Забуте вбивство - Сторінка 12

Отже, візьми до уваги ці міркування й поясни мені, якщо зможеш, куди подівся труп.

– Можливо, мій батько його десь закопав – у садку, наприклад?

– А потім пішов до Кеннеді й сказав йому, що задушив дружину? Навіщо? Хіба йому не зручніше було б дотримуватися версії, що вона "покинула його"?

Ґвенда відкинула волосся з чола. Вона була тепер не така заклякла й напружена, а червоні плями на її щоках поблякли.

– Я не знаю, – промовила вона. – Усе здається й справді трохи дивним, після того як ти висловив свої міркування. Ти гадаєш, доктор Кеннеді розповів нам правду?

– О, так, я переконаний у цьому. З його погляду, у цій історії нема нічого незвичайного. Сновидіння, галюцинації – і нарешті, головна галюцинація. Він не має сумніву, що то була галюцинація, бо, як я тобі щойно сказав, коли немає трупа – нема й убивства. Але саме в цьому пункті ми перебуваємо в іншому становищі, ніж він. Ми знаємо, що труп був.

Він зробив паузу, а тоді провадив:

– З його погляду, усе збігається. Відсутність одягу та валізи, прощальна цидулка. А тоді два листи від його сестри.

Ґвенда стрепенулася.

– Листи. Як ми можемо пояснити їх?

– Ніяк не можемо. Але ми повинні. Якщо ми припустимо, що Кеннеді сказав нам правду (а я в цьому цілком переконаний, як я тобі вже казав), то нам треба буде якось пояснити листи.

– Ти думаєш, вони справді були написані почерком його сестри? Він його впізнав?

– Ти знаєш, Ґвендо, я не думаю, що таке питання перед ним постало. Це не те саме, що підпис на сумнівному чекові. Навіть якби ті листи були написані почерком, хай тільки трохи схожим на почерк його сестри, йому не спало б на думку поставити їх під сумнів. Адже він уже переконав себе в тому що вона з кимсь кудись поїхала. А листи лише підтвердили його переконаність. Якби він узагалі не мав від неї ніякої звістки – тоді він міг би щось запідозрити. А проте можна назвати кілька дивних подробиць щодо цих листів, на які він не звернув уваги, але які вселяють підозру мені. Вони позначені дивною анонімністю. Ніякої зворотної адреси, крім поштового ящика "до запитання". Жодного натяку на те, що то був за чоловік, із яким вона втекла. Явний намір порвати з усіма колишніми стосунками. Тобто я хочу сказати, це листи точно такого типу, які вигадав би вбивця, якби захотів відвернути підозру в родичів своєї жертви.

– Ти думаєш, мій батько…

– Ні – і в цьому вся суть – я так не думаю. Уявімо собі чоловіка, який хоче позбутися дружини. Він поширює чутки про її можливу невірність. Він інсценує її від'їзд – прощальну цидулку, спаковані й забрані із собою речі. Крім того, через ретельно обмірковані проміжки часу від неї надійде кілька листів із-за кордону. А насправді він холоднокровно вбив її і, скажімо, сховав під підлогою льоху. Це одна схема вбивства – і вона нерідко реалізується. Але вбивця такого зразка ніколи не побіжить до брата своєї дружини, і не казатиме йому, що він убив його сестру, і не умовлятиме його зателефонувати до поліції. З другого боку, якщо твій батько був убивцею емоційного зразка, до нестями закоханим у свою дружину, і задушив її в нападі ревнощів – спосіб Отелло, що відповідає тій розповіді, яку ми почули, – то він, безперечно, не став би пакувати одяг та організовувати надходження листів, перш ніж побігти й розповісти про свій злочин чоловікові, який, поза всяким сумнівом, не стане його замовчувати. Так не могло бути, Ґвендо. Ця схема не тримається купи.

– Тоді до чого ти ведеш, Джайлзе?

