Загадковий нічний інцидент із собакою - Сторінка 5

А також я хочу дізнатися, хто його вбив.

Трохи чаю з її чашки пролилося на килим.

— Ви знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.

Вона не відповіла на моє запитання. Вона просто сказала:

— До побачення, Крістофере.

І зачинила двері.

Тоді я вирішив провести невелике детективне розслідування.

Я бачив, що вона за мною спостерігала й чекала, поки я піду, оскільки помітив, як вона стояла в коридорі по інший бік матованого скла вхідних дверей. Стежкою я вийшов за межі саду. Потім озирнувся й побачив, що в холі її немає. Я переконався, що мене ніхто не помітить, переліз через паркан і пішов попід стіною будинку до заднього подвір'я, де стояв сарай, у якому вона зберігала садове приладдя.

На сараї висів замок, і я не міг потрапити всередину, тому підійшов до вікна в боковій стіні. Там мені трохи пощастило. Коли я зазирнув у вікно, то розгледів вила — такі самі, як і ті, що стирчали з Веллінгтона. Вони лежали на лаві біля вікна, і їх уже встигли почистити, оскільки на зубцях не було крові. Я також розгледів інші інструменти: лопату, граблі й такі великі садові ножиці, якими люди підрізають гілки, до яких не можуть інакше дотягнутися. І всі вони мали однакові зелені пластикові рукоятки, як на вилах. Це означало, що вили належать місіс Шиєрс. Або це так, або я потраплю в Глухий Кут, а це буває, коли трапляються підказки, з яких ти робиш хибні висновки, або те, що схоже на підказку, але насправді нею не є.

Я замислився, чи не вбила Веллінгтона сама місіс Шиєрс. Але якби вона сама його вбила, то чого б тоді вибігла зі свого дому з криком: "Що ж ти, бляха, наробив із моїм собакою?"

Я вирішив, що місіс Шиєрс, імовірніше, не вбивала Веллінгтона. Але хто б його не вбив, він зробив це за допомогою вил місіс Шиєрс. А сарай було замкнено. Це означало, що хтось мав ключ від сараю місіс Шиєрс, або вона його замкнула, або забула вила в саду.

Я почув якийсь шум, озирнувся й побачив місіс Шиєрс, яка стояла на моріжку й дивилася на мене.

— Я прийшов подивитися, чи є в сараї вила, — пояснив я.

— Якщо ти не підеш, то я знову викличу поліцію, — заявила вона.

Тож я пішов додому.

Коли я повернувся, то привітався з Батьком, пішов нагору, погодував Тобі, свого щура, і мені було радісно, оскільки я був детективом і розслідував справу.

61

Місіс Форбс зі школи сказала, що коли Мати померла, то вона пішла до раю. Це тому, що місіс Форбс дуже стара й вірить у рай. Вона носить спортивні штани, оскільки каже, що вони зручніші за звичайні. А ще в неї одна нога трохи коротша за другу внаслідок аварії на мотоциклі.

Але коли Мати померла, то вона не пішла до раю, бо раю не існує.

Чоловік місіс Пітерс — вікарій, якого звати Отець Пітерс. Інколи він приходить до нас у школу, аби поговорити з нами, і я спитав його, де рай, а він відповів:

— Не в цьому Всесвіті. Це зовсім інше місце.

Отець Пітерс інколи кумедно цокає язиком, поки думає. А ще він курить сигарети — це відчутно в його диханні, і мені це не подобається.

Я сказав, що поза межами нашого Всесвіту нічого немає і що не існує ніякого іншого місця. Хоча щось може бути, якщо пройти крізь чорну діру, але чорна діра є тим, що називається Сингулярність, а це означає, що неможливо дізнатися, що по той бік, оскільки гравітація в чорній дірі така сильна, що навіть електромагнітні хвилі не можуть звідти вийти, а саме електромагнітні хвилі збирають для нас інформацію про речі, які дуже далеко. І якби рай був по інший бік чорної діри, то мерців треба було б запускати в космос на ракетах, аби їх туди доправити, а цього не відбувається, інакше б люди помітили.

