За річкою, в затінку дерев - Сторінка 2

Хлопці дуже славні. I полювання чудове. Добрячі качки. Крижні, шилохвости, чирки. Навіть гуси трапляються. Не гірше, ніж у нас удома, коли ми ще були хлопчаками.

— Я був хлопчаком у двадцять дев'ятому й тридцятому

— Ну, це вже таки ницо! Не сподівався такого від вас.

— Та я зовсім не те хотів сказати. Просто я не пригадую, щоб у нас було добре полювання на качок. До того ж я ріс у місті.

— Тим гірше для вас. Всі ви, міські хлопці, нічого не варті.

— Ви це серйозно, полковнику?

— Звичайно, ні. Ви й самі в біса знаєте.

— Із здоров'ям у вас усе гаразд, полковнику. Шкода, що я не можу з вами поїхати. Та я й стріляти не вмію.

— Дарма! — сказав полковник.— Ну то й що? У нас в армії ніхто не вміє стріляти. Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною.

— Я дам вам ще одні ліки, крім тих, що ви вживаєте.

— А хіба є такі ліки?

— Сказати правду, нема. Але вони щось там придумують.

— Ну й хай собі придумують, — сказав полковник.

— Оце розумна мова, пане полковнику.

— Ідіть до біса! То ви не хочете їхати зі мною?

— З мене досить качок у ресторані "Лоншан" на Медісон-авеню,— відказав лікар.— Влітку там кондиційоване повітря, а взимку тепло. Не треба вставати вдосвіта й натягати на себе теплі кальсони.

— Гаразд, міський жевжику. Анічогісінько ви не тямите.

— I не хочу тямити, — відповів лікар. — А зі здоров'ям у вас усе гаразд, пане полковнику.

— Дякую,— сказав полковник і вийшов.

Розділ III

Це було позавчора. А вчора він виїхав з Трієста до Венеції старою дорогою, що йшла від Монфальконе до Латізани і далі рівниною. Шофер у нього був добрий, і він спокійно відхилився на спинку переднього сидіння, поглядаючи на місця, знайомі ще з юності.

"Тепер вони якісь не такі,— думав він.— Певно, тому, що не такими здаються відстані. Коли старієш, усе ніби меншає. Та й шляхи тепер кращі і куряви такої нема. Колись я проїздив тут вантажною машиною. Але здебільшого ми ходили пішки. Усе, про що я тоді мріяв,— це знайти хоч якийсь затінок на привалі та криницю на селянському подвір'ї. Ну й, звичайно,— канаву. Чимбільше канав".

Вони звернули з шосе і переїхали тимчасовий міст через Тальяменто. Береги зеленіли; на тому боці, де було глибше, сиділи рибалки. Підірваний міст відновлювали, лунко гупали клепальні молотки, а за вісімсот ярдів від мосту зруйнований дім і надвірні будівлі — все, що залишилося від вілли, яку збудував колись Лонгена,— показували, де скинули свій вантаж середні бомбардувальники.

— Подумати лишень, — сказав шофер. — У них де не побачиш який міст чи станцію — кругом аж на півмилі самі руїни.

— Звідси мораль, — відповів полковник,— не будуй собі вілли чи церкви і не наймай Джотто малювати фрески, коли та церква стоїть за вісімсот ярдів від мосту.

— Я так і знав, пане полковнику, що тут теж має бути своя мораль,— сказав шофер.

Вони поминули зруйновану віллу і виїхали на прямий шлях, обсаджений вербами; в рівчаках досі стояла темна вода, а на полях росли шовковиці. Попереду їхав велосипедист і читав газету, тримаючи її обома руками.

— Коли літають важкі бомбардувальники — інша мораль: відступи на цілу милю,— сказав шофер,— Правда, пане полковнику?

— А якщо керовані снаряди, то й на всі двісті п'ятдесят, — додав полковник. — Посигнальте-но велосипедистові!

