрізування, підстригання, підв'язування, видалення бур'янів і плідників, зів'ялого листя, тлів і грибка. Замість того щоб перекопувати клумби, він бігає за дівчатами, тішить свою пиху, користується благами життя, які створені не ним, — взагалі поводиться досить паразитично. Для того, щоб стати садівником-любителем, потрібно досягти певної зрілості, так би мовити, батьківського віку. Крім того, потрібно мати свій сад. Розбити його звичайно доручають садівнику-професіоналу, з тим щоб ходити туди після роботи — милуватися квіточками і слухати співи пташок. Але одного прекрасного дня захочеться і самому посадити квітку: у мене так було раз із заячою лапкою. При цьому — через яку-небудь подряпину або ще як — у кров тобі потрапить трошки землі, а з нею — щось на зразок інфекції чи отрути, — і стає людина відчайдушним садівником. Кігтик зав'яз — всій пташці пропасти.

Дехто стає садівником внаслідок пошесті, занесеної від сусідів. Побачив ти, скажімо, що у них смолка зацвіла. Чорт забирай! — думаєш. — а чом би їй не квітнути і у мене? Ще краще розцвіте!" З цієї миті садівник стає все більше й більше рабом своєї пристрасті, живленої подальшими успіхами і розпалюваної подальшими невдачами. В ньому зароджується азарт колекціонування, спонукаючи його вирощувати всі рослини за абеткою — від Acacn'n до Zauchncri'n; а згодом розвивається фанатизм, що перетворює людину, доти цілком осудну, в розомана, жоржиномана або якого —небудь іншого несамовитого маніяка...

А інші, ставши жертвою пристрасті до декорування, безупинно перебудовують, перепланують свій сад, підбирають відтінки, перегруповують кущі, і підбурювані так званою творчою пристрастю, не дають нічому стояти і рости на своєму місці. Хай ніхто не думає, ніби садівництво — заняття буколічне, що схиляє до роздумів. Це — несита пристрасть, як все, за що не візьметься людина ґрунтовна.

Я не відкрию вам таємниці того, як садівники впізнають один одного: за допомогою чуття, якого-небудь пароля чи таємного знака. Але факт той, що вони взнають один одного при першій же зустрічі, чи в театральному фойє, за чайним столом або в приймальні зубного лікаря.

Перше, що вони вимовляють, щойно відкривши рота, відноситься до обміну враженнями про погоду ("ні, добродію, такої весни я просто не пригадаю"), після чого переходять до проблеми вологи, до жоржин, до штучних добрив, до якоїсь голландської лілії ("хай йому біс, забув, як вона по— справжньому називається, — та все одно! Я дам вам цибулинку"), до полуниці, до американських прейскурантів, до шкоди, заподіяної нинішньою холоднечею, до щитівки, до айстр та інших таких же тем. На сторонній погляд, у фойє театру стоять три пани у смокінгах, але якщо поглянути глибше, так це, в сутності, троє садівників з лопатами та лійками в руках.

Людина породи садівників виведена штучно, а зовсім не є результатом природного розвитку. Якби він був продуктом природньої еволюції, то виглядав би інакше: у нього були б ноги, як у жука, щоб йому не сідати навпочіпки, і крила, щоб він міг ширяти над своїми грядками. Хто з цим не стикався, той ніколи не зрозуміє, як заважають ноги, коли їх ні на що поставити; до чого вони непомірно довгі, якщо їх потрібно підібгати під себе, щоб длубати пальцем в землі; і до чого ж неможливо короткі, якщо потрібно переступити на іншу сторону клумби, не наступивши на подушку ромашок або орликів, що розпустилися!

Добре було б на чомусь підвіситися і гойдатися над своїми посадками; або мати, принаймні, чотири руки плюс голову в кашкеті, і зовсім нічого більше; а то ще — щоб наші руки і ноги могли висуватися, як штатив у фотоапарата.

Але, оскільки фізична організація садівника зовні нічим не відрізняється від недосконалої організації решти смертних, йому лишається тільки якомога майстерніше балансувати, стоячи навшпиньки, на одній нозі, злітати в повітря, подібно до балерини імператорських театрів, розчепірюватися на чотири метри вшир, ступати легко, як метелик чи трясогузка, уміщатися на одному квадратному дюймі, зберігати рівновагу всупереч всім законам про похилі тіла, усюди діставати, від всього ухилятися, та ще при всьому тому по можливості зберігати гідність, щоб над ним не сміялися.

Втім, при побіжному погляді на садівника здалеку, ви не побачите нічого, окрім його заду; все інше, як-от: голова, руки й ноги, знаходиться нижче.

Дякую за увагу; так, всього вдосталь: нарциси, гіацинти і тацети, viola co — rnuta і пупавка, ломикамінь, драба, і арабіс, і гутчинсія, і баранчик, і весняний верес. А скільки ще розцвіте завтра або післязавтра — ось подивитеся!

Дивитися, зрозуміла справа, може кожний.

— Ах, яка гарненька лілова квіточка! — вигукне який-небудь непосвя— чений, на що садівник з деякою образою заперечить:

— Це — Petrocallis pyrenaica!

Бо садівники схиблені на назвах; для них квітка без назви — це, виражаючись мовою Платона, квітка без метафізичної ідеї, просто позбавлена істинної повноцінної реальності. Безіменна квітка — бур'ян; квітка з латинською назвою знаходиться вже на якомусь професійному рівні.

Скажімо, виросла у вас на клумбі кропива; ви узяли і прикріпили табличку з написом: "Urtica dioica" — і мимовільно стали відноситися до неї з повагою: навіть землю їй спушуєте і удобрюєте чилійською селітрою.

Розмовляючи з садівником, обов'язково спитайте його:

— Як називається ця троянда?

— Це "Бурмістер ван Толле", — вдоволений, відповість він. — А онде — "Мадам Клер Морд'є".

І подумає про вас вдячно: "Яка чемна, вихована людина".

Але самі остерігайтесь вдаватися до назв. Не говоріть, наприклад: "Який у вас там розцвів чудовий Arabis", — а то як би садівник не розлютився і не загорлав: "Що ви! Так же це Шивереккія Борнмюллері!!!"

Насправді, це одне й те саме, різниці ніякої, але — назва є назва. А ми, садівники, дорожимо хорошою назвою. З тієї ж причини ми терпіти не можемо дітей і дроздів: вони витягують із землі і переплутують таблички; і буває, що ми говоримо із здивуванням:

— Подивіться, цей вербняк квітне зовсім як едельвейс... Мабуть, місцевий різновид. Адже безумовно — вербняк: ось моя власна табличка!

Скажу ще, як взнати справжнього садівника.

— Обов'язково приходите, — запрошує він. — Я покажу вам свій сад.

Ви прийшли до нього, щоб зробити йому приємність, і знаходите його задню частину, що виситься десь між багаторічниками.

— Йду, — кидає він через плече. — Тільки ось це посаджу.

— Заради Бога, не турбуйтеся — люб'язно відповідаєте ви.