Загадка - Сторінка 5

Дженінгс мав уяву про справжнє правосуддя, на практиці не випробуване; і йому не подобалися грубі фізичні методи, до яких вдавалися в поліційній роботі, та відверта брутальність, про яку він чув із розповідей і свідком якої був сам раз чи два. На життя він дивився як на гру, в якій кожен гравець дбає про власну користь і лише вряди-годи робить щось, виходячи з почуття обов'язку. Те, що він сам діяв на боці закону, було лише однією з умов гри, а не моральним обов'язком. Отже, неприязнь до Пітера, яку одразу відчув сержант, диктувалася не стільки політичними причинами, скільки соціальними і самою грою... Таку саму неприязнь відчуваєш до суперника й за те, що він вдається до недозволених прийомів, і за те, що не вміє скористатися з власних переваг. "Актор", подумки охрестив хлопця Дженінгс. Сержант не робив різниці між принциповою, "лівою" зневагою до поліції і природною класовою зверхністю. Він бачив просто зневагу. Сам він умів приховувати її краще, ніж хлопець, що сидів перед ним.

У четвер вечеряли разом випадково. Пітер зателефонував батькові близько шостої й попередив, що на вихідні додому не приїде. Тоді батько запропонував повечеряти утрьох, разом з Ізабеллою, тільки не пізно, він має години дві, не більше. Вони повели його у східний ресторанчик на Шарлот-стріт. Він часом полюбляв зазирнути разом з ними до міських "нетрів", отже, така вечеря не була чимось особливим. Тримався він як звичайно, "по-світському". Про політику вони з батьком вже не сперечаються "бозна-відколи". Обговорювали сімейні новини, говорили про Уотергейт. Батько погоджувався з тим, що писала "Таймс": Ніксона покарано за чужі гріхи,— проте не намагався серйозно захищати Білий дім. Ізабелла розповідала про свою сестру, яка вийшла заміж за француза, майбутнього кінорежисера, а поки що бідака, і незабаром чекає дитини. Філдінґа насмішила розповідь Ізабелли про те, як її вагітна сестра подорожувала через Ла-Манш. Ніяких серйозних розмов не було, нічого такого, що натякало б на несподіванку, яку принесе наступний день. З ресторану вийшли разом близько десятої. Батько взяв таксі (й одразу повернувся у свою квартиру, як підтвердив швейцар, що чергував уночі), а вони з Ізабеллою пішли на пізній сеанс в кіно на Оксфорд-стріт. Батько сказав "на добраніч", і їм навіть на думку не спало, що він прощається назавжди.

— Як вам здається, ви хоч раз переконали батька, коли сперечалися з ним про політику?

— Ні.

— Чи не міг він зневіритися в своїх поглядах? Чи не казав, що йому остогидла політика?

— Хоч як дивно, але теж ні.

— Але він знав, що ви зневажаєте все це?

— Я лише його син.

— Єдиний син.

— Я відмовився від цих суперечок. Немає сенсу. Просто визнав ще одне табу.

— А в чому полягали інші?

— Їх було безліч.— Пітер швидким поглядом обвів кімнату.— Все, що нагадувало про реальне життя.

— А може, ці табу колись стануть вашими?

— Це ще побачимо.— Помовчавши, додав: — Чи я цього захочу.

— Було серед них табу на секс?

— Що саме ви маєте на увазі?

— Він знав, які у вас взаємини з міс Доджсон?

— Отакої!

— Пробачте, сер. Мені треба знати, чи він вам заздрив.

— Ми ніколи про це не говорили.

— А самі ви ні про що не здогадувались?

— Вона йому подобалась. Хоч і не нашого кола. Але табу ще не означало, що його син мусить...

Сержант застережливо підняв руку.

— Вибачте. Ви не так мене зрозуміли. Я питаю, чи міг би він закохатися в дівчину її віку.

Пітер подивився на сержанта, потім на свої витягнуті ноги.

— Йому бракувало сміливості. А може, й уяви.

— А може, не виникало такої потреби? Здається, ваші батьки були щасливою парою?

— А насправді вважаєте, що навпаки?

Ні, сер. Я просто питаю.

Пітер зміряв сержанта довгим поглядом, потім встав і підійшов до вікна.

— Послухайте, ви, мабуть, не знаєте, в якому світі я виріс. Там живуть за таким принципом: головне — ніколи не виказуй своїх почуттів. Можливо, мої батьки жили щасливо. Але насправді я не знаю. Може, вони роками сварилися так, щоб я не чув. Може, батько й мав бозна-скільки коханок. Я не думаю, що саме так воно й було, але якщо говорити чесно — то не знаю. Ось такий їхній світ, і мені доводиться в ньому жити, коли я разом з ними. А вони прикидаються. І не викажуть правди, хоч земля під ними розійдися.— Він повернувся обличчям до сержанта.— Марно розпитувати мене про батька. Хоч би що ви про нього сказали, я не зміг би вам категорично заперечити. Можливо, він і був таким, за якого себе видавав. Але тепер, коли... Я просто не знаю. Сержант помовчав.

— Ну, а як сьогодні озирнутися назад — вам не здається, що того вечора він весь час прикидався?

— Їй-богу, я ж не готувався до поліційного допиту. Не звернув уваги.

— Ваша мати просила у вищих інстанціях, щоб ми не припиняли розслідування, а розслідувати майже нічого.

Пітер Філдінґ перевів подих.

— Гаразд, питайте.

— Ви кажете, він усе життя прикидався. Як ви гадаєте, він сам це усвідомлював?