Я гадаю, що люди вірять у рай, оскільки їм не подобається думка про смерть, оскільки вони хочуть жити далі, а ще їм не подобається думка про те, що в їхні будинки заселяться інші люди та викинуть їхні речі на звалище.

Отець Пітерс сказав:

— Ну, коли я кажу, що рай не в цьому Всесвіті, то це в переносному сенсі. Мабуть, це насправді означає, що вони з Богом.

— А де тоді Бог? — спитав я.

І Отець Пітерс пообіцяв, що ми поговоримо про це якось іншим разом, коли буде більше часу.

Ось що насправді відбувається, коли ти помираєш: мозок припиняє працювати, а тіло розкладається, як сталося з Кроликом, який помер, і ми поховали його в землі в дальньому кутку саду. Усі його молекули розпалися на інші молекули, вони пішли в землю, їх з'їли хробаки, і вони потрапили в рослини, і якщо за 10 років піти й вирити яму на тому самому місці, то ти не знайдеш нічого, окрім скелета. А за 1000 років зникне і скелет. І це добре, бо Кролик тепер став частиною квітів, яблуні й куща глоду.

Коли люди помирають, їх інколи кладуть у домовини, а це означає, що вони не змішаються з землею, поки не прогниє дерево тої домовини.

Але тіло Матері піддали кремації. Це означає, що її поклали в домовину, спалили, змололи, перетворили на попіл і дим. Я не знаю, що відбулося з попелом і не зміг запитати в крематорії, оскільки мене не було на похороні. Але дим виходить крізь димар і потрапляє в повітря, і я інколи дивлюся на небо й думаю про те, що молекули Матері там, або в хмарах над Африкою чи Антарктикою, або спускаються зливою на дощові ліси в Бразилії, або випадають десь снігом.

67

Наступного дня була субота, а в суботу я нічого особливого не роблю, якщо тільки Батько не возить мене на вилазку до озера з човнами або до садівницького магазину, але цієї суботи Англія грала в футбол проти Румунії, а це означало, що ми не збиралися їхати на вилазку, оскільки Батько хотів подивитися матч по телебаченню. Тому я вирішив продовжити своє розслідування.

Я вирішив піти й попитати в кількох людей, які жили на нашій вулиці, чи не бачили вони, хто вбив Веллінгтона, і чи не помітили вони нічого дивного, що відбувалося надворі в четвер уночі.

Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями. Мені не подобається говорити з незнайомцями. Це не через правило "Стережіться незнайомця", про яке нам розповідають у школі. Це коли незнайомий чоловік пропонує тобі цукерку чи покататися на машині, оскільки хоче мати з тобою секс. Мене це не хвилює. Якби до мене торкнувся незнайомий чоловік, я б його вдарив, а я можу дуже сильно бити. Наприклад, коли я стусонув Сару через те, що вона смикнула мене за волосся, то вдарив так, що вона знепритомніла, дістала струс мозку і її довелося відправити в лікарню до відділу невідкладної допомоги. А також я завжди ношу в кишені свого швейцарського армійського ножа, а в ньому є пилка, якою можна відрізати людині пальці.

Мені не подобаються незнайомці, оскільки мені не подобаються люди, яких я раніше не зустрічав. Їх важко зрозуміти. Це наче перебувати у Франції, куди ми якось поїхали в туристичний табір на відпочинок, коли Мати була жива. І мені там дуже не подобалося, оскільки коли я був у магазині, ресторані чи на пляжі, то зовсім не розумів, що кажуть інші люди, і це було страшно.

Я довго звикаю до людей, яких щойно побачив. Наприклад, коли до нашої школи приходить на роботу новий персонал, то я цілими тижнями з ними не розмовляю. Я просто слідкую за ними, поки не переконаюся, що вони безпечні. Потім я ставлю їм запитання про них самих, наприклад: чи є в них домашні тварини, який у них улюблений колір і що вони знають про космічні місії "Аполлон", прошу накреслити план їхніх будинків і цікавлюся, яку машину вони водять, аби познайомитися з ними. І потім я не заперечую, якщо вони перебувають зі мною в одній кімнаті, і мені не потрібно весь час за ними стежити.

