Залізна п'ята - Сторінка 31

Шість місяців мене тримали в тюрмі, без обвинувачення. Я була "підозріла" — з цим страшним словом невдовзі довелося познайомитись усім революціонерам. Але наша новонароджена таємна служба вже розпочинала свою роботу. Наприкінці другого місяця мого ув'язнення мені стало відомо, що один з наших тюремників — революціонер і має зв'язок з організацією, а через кілька тижнів виявилося, що Джозеф Паркгерст, щойно призначений тюремним лікарем, — член однієї з бойових груп.

Таким чином наша організація непомітно обплутувала своєю павутиною всі органи Олігархії, і тому я була зазнайомлена з усім, що діялося в зовнішньому світі. Ще й більше, кожен ув'язнений депутат мав зв'язок з нашими відважними товаришами, які ховалися під личиною прислужнів Залізної П'яти. Хоч Ернест сидів у тюрмі за три тисячі миль від мене, на тихоокеанському узбережжі, я весь час могла вільно з ним листуватись.

Соціалістичні лідери, що сиділи по тюрмах, так само, як і ті, що залишалися на волі, могли брати активну участь в обговоренні всіх важливих питань і, отже, керувати спільною боротьбою. Вже через кілька місяців відкрилася змога декому з них улаштувати втечу, та коли ми побачили, що ув'язнення не перешкоджає нашій діяльності, вирішено було не квапитись. Крім п'ятдесяти двох депутатів, в ув'язненні перебувало ще цілих три сотні наших керівних працівників. Поклали визволити їх усіх разом. Якби частина з них утекла раніше, це примусило б Олігархію пильніше стерегти решту. Крім того, ми вважали, що одночасне визволення всіх наших в'язнів по всій країні справить величезний моральний вплив на пролетаріат. Воно мало показати нашу силу й піддати йому впевненості в боротьбі.

Отож вирішили, що, коли мене випустять на волю, я муситиму зникнути сама і знайти надійну схованку для Ернеста. Але навіть зникнути з очей поліції було нелегко. Не встигла я вийти на волю, як ціла зграя шпигунів Залізної П'яти стала нюшити за кожним моїм кроком. Мені треба було добитися до Каліфорнії, а для цього перш за все я мала збити їх із сліду. Мені й зараз стає весело, коли я згадаю, як це було зроблено.

Саме тоді Залізна П'ята стала запроваджувати паспортну систему на зразок російської. Я не могла переїхати через усю країну в своїй власній подобі. Мені треба було зовсім зникнути, якщо я хотіла коли-небудь знову побачити Ернеста. Інакше я сама б навела шпигунів на його слід, якби йому пощастило втекти. Не могла я і пускатися в мандрівку через континент у вигляді простої робітниці. Залишалося тільки одне — виставити себе за члена олігархії. Надолігархів було зовсім небагато, але олігархів дрібних, таких як Віксон, що мали по кілька мільйонів, були тисячі. Вони становили опору влади надолігархів. А вже жінкам та дочкам тих дрібних олігархів і ліку не було, тому ми вирішили, що мені найкраще замаскуватись одною з них. Через кілька років, коли паспортну систему настільки вдосконалили, що всіх чоловіків, жінок і дітей у країні й кожен їхній рух було взято на облік, цього вже по пощастило б зробити.

В потрібний момент шпигунів збили з мого сліду, а ще за годину Евіс Евергард зникла. Натомість на вокзалі з'явилася панна Філіс Ван-Вердіган; у супроводі двох своїх служниць і болонки та ще однієї служниці, що доглядала ту болонку{90}, спокійно зайшла до пульманівського{91} салон-вагона. За кілька хвилин вона вже мчала на захід.

Ті мої три "служниці" теж були революціонерки. Дві з них уже належали до бойових груп, третя, Грейс Голбрук, вступила до такої групи через рік після нашої подорожі, а ще через півроку була страчена Залізною П'ятою. То вона вдавала служницю при болонці. З двох інших моїх супутниць, одна, Берта Стол, через дванадцять років зникла безвісти, а Ен Ройлстон жива й досі, і роль її у революційній боротьбі щодалі більшає{92}.

Без ніяких пригод ми проїхали через усі Сполучені Штати і опинилися в Каліфорнії. Коли поїзд, прибувши до Окленда, зупинився біля дебаркадера на 16-й вулиці ми спокійно вийшли на перон — і панна Філіс Ван-Вердіган з двома служницями, болонкою та служницею при болонці зникла. Служниць багатої дами зустріли й повели у безпечне місце надійні люди, інші товариші подбали про мене. Через півгодини після прибуття поїзда до Окленда я вже була на рибальському човні, що його колихали хвилі бухти Сан-Франціско. Скоро вітер змінився,_ і нам довелось лягти у дрейф. Так ми простояли на місці трохи не цілу ніч, але я бачила вогні фортеці Алькатрас, де сидів Ернест, і тішилася думкою, що я недалеко від нього. На світанку рибалки довезли нас на веслах до Маршових островів. Там ми переховувались цілий день, а наступної ночі, підхоплені припливом та свіжим вітром, за дві години перекинулися через затоку Сан-Пабло і ввійшли в гирло річки Петалуми.