Шофер посигналив, і той з'їхав на узбіччя, навіть не глянувши на них і не доторкнувшись до керма. Коли вони проїздили мимо, полковник висунувся, щоб подивитися, яку велосипедист читає газету, та заголовка не було видно.

— Як на мене, то тепер узагалі не варто споруджувати пишних будинків та церков і наймати отого — як ви його назвали?

— Джотто. Але це міг би бути й П'єро делла Франческа або Мантенья. I навіть Мікеланджело.

— Ви, певне, добре знаєте всіх отих малярів, пане полковнику?

Тепер вони їхали прямим відтинком дороги і, надолужуючи час, мчали з такою швидкістю, що селянські хати набігали одна на одну, зливались у суцільну смугу, і можна було розгледіти лише те, що видніло далеко попереду й рухалося назустріч. За боковим склом тяглася одноманітна холодна рівнина. "Не скажу, щоб я дуже любив швидку їзду,— думав полковник.— Брейгель був би невартий доброго слова, якби йому довелося спостерігати натуру з машини, що мчить на шаленій швидкості".

— Малярів? — перепитав він. — Ні, Бернхеме, я знаю про них небагато.

— Моє прізвище Джексон, пане полковнику. Бернхем поїхав відпочивати в Кортіну. Чудове місце, пане полковнику.

— Мене зраджує пам'ять. Пробачте, Джексоне. Так, місце там чудове. Годують добре. Пристойний догляд. I ніхто до тебе не чіпляється.

— Авжеж, пане полковнику,— погодився Джексон.— А я спитав вас про малярів через отих мадонн. Мені якось теж схотілося поглянути на картини, і я пішов до найбільшого музею у Флоренції.

— Уффіці чи Пітті?

— А біс його зна. Найбільший з усіх. Дивився я, дивився, аж поки мене не занудило від тих мадонн. Мабуть, той, хто погано розуміється на мистецтві, тільки їх і бачить, аж йому всю душу вивертає. Ви ж, певно, помітили, як усі тут схибнулися на своїх bambini1, і чим менше у них їжі, тим більше bambini а їм усе мало! Отож я й думаю, що їхні малярі теж дуже любили bambini. Не знаю чи саме ті, що ви назвали, та байдуже, ви вже поправте мене, коли я щось наплутаю. Але здається мені, що всі оці мадонни, на яких я надивився доволі, чи, точніше сказати, всі цї малярі, що малювали самих мадонн... всі вони тільки й думали про bambini... не знаю, чи зрозумієте ви мене...

— Не забувайте, що їм доводилося малювати лише на релігійні сюжети.

— Воно-то так, пане полковнику. Отже, ви поділяєте мою думку?

— Та, мабуть. Хоч усе тут багато складніше.

— Зрозуміло, пане полковнику. Думка моя ще не остаточна.

— У вас є й інші погляди на мистецтво?

— Ні, пане полковнику. Я додумався тільки до того, як було діло з тими bambini, Але чого б мені хотілося,— то це щоб хтось змалював оту гірську красу навколо Кортіни.

— Тіціан родом з тих країв,— мовив полковник. — Принаймні так вважають. Я спускався в долину і бачив будинок, де він, за переказом, з'явився на світ.

— Те місце чогось варте, пане полковнику?

— Не дуже.

— Ну що ж, коли він малював оті гори, — а там такі скелі кольору вечірньої заграви, сосни, навкруги сніг та гостроверхі шпилі...

— Campanili, — сказав полковник.— Такі, як он перед нами в Чеджії. Дзвіниці.

— Ну що ж, коли він гарно намалював ті місця, я залюбки купив би в нього дві-три картини...

— Він чудово малював жінок,— сказав полковник.

— Коли б я, скажімо, тримав шинок, чи корчму, чи заїзд, то в мене знайшлося б місце і для жінки,— відповів шофер.— Але боронь боже привезти таку картину додому: моя стара з'їсть мене живцем! Навіть кісток не залишить.

— Ви могли б подарувати картину вашому музею.