– Я не знаю… Але схоже, в усіх цих подіях брав участь іще хтось нам невідомий – назвімо його чинником Ікс. Той, хто ще не з'явився на сцені. Але його почерк ми вже бачимо.

– Чинник Ікс? – здивовано перепитала Ґвенда. Потім її очі потемніли. – Ти все це вигадав, Джайлзе. Щоб мене втішити.

– Присягаюся тобі, що ні. Невже ти сама не бачиш, що ми досі не маємо задовільної гіпотези, у яку вкладалися б усі факти? Ми знаємо, що Гелену Гелідей було задушено, бо ти бачила…

Він раптом замовк.

– Святий Боже! Який же я був йолоп! Тепер я все бачу. Це пояснює все. Ти мала слушність. І Кеннеді мав слушність теж. Послухай-но, Ґвендо. Гелена готується втекти з коханцем – хто він, ми ще не знаємо.

– Ікс?

Джайлз нетерпляче відмахнувся від її зауваження.

– Вона написала цидулку своєму чоловікові, але в цю мить заходить він, читає, що вона написала, і божеволіє від люті. Він жмакає цидулку, жбурляє її в кошик для використаного паперу й кидається до неї. Нажахана, вона втікає в хол, але він наздоганяє її, душить, вона обм'якла, і він її залишає. А тоді, стоячи за крок від неї, цитує слова з драми "Герцогиня д'Амальфі" саме в ту мить, коли дитина на сходах підійшла до перил і дивиться вниз.

– А потім?

– Уся суть у тому, що вона не померла. Можливо, він подумав, що вона мертва, але вона тільки напівзадушена. Можливо, її коханець повернувся – після того як очманілий чоловік побіг до лікаря, що жив на протилежному кінці міста, а можливо, вона прийшла до тями сама. Але як тільки вона приходити до тями, вона звідти втікає. Утікає дуже швидко. І це все пояснює. Віру Келвіна в те, що він її вбив. Зникнення одягу: вона спакувала й винесла його з дому раніше. І подальші листи, що були цілком природними. Отже маємо гіпотезу, яка все пояснює.

Ґвенда повільно сказала:

– Це не пояснює, чому Келвін сказав що він задушив її в спальні.

– Він був такий збудженим, що не запам'ятав, де все це сталося.

Ґвенда сказала:

– Мені хотілося б тобі вірити. Справді хотілося б… Але я переконана… я цілком переконана… що коли я дивилася на неї, вона була мертва… абсолютно мертва.

– Але як ти могла про це знати? Дитина, якій ще й трьох років не виповнилося.

Вона подивилася на нього дивним поглядом.

– Я думаю, дитина може це відчути – і набагато краще, ніж людина доросла. Як ото собаки – вони відчувають смерть, задирають голови й виють. Я певна, діти відчувають смерть…

– Це нісенітниця, ти фантазуєш.

Дзвінок у дверях урвав їхню розмову. Джайлз сказав:

– Хто б то міг бути?

Ґвенда здавалася збентеженою.

– Я геть забула. Це міс Марпл. Я запросила її сьогодні на чай. Мабуть, не варто розповідати їй усе.

II

Ґвенда боялася, що в них будуть проблеми з цим чаюванням, але, на щастя, міс Марпл, схоже, зовсім не помітила, що її господиня говорить трохи занадто швидко й надто гарячково, а її веселість дещо силувана. Щодо міс Марпл, то вона розмовляла легко й невимушено – вона дуже тішиться своїм перебування: і у Дилмауті, а деякі приятельки її приятельок до того ж написали своїм подругам у Дилмауті, і в результаті вона отримала кілька дуже цікавих запрошень від місцевих жителів.

– Ти вже не почуваєшся тут зовсім чужою, якщо ви розумієте, про що я кажу, моя люба, після того як познайомишся з людьми, які живуть тут протягом багатьох років. Наприклад, мене запрошено на чай до місіс Фейн – вона вдова старшого партнера в найшанованішій тут адвокатській конторі. Це старовинна сімейна фірма. Тепер нею керує її син.