Нас уже чекали з осідланими кіньми. Новий товариш повів нас далі. Проти зоряного неба на півночі перед нами я вже бачила неясні обриси Сономських гір, до яких і стелився наш шлях. Обминувши старе містечко Соному, ми поїхали глибокою ущелиною, що лежала між неосяжними бескеттями. Скоро брукований шлях перейшов у лісову дорогу, а далі — у вузьку стежку, що ховалася й зникала в гірських полонинах. Ми поїхали просто через Сономські гори. Це був найбезпечніший шлях, ніхто нас не міг там побачити. Світанок застав нас на північному схилі гір, і в ранковій імлі ми крізь вічнозелені чагарі стали спускатися в заросле величезними секвойями глибоке міжгір я, що пашіло теплим літнім повітрям. Мені цей край був добре знайомий, і тут уже й я могла бути за провідника. Місце криївки для Ернеста вибрала я сама. Вже не ховаючись і без будь-яких перешкод ми перейшли широку полонину, перебралися через невисоке гірське пасмо, поросле дубами, спустилися, в меншу полонину і знову подерлись на гору. Дорога ввесь час ішла під рудокорими мадронами та темно-червоними мансанітами. Сонце привітало нас своїм промінням, коли ми вже вийшли на гору. Тетерук вилетів з гущавини, великий дикий кріль перебіг нам дорогу, скачучи хутко й нечутно, як олень. А ось і сам олень з гіллястими рогами, весь червоно-золотавий від сонця, з'явився перед нами на гребені гори й зник.

Ми поїхали слідом за ним, а потім звернули покрученою стежкою, яку він обминув, до гайка розкішних секвой, що обступали озерце з темною від гірських мінералів водою. Тут я знала кожен клаптик землі. Колись ця земля належала одному письменникові, моєму приятелеві. Він теж став революціонером, але його доля була гірша за мою, бо вій уже загинув і ніхто не знав, до і як. Тільки нам двом була відома та криївка, куди я тепер простувала. Письменник купив цей ліс, бо дуже, полюбив його красу, і заплатив за нього чималі гроші, завдавши цим великої прикрості околишнім фермерам. Він часто й весело розповідав, як вони хитали головами, Силкуючися збагнути, чого вігі сподівався від цієї землі, купуючи її за таку велику ціну, а потім казали йому: "Ви ж не матимете й шести відсотків прибутку на ці гроші".

Але він уже вмер, і навіть дітям його не довелося володіти цією красою. Тепер ліс був власністю Віксона якому належало все східне та північне узгір'я Сономських гір, від маєтку Спреклів до Бенетської долини. Віксон улаштував тут розкішний мисливський парк для полювання на оленів, що вільно бігали по чудових узгір'ях, галявах та ярах на просторі в кілька тисяч акрів майже первісного дикого лісу. Щоб звільнити місце для оленів, Віксон вигнав звідси власників окремих ділянок і каліфорнійську психіатричну лікарню, зруйнувавши всі будинки.

— закінчуючи цей опис, треба сказати, що мисливська хатина Віксона стояла за чверть милі від моєї криївки але це не тільки нічим не загрожувало нам, а навпаки, ще додавало безпеки. Ми ніби потрапляли під захист одного з дрібних олігархів. Нікому б і на думку не спало, що ми можемо ховатися в такому місці. Мисливський парк олігарха був поза підозрою. Це було останнє місце в світі де шпигуни Залізної П'яти стали б шукати мене з Ернестом, що мав приєднатися до пас після втечі.

— Ми прив'язали коней серед дерев біля озера. Зі схованки під гнилою колодою— мій супутник дістав різні речі — мішок борошна на п'ятдесят фунтів, консерви, кухонний посуд, укривала, брезент, книжки та письмове приладдя, велику пачку листів, п'ятигалонний бідон з гасом, гасницю й нарешті найголовніше: великий клубок міцної линви. Запас речей був такий великий, що не раз ми спотикалися, поки перенесли його до криївки.

Але вона була дуже близько. Я взяла линву і пішла стежкою поміж переплетених диким виноградом кущів. Стежка вилася серед порослих лісом пагорбів і раптом уривалася на крутому березі струмка. Цей невеличкий джерельний струмок не висихав навіть у літню спеку. З усіх боків бовваніли високі, вкриті лісом горби. Здавалося, що недбала рука якогось титана кинула їх сюди цілою купою. Вони стояли окремо від гірського хребта і здіймалися вгору на сотні футів. Складалися вони з червоної вулканічної глини, славнозвісної виноградної землі Сономи. Струмок прорізав у цьому грунті глибоке, звивисте ложе.

Нам довелося просто рачкувати вниз до струмка, а спустившись, ми ще пройшли за течією ступнів зі сто і врешті добулися до глибокої яруги чи, краще сказати, байрака, що нічим не виказував себе ззовні. Пролізши крізь густий чагарник, ви опинялися на краю його і бачили крізь зелену завісу величезну западину, кількасот футів завдовжки й заввишки і вдвічі менше завглибшки. Виникнувши тут, мабуть, через ту саму примху природи, що розкидала всі ці горби навколо, западина ця сторіччями розмивалася струмком. Всередині ніде не видно було голої землі; западину вкривала суцільним килимом усіляка рослинність — від ніжної травиці й золотавої папороті до гігантських секвой та сосон-дугласівок. Могутні дерева подекуди росли просто з стін яруги. Декотрі з них нахилялися під кутом до сорока п'яти градусів, але здебільшого вони тягліїся вгору, вчепившись корінням у майже прямовисну стіну.

Це було чудове місце для криївки. Ніхто ніколи не заходив сюди, навіть хлопчаки з Глен-Елена. Якби ця западина містилась в ущелині хоча б із милю завдовжки, вона була б добре відома. Але тут не було каньйону. Від свого початку й до самого кінця струмок мав не більше п'ятисот ярдів.