— Господи, та що там є у тому музеї? Наконечники для стріл, бойові убори з пір'я, ножі знімати скальпи, скальпи, скам'янілі риби, люлька миру, фотографія Пожирача Печінки Джонстона та ще шкіра одного пройдисвіта,— його спершу повісили, а потім якийсь лікар здер із нього шкіру. Картина з жінкою там зовсім ні до чого.

— Бачите campanile по той бік рівнини? — спитав полковник.— Я покажу вам місце, де ми воювали, коли я був хлопчиськом.

— Ви й тут воювали, пане полковнику?

— Так,— відповів полковник.

— А в кого був тоді Трієст?

— У німців. Тобто у австрійців.

— А ми його в них відібрали?

— Лише потім, коли скінчилась війна.

— А чиї були Флоренція і Рим?

— Наші.

— Ну, то ви ще дешево відбулися.

— "Пане полковнику",— лагідно додав полковник.

— Пробачте, пане полковнику,— похопився шофер.— Я був у тридцять шостій дивізії, пане полковнику.

— Я бачив у вас нашивку.

— Я саме згадав Рапідо, пане полковнику, і зовсім не хотів бути нечемним чи образити вас.

— Вірю,— сказав полковник. — Ви просто згадали Рапідо. Але затямте, Джексоне, що в кожного, хто довго воював, було своє Рапідо, і то не одне.

— Ну, з мене досить і одного, пане полковнику.

Машина в'їхала у привітне містечко Сан-Дона-ді-П'яве. Його заново відбудували, але від цього воно не стало потворнішим за перше-ліпше містечко Центрального Заходу США. "Воно таке квітуче,— думав полковник.— А от Фоссальта, трохи вище по річці, — така злиденна й похмура. Невже вона так і не відродилася після першої світової війни? Та я ж не бачив її до бомбардування, — подумав він.— Місто сильно обстрілювали перед великим наступом п'ятнадцятого червня тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. А потім і ми гатили по ньому, коли відбивали у ворога". Він пригадав, як почалася атака,— від Монастьє, через Форначе. Цього похмурого зимового дня він пригадав події того літа.

Кілька тижнів тому він проїздив через Фоссальту і ходив на те місце на березі річки, де його поранило. Те місце неважко було знайти — тут річка робила коліно; там, де колись стояли важкі кулемети, вирва поросла густою травою. Кози чи вівці вискубли траву, і западина стала схожою на виїмку для гри в гольф. Каламутно-синя вода текла поволі, береги заросли очеретом; навколо не видно було ні душі, і полковник присів навпочіпки і, розглядаючи протилежний берег, — тоді не можна було й носа вистромити,— справив потребу на тому самому місці, де, як він гадав, його тяжко поранило тридцять років тому.

— Нікчемне звершення,— мовив він до берега й річки, що застигли в осінній тиші, змочені рясними дощами,— зате моє власне.

Він встав і озирнувся. Довкола не було нікого; машина стояла внизу, на шосе, біля крайнього й найнепоказнішого з нових будинків Фоссальти.

— А тепер добудую пам'ятник,— сказав він, хоч чути його могли лише мерці, і вийняв з кишені старого, золінгенського складаного ножа, які носять німецькі браконьєри, розкрив його і викопав у вогкій землі акуратну ямку. Витерши ніж об халяву, він поклав у ямку коричневу банкноту в десять тисяч лір, притоптав землю і прикрив дерном.

— Двадцять років по п'ятсот лір за Medaglia d’Argento al Valore Militare2. За Хрест Вікторії, здається, платять десять гіней. Медаль "За відмінну службу" не дає ні цента. Срібна Зірка також. А решта буде мені.

"Чудово, — подумав він. — Лайно, гроші й кров. А як буяє трава! В землі багато заліза, і нога Джіно, й обидві ноги Рандольфо, й моя колінна чашка. Розкішний пам'ятник! У ньому є все — родючість, гроші, кров і залізо.