— Звісно, іноді усвідомлював. Йому доводилось спілкуватися з такими бовдурами, підтримувати порожні балачки — та частіше це його навіть потішало.

— Він ніколи не натякав, що волів би обійтися без усього цього?

— Без чого — без потрібних людей? Ви жартуєте.

— Чи не виказував він часом розчарування тим, що не досяг більшого в своїй політичній кар'єрі?

— Це також заборонена тема.

— Він якось натякав на це своєму колезі депутату.

— Я не сказав, що цього не могло бути. У нього, наприклад, був такий жарт: мовляв, найміцніші в парламенті — задні лави; на них сидять ті, на кому він сам тримається. Мені в цьому завжди вчувалася якась каверза.-Хлопець відійшов від вікна і знову сів навпроти сержанта.— Ви все-таки не розумієте. Завжди одне й те саме — одні маски: для зустрічі з виборцями, для впливових людей, від яких тобі щось треба, для давніх друзів, для родини. Це однаково, що розпитувати мене про особисте життя актора, якого я бачив лише на сцені. Я нічого не знаю.

— А остання його личина — що ви про це думаєте?

— Не думаю — аплодую. Якщо він справді втік від усього цього.

— Отже, ви не певні цього?

— Статистична ймовірність — один проти всієї британської системи. Іти в заклад я б не ризикнув на вашому місці.

— Ваша мати, однак, думав інакше.

— Моя мати нічого не думає. Вона все робить про людське око.

— Дозвольте запитати — а ваші сестри поділяють ваші політичні погляди?

— Єдина червона вівця в родині — це я.

На сержантовому обличчі промайнула тонка посмішка. Він розпитував далі й далі одержував такі самі відповіді — напівсердиті, напівбайдужі. Наче Пітерові було купи важливіше пояснити своє ставлення до справи, аніж допомогти розкрити її. Дженінгс був досить проникливим і здогадався — хлопець щось приховує. Можливо, якесь горе, втрачене кохання. Може, в ньому борються дві істоти. Одна бажає того, що найкраще пасувало б до уявно-незалежної натури Пітера — ефектного розриву з лицедійством. Друга — щоб усе тривало, як і раніше. Коли хлопець — а схоже на те — і справді "тимчасово рожевий", то рішення батька випасти в "червоний осад", хай не в політичному, а в соціальному розумінні, мало б по-своєму принизити Пітера. Ніби глузлива відповідь: якщо ти й справді готовий на все плюнути, то плюнь, як я.

Вже на прощання сержант сказав, що хотів би зустрітися з Пітеровою подругою, Ізабеллою Доджсон, коли вона повернеться з Парижа, куди поїхала днів через десять після зникнення Філдінґа. Це видавалося досить безневинним. У її сестри нарешті народилася дитина, і візит, очевидно, був заздалегідь запланованим. І все-таки дехто вбачав у цьому детективний сюжет і за міс Доджсон та приїздами й від'їздами її численної французької рідні стежили протягом кількох днів, але нічого не виявили; все було до нудного безневинне. Пітер Філдінґ, здавалося, напевне не знав, коли дівчина повернеться. Можливо, через тиждень, коли їй виходити на роботу у видавництво.

— Та й не скаже вона вам нічого нового, тільки те, що ви вже сто разів чули.

— Мені треба зустрітися з нею ненадовго, сер.

Дженінгс знову не докопався ні до чого, коли не рахувати приглушеного едіпового комплексу — варто було старатися.

На черзі був попередньо домовлений візит у Тетбері-Хол. Та, перш ніж завітати в цю середньовічну пишноту, Дженінгс відвідав кількох сусідів. Вони уявляли справу кожен по-своєму, але всі одностайно підозрювали щось лихе, хоч і не могли сказати напевне, що саме. Філдінґа вважали жертвою і знов-таки в один голос розхвалювали, наче в серці кожного сільського жителя було навіки викарбовано заповідь De mortius 2. Який з Філдінґа був чудовий мисливець, точніше, був би, коли б не його часта й вимушена відсутність, він "так дбав про село", користувався такою широкою популярністю (не те, що колишній депутат). Коли сержант намагався пояснити своїм співбесідникам, що політичне вбивство без жодного доказу, та ще й коли не знайдено тіла, не можна вважати реальним, то помічав співчутливі погляди: нічого, мовляв хлопець не тямить у нинішньому житті городянина. Хто ж повірить бодай на мить, ніби Філдінґ міг свідомо накласти на себе руки якраз напередодні мисливського сезону?

Єдиним, хто дивився на Філдінґа дещо іншими очима виявився молодий чоловік у твідовому костюмі — управляючий Філдінґовим маєтком. Дженінгс нічого не тямив у справах, якими той займався, однак йому припав до душі меткий і лаконічний тридцятирічний управляючий. Сержант відчув, що їхнє ставлення до Філдінґа майже збігається — така сама суміш роздратування й поваги. Управляючий, правда, був роздратований з того, що йому не давали волі діяти на власний розсуд. Філдінґ любив, щоб з ним "у всьому радились" і щоб господарство велося па підставі точного розрахунку — просто диво, як це досі хазяїн не поставив комп'ютера. Проте молодий чоловік визнав, що багато чого навчився і навіть постійна смиканина була йому на користь. Нарешті Дженінгсу пощастило витягти із свого співбесідника слівце "роздвоєний" — у тому розумінні, що у Філдінґа було дві натури. Він твердою рукою витискував з господарства максимум прибутку. І водночас був "дуже приємною людиною в товаристві, чуйно ставився до інших, не виявляв ніякої зверхності". За два тижні до того, як Філдінґ "дременув", вони разом обговорювали плани на майбутнє.