Лагідний балакучий голос не замовкав ні на мить. Господиня в неї дуже добра. Вона влаштувала її так затишне, та й готує чудово. Вона служила протягом кількох років у її давньої подруги місіс Бентрі, і хоч родом вона не звідси, її тітка жила тут протягом багатьох років, і вони з чоловіком мали звичай приїздити сюди на вакації, тож вона добре обізнана з усіма місцевими плітками. До речі, ви задоволені своїм садівником? Мені тут розповідали, він більше схильний базікати, ніж працювати.

– Базікати й пити чай він великий майстер, – сказав Джайлз. – Він у середньому випиває по п'ять філіжанок чаю за день. Але працює дуже добре, коли ми на нього дивимося.

– Ходімо, ми покажемо вам сад, – запропонувала Ґвенда.

Вони показали їй будинок і сад, і міс Марпл зробила кілька дуже слушних зауважень. Ґвенда, певно, помилилася, боячись проникливого погляду міс Марпл, яка відразу помітить, що з ними щось відбувається. Бо міс Марпл, здавалося, не помітила в їхній поведінці нічого незвичайного.

Проте, на свій же превеликий подив, сама Ґвенда повелася в цілком непередбачуваний спосіб. Вона урвала міс Марпл посеред якоїсь розповіді про дитину, що гралася мушлею і, важко зітхнувши, сказала Джайлзові:

– Ет, хай воно западеться – розповімо їй усе…

Міс Марпл обернула голову й подивилася на неї пильним поглядом. Джайлз почав говорити, потім замовк. Нарешті він сказав:

– Власне, це твоя історія, Ґвендо.

І Ґвенда розповіла їй усе. Про їхній візит до доктора Кеннеді, про його подальший приїзд до них і про все, що він їм розповів.

– Ви саме це мали на увазі, правда ж? – запитала Ґвенда, переводячи подих. – Ви вже тоді подумала, що мій батько може бути до цього причетний?

Міс Марпл лагідно відповіла:

– Атож, я припускала таку можливість. "Гелена" могла виявитися вашою молодою мачухою, а коли жінку… е… е… душать, то найчастіше це робить її ж таки чоловік.

Міс Марпл говорила тоном людини, яка спостерігає природні феномени, без подиву й без емоцій.

– Тепер я розумію, чому ви нас умовляли забути про цю історію, – сказала Ґвенда. – І ліпше було б, якби ми вас послухали. Але тепер уже пізно повертатися назад.

– Атож, – погодилася міс Марпл, – ви вже не можете покинути цю справу.

– А зараз послухайте, що вам скаже Джайлз. Він має деякі припущення та міркування.

– Моя ідея полягає в тому, – сказав Джайлз, – що тут не все сходиться.

І вельми чітко та ясно він виклав свої міркування, про які щойно розповідав Ґвенді.

А потім сформулював свою остаточну гіпотезу:

– От якби ви переконали Ґвенду, що все могло відбутися лише в такий спосіб!

Міс Марпл подивилася на Ґвенду, потім знову на нього.

– Це цілком розумна гіпотеза, – сказала вона. – Але ви й самі зрозуміли, містере Рід, що завжди залишається місце для чинника Ікс.

– Ікс! – повторила Ґвенда.

– Для невідомого чинника, – сказала міс Марпл. – Наприклад, міг бути хтось такий, хто ще не з'явився, але чия присутність відчувається за відомими фактами.

– Ми поїдемо в той санаторій в Норфолку, у якому помер мій батько, – сказала Ґвенда. – Можливо, з'ясуємо що-небудь там.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Історія хвороби

I

Солтмарш-Гаус був розташований у затишному місці, миль за шість від узбережжя. Він мав добрий залізничний зв'язок із Лондоном від містечка Саут-Бенхем, яке було від нього на відстані п'яти миль.

Джайлза й Ґвенду провели до великої, добре провітреної вітальні, де крісла були обтягнуті кретоновими чохлами з візерунками квітів.