З життя садівників - Сторінка 15

— Я, я, бачте, перевдягався...

— У що? — кричу я.

Він зашарівся від збентеження й белькоче:

— В жіноче вбрання.

— Господи! — здивувався я, — А чого у жіноче?

— Ну... того, що на таку... підстаркувату жінку ніхто... не зверне уваги. А крім того, — додав він майже переможно, — кому це спаде на думку підозрювати жінку в такому! В жінок бувають усілякі пристрасті, але колекцій вони не збирали ніколи в світі! Ви коли бачили жінку, що мала б колекцію марок, або жуків, або стародруків, або ще чогось такого? Ніколи, добродію! Жінки не бувають такі скрупульозні і такі... такі фанатичні. Жінки жахливо тверезі, добродію! Ви знаєте, в цьому найбільша різниця між нами й ними: тільки ми, чоловіки, збираємо колекції.

Я так собі гадаю, що всесвіт — це лише колекція зірок; видно, є якийсь Бог-чоловік, він колекціонує світи, і тому їх так страшенно багато. Господи, якби-то я мав стільки місця та спроможності, як він! Ви знаєте, що я навіть придумую нові види кактусів? А вночі вони мені сняться; приміром, кактус із золотими волосинками й синіми, як у тирлича, квітками — я його назвав "ке— фалокереус німфа аура Рацек" — це, розумієте, моє прізвище, я звусь Рацек. Або "маміларія колубріна Рацек"; або "астрофітум кеспітосум Рацек"; господи, тут є такі фантастичні можливості! Якби ви знали...

— Стривайте, — перебив я його . — А в чому ж ви те все виносили?

— Пробачте, за пазухою, — засоромився він. — Вони так приємно колються...

Ви знаєте, мені не стало духу забрати в нього ті рослини.

— Знаєте що, — кажу йому. — Я відвезу вас до старого пана Голбена, хай уже він сам вуха вам наскубе.

Людоньки, що там було, коли ті двоє зійшлися докупи! Цілу ніч не виходили з теплиці, поки обійшли тих тридцять шість тисяч вазонів.

— Голане, — каже мені хазяїн, — оце вперше я стрів людину, що знає ціну кактусам.

І не минуло й місяця, як старий пан Голбен зі слізьми й благословіннями вирядив того пана Рацека до Мексіки розшукувати там кактуси; обидва непохитно вірили, що десь там росте "кефалокереус німфа аура Рацек".

Десь за рік ми одержали драматичну звістку, що пан Рацек загинув там прекрасною мученицькою смертю. Він знайшов у якихось індіанців їхній священний кактус Чікулі — а той Чікулі, треба вам знати, рідний брат самого Бога-отця, — і чи то не вклонився йому, чи то навіть украв його; одне слово, ті милі індіанці зв'язали нашого пана Рацека й посадили на "ехінокактус віснага Гоокер", великий, як слон, і весь у колючках завдовжки з російські багнети, отож наш земляк скорився долі й віддав Богові душу. Отакий був кінець крадія кактусів.

Блакитна хризантема

Зі збірки "Оповідання з одної кишені"