Тому говорити з іншими людьми на нашій вулиці — це був сміливий вчинок. Але якщо ти збираєшся вести розслідування, то треба бути сміливим, тож я не мав вибору.

Перш за все я склав план нашого кварталу на вулиці, яка називається Рендольф-стрит, ось він:

Потім я пересвідчився, що мій швейцарський армійський ніж лежить у кишені, вийшов із дому й постукав у двері № 40 навпроти будинку місіс Шиєрс, а це означає, що ці сусіди мали найбільші шанси щось побачити. Люди, які живуть у будинку № 40, звуться Томпсонами.

Мені відчинив містер Томпсон. На ньому була футболка з надписом:

ПИВО

допомагає страхопудам

вести статеве життя

вже 2000 років

— Чим я можу тобі допомогти? — поцікавився містер Томпсон.

— Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.

Я не дивився йому в обличчя. Мені не подобається дивитися людям в обличчя, особливо якщо це незнайомці. Кілька секунд він мовчав.

— Ти хто? — зрештою заговорив він.

— Я Крістофер Бун з 36-го будинку, і я вас знаю. Ви містер Томпсон, — відповів я.

— Я брат містера Томпсона, — сказав він.

— Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.

— І хто ж такий цей, бляха, Веллінгтон?

— Собака місіс Шиєрс. Місіс Шиєрс живе в будинку № 41, — відповів я.

— Хтось убив собаку? — спитав він.

— Вилами, — сказав я.

— Господи Ісусе!

— Садовими вилами, — додав я на випадок, якщо він вирішив, що йшлося про граблі з чотирма зубцями для перегною. Потім я знову спитав:

— Ви не знаєте, хто його вбив?

— Не маю жодного уявлення, чорт забирай, — відповів він.

— Ви не бачили нічого підозрілого в четвер уночі? — продовжив я.

— Слухай, синку, мені здається, тобі не слід ходити по людях і питати такі речі, — сказав він.

— Я гадаю, що слід, оскільки я хочу дізнатися, хто вбив Веллінгтона, а ще я пишу про це книжку, — пояснив я.

— Ну, у четвер я був у Колчестері, тож питай деінде, — порадив він.

— Дякую, — сказав я й пішов.

У будинку № 42 двері ніхто не відчинив.

Я бачив людей, які жили в будинку № 44, але не знав, як їх звати. Вони були чорношкірі, і там жили чоловік, пані й двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Пані відчинила двері. На ній були черевики, схожі на армійські, а на зап'ястку дзеленчало 5 браслетів, зроблених зі сріблястого металу.

— Тебе звати Крістофер, чи не так? — сказала вона.

Я відповів, що так, і спитав, чи не знає вона, хто вбив Веллінгтона. Вона знала, хто такий Веллінгтон, тому мені не довелося пояснювати, і вона чула, що його вбили.

Я спитав, чи помітила вона щось підозріле в четвер уночі, що би могло допомогти розслідуванню.

— Наприклад? — спитала вона.

— Наприклад, незнайомці. Або крики, наче хтось сварився, — відповів я.

Але вона сказала, що нічого не чула й не бачила.

А потім я вирішив спробувати те, що називається Змінити Тактику, і спитав її, чи вона не знає нікого, хто хотів би засмутити місіс Шиєрс.

— Може, тобі слід поговорити про це зі своїм татом, — запропонувала вона.

А я пояснив їй, що не можу поговорити зі своїм татом, оскільки це таємне розслідування, бо він наказав мені не лізти в чужі справи.

— Ну, може, він мав рацію, Крістофере.

— Отож, ви не знаєте нічого, що б допомогло розслідуванню, — сказав я.

— Ні, — відповіла вона, а потім додала: — Будь обережним, юначе.

Я пообіцяв, що буду обережним, подякував їй за відповіді на мої запитання й пішов до будинку № 43, який стоїть поруч із домом місіс Шиєрс.

У будинку № 43 жили містер Вайз і його мати, яка була в інвалідному візочку, і саме тому він мав жити з нею, щоби супроводжувати її по крамницях і всюди її возити.

Двері відчинив містер Вайз.