— Ось я вам розповім, — сказав старий Фулінус, — як з'явилась на світі Клара. Я тоді впорядковував парк князя Ліхтенберга в Любенці. О, старий князь був неабиякий аматор садівництва: виписував з Англії, від Вейча, цілі дерева, а тюльпанів у Голландії закупив сімнадцять тисяч цибулин. Але це я так, між іншим. Отож якось у неділю йду я вулицею в Любенці й бачу, що назустріч іде Клара: то була місцева божевільна, повна дурепа; вона тинялась селом та радісно ігікала по-ослячому — ви не знаєте, чому ідіоти завжди такі веселі? Я вже звертав з дороги, щоб вона не полізла цілуватись, аж бачу в руках у неї букет: кріп та всякі польові бур'яни, а посеред того — Боже, я тоді вже встиг усяку всячину в житті побачити, але там мене мало грець не побив! Бідна недотепа мала в своєму букеті одну квітку помпонної хризантеми, і та квітка була блакитна! Блакитна, добродію! Приблизно така, як флокс Лафама; з ледь сизуватим, наче з шиферного каменю, відтінком, з атласно-рожевими краями, а всередині як кампанула турбіната, дуже повна, та це все ще нічого, а от кольору такого в індійської тривкої хризантеми ніхто ще не бачив. Кілька років тому я був у старого Вейча в Лондоні, то сер Джеймс похвалився переді мною, що в них торік зацвіла одна хризантема, привезена з Китаю, трохи лілувата, але взимку, на жаль, пропала. А тут ця горлата почвара несе в лапах хризантему, таку блакитну, як тільки можна мріяти. Отаке! Ну, Клара заревла радісно й тицькає мені свого букета. Я дав їй крону й показую на хризантему:

— Кларо, де ти взяла оце?

А вона в захваті кудкудакче та ірже, і більш нічого. Я кричу на неї, показую руками, та все дарма: притьмом лізе обніматись. Я до старого князя з тією дорогоцінною блакитною хризантемою:

— Ваша вельможносте, оця квітка росте десь тут в околиці, давайте розшукаємо.

Старий одразу звелів запрягати коней у карету, й сказав, що Клару візьмемо з собою. Але Клара тим часом десь щезла. Ми шукали її, шукали, а тоді стали коло карети і з годину сипали лайкою — князь, бачте, служив колись у драгунах. Та ще не налаялись ми досхочу, як прибігла Клара з висолопленим язиком і тиче мені цілий букет щойно нарваних блакитних хризантем. Князь дає їй сто крон, а вона в сльози: бідолаха зроду не бачила такого папірця. Мусив я дати їй крону, щоб заспокоїлась. Вона почала танцювати й кричати, але ми посадили її на передок, показали на ті голубі хризантеми і торочимо їй: Кларо, веди нас!

Клара на передку вищить від радості — ви собі й уявити не можете, який шокований був високоповажний пан кучер, що мусив сидіти поряд неї. Крім того, коні щохвилини лякались її кувікання та скрекоту, одне слово, намучились ми дорогою. Проїхали так години з півтори, я й кажу:

— Ваша світлосте, ми вже кілометрів чотирнадцять проїхали.

— Дарма, — бурчить князь, — хоч би й сто.

— Але ж, — заперечую я, — Клара з цим другим букетом вернулася за годину. Те місце не може бути далі, як за три кілометри від Любенця.

— Кларо, — кричить князь і показує на ті блакитні хризантеми, — де вони ростуть? Де ти їх знайшла?

Клара знов розкудкудакалась і показує все вперед. Вона, мабуть, просто раділа, що їде каретою. Знаєте, я думав, що князь її приб'є; от хто вмів лютувати! З коней падає мило, Клара гигоче, князь лається в Христа-бога, кучер трохи не плаче від сорому, а я все міркую, як же розшукати блакитну хризантему.

— Ваша світлосте, — кажу, — так нічого не вийде. Треба шукати без Клари. Обведімо на карті циркулем коло радіусом три кілометри, розділимо його на сектори й обшукаємо оселю за оселею.

— Та що ви, — каже князь, — у радіусі трьох кілометрів від Любенця нема жодного парку!

— От і добре, — кажу. — В парку ви знайшли б дідька лисого, хіба що шукали б агератум або канну. Гляньте, ось на стеблині є трохи землі, це не гумус, а жовта глина, угноєна, найскорше, людськими фекаліями. Треба шукати такого місця, де багато голубів, бо пелюстки заляпані голуб'ячим послідом. А росте вона, певно, біля плоту з необкорованих ворин, бо ось у пазушці листка шматочок відлупленої ялинової кори. Так, це точний орієнтир.

— Який? — питає князь.

— Ну, такий, — відказую, — що треба шукати квітку біля кожної хати в околі трьох кілометрів. Розділимось на чотири групи: ви, я, ваш садівник і мій помічник Венцль, от і все.

Ну а вранці Клара насамперед знову принесла мені букет блакитних хризантем. Потім я перешукав свій сектор, у кожному шинку пив тепле пиво, їв сирки й розпитував людей про блакитні хризантеми. Не питайте мене, яку бігунку я мав після тих сирків; було жарко, як ото часом буває під кінець вересня, а я пхався до кожної хати й мусив вислуховувати всякі грубощі, бо люди думали, що я божевільний торговельний агент або якийсь інспектор. Але в одному я до вечора впевнився: блакитна хризантема в моєму секторі не росте. В інших трьох теж не знайшли нічого. Тільки Клара принесла новий букет наламаних блакитних хризантем.

Самі розумієте, князь — це вам неабихто; отож він скликав жандармів, кожному дав у руку квітку блакитної хризантеми й пообіцяв їм невідь-що, коли знайдуть, де вона росте. А жандарми, добродію, люди освічені, читають газети і таке інше, а крім того, знають кожний камінець в окрузі й мають великий вплив на людей. Так ось уявіть собі: того дня шестеро жандармів, і громадські сторожі, й сільські старости, і школярі, й учителі, та ще й ватага циганів облазили все в околі трьох кілометрів, обірвали все, що цвіло й знесли до замку. Ій-же богу, було там так, як на свято тіла господнього; але блакитної хризантеми, звичайно, жодної. За Кларою було наказано цілий день пильнувати; вночі вона втекла, а після півночі принесла цілий оберемок блакитних хризантем. Ми зразу наказали посадити її в цюпу, щоб вона не обірвала всіх, але що робити далі, не знали, їй-Богу, наче заворожено було: там же місцевість рівна, як долоня...

Погодьтеся, людина має право на грубощі, коли втрапить у дуже велику скруту або коли спіткає невдача; я це розумію. Проте коли князь, розлютившись, сказав, що я такий самий ідіот, як і Клара, то я відповів, що не дозволю якомусь старому кретинові так мене обзивати, і пішов прямо на станцію, й відтоді ноги моєї більше не було у тому Любенці.

Та коли вже сів у вагон, а потяг рушив, я, добродію, розплакався, наче малий хлопчик, що вже ніколи не побачу блакитної хризантеми й покидаю її назавше! Сиджу, плачу й дивлюсь у вікно, коли це біля колії мельк щось блакитне! Пане Чапек, це було потрясіння: я зірвався з лави, смикнув стоп-кран — та й сам не втямив, як і коли. Потяг шарпонуло, я впав на лавку навпроти й зламав собі пальця. Прибіг кондуктор, я белькочу йому, що забув щось у Лю— бенці. Довелося заплатити величезний штраф.

Лаючись, мов пастух, я пошкутильгав по колії назад до того блакитного. "Бовдуре, — картаю сам себе, — може, то просто осіння айстра чи ще яка погань, а ти викинув такі безбожні гроші!" Пройшов я з півкілометра, вже думаю, що це не могло бути так далеко, що я або проминув те блакитне, або ж воно приверзлося мені; раптом бачу — на невеличкому горбочку будиночок колійного обхідника, і з городу дивиться на мене поміж воринами оте блакитне. То були два кущі блакитних хризантем.

Кожна дитина знає, що росте на городі в таких обхідників. Крім капусти та гарбузів — хіба ще соняшник, кілька кущів троянд, рожі, красоля, ну, ще якась там жоржина. Тут не було й цього: сама картопля й квасоля, та кущ бузини — а в куточку оті дві блакитні хризантеми.

— Дядьку, — кажу обхідникові через тин, — де ви взяли оті квітки?

— Оті блакитні? — перепитує старий: — Ет, зосталися ще від небіжчика Чермака, що був тут обхідником до мене.