Залізна п'ята - Сторінка 9

Це я вже добре втямив.

І по-старечому поважно покивав головою.

— А як же правда і справедливість? — наполягала я.

— Ви не розумієте цієї гри. Якщо вдається домогтись успіху, значить, усе правильно й справедливо. Хіба не ясно?

— Та куди вже ясніше, — пробурмотіла я; але серце мені стискалося з болю за його молодість, і я відчувала, що ось-ось розревуся.

Я вже почала потроху бачити, що криється за фасадом суспільства, в якому я жила зроду, яка жахлива дійсність ховається за ним. Здавалося, наче проти Джексона існує справжня мовчазна змова, і мене раптом пойняло гостре співчуття до невдахи-адвоката, що так безславно захищав його позов. Але ця мовчазна змова була значно ширша, її жертвою був не сам Джексон. Жертвами її були всі робітники, покалічені на Сьєррських заводах. А коли так, то чому взагалі не всі робітники? Справді, хіба порядки не однакові в усій промисловості?

А коли так, то, значить, усе наше суспільство стоїть на несправедливості й брехні. Я сама злякалася цього висновку. Він був занадто страшний і неймовірний, щоб бути правдивим. Але ж куди дітися від Джексона, від його руки, від тої крові, що плямувала мою сукню й крапала з нашого даху? Адже таких Джексонів дуже багато — сотні на одному тільки підприємстві, як сам Джексон казав. Від Джексона годі було втекти.

Я відвідала містера Віксона та містера Пертонвейта, двох найбільших акціонерів компанії Сьєррських заводів. Але їх я не змогла розворушити так, як їхніх підсобників. Я виявила, що у них своя власна мораль, яку вони ставили над мораллю решти суспільства. То була, сказати б, аристократична мораль, мораль володарів{30}. Розмовляли зі мною вони по-батьківському, поблажливо ставлячись до моєї молодості та недосвідченості. Обидва прочитали мені цілу лекцію про політику і право, що були для них тотожні. Слухаючи їх, я переконалася, що з усіх, кого я спіткала під час своїх шукань, вони найбезнадійніші. Обидва вони були абсолютно впевнені, що чинять справедливо. Тут для них не існувало ніяких сумнівів. Обидва були переконані, що вони рятівники суспільства й ущасливлюють безліч людей. Вони малювали мені страхітливі картини злигоднів, що їх мусило б терпіти робітництво, якби вони, і тільки вони, своєю мудрістю не забезпечували йому роботу і шмат хліба.

Ще під свіжим враженням від зустрічі з цими двома владарями життя я зустріла Ери еста і все йому розповіла. Він подивився на мене з виразом задоволення на обличчі й сказав:

Так це ж чудово! Ви починаєте самостійно докопуватись до істини. Ви починаєте узагальнювати на основі власного досвіду, і ваше узагальнення правдиве. У промисловій машині згори донизу ніхто не може відчувати себе вільним, крім хіба великих капіталістів, а вони й тим більш не вільні, даруйте мені цей ірландизм{31}. Ви самі переконалися, що хазяї ділком певні своєї правоти й справедливості своїх учинків. Цей абсурд гідно вінчає всю систему, їхня власна людська натура настільки зв'язує їх, що вони нічого не можуть учинити, поки не впевнять самі себе, ніби той вчинок буде справедливий. їм, бачте, потрібна моральна санкція на свої дії.

(Ще до народження Евіс Евергард Джон Стюарт Мілль[23] у своєму есеї "Про волю" писав: "Поки в суспільстві існує панівний клас, мораль значною мірою визначається його класовими інтересами і почуттями".)

Якщо ці люди надумають щось зробити, — в діловій царині, звісно, — то вони неодмінно перше відшукають релігійне, етичне, наукове або філософське виправдання своїм діям. А тоді вже беруться до діла, і гадки не маючи про одну з головних хиб людського розуму: бажання може народити яку завгодно думку. Хоч би що вони захотіли зробити, виправдання завжди знайдеться. Вони неперевершені казуїсти, правдиві єзуїти. Вони щиро вважають, що мають право на зло, бо з цього може вийти добро. Одна з найприємніших і найнепохитніших їхніх ілюзій — це певність, що вони мудрістю і здібностями перевершують усе людство. З цього переконання вони логічно висновують своє покликання годівників людства. Вони дійшли до того, що навіть відродили теорію божественного походження королівської влади, — щоправда, тепер ідеться за промислових королів{32}.

Біда в тому, що ці люди — тільки діловики. Вони не філософи, не біологи і не соціологи. Інакше все було б гаразд. Діловик, що водночас був би біологом або соціологом, приблизно знав би, що треба людству. Але поза межами комерції вони тупі як пні. І, не знаючи нічого, опріч комерції, ці самозванці беруться вирішувати долю мільйонів голодних людей і взагалі всього людства. Історія колись жорстоко насміється з них.

Розмова з місіс Віксон та місіс Пертонвейт уже нічим не могла здивувати мене. Це були жінки з вищого світу. Жили вони в справжніх палацах. У них було багато розкішних будинків по всій країні — в горах, на озерах і на морському узбережжі. Оточені цілою армією челяді, вони не мали чого робити у себе вдома і тому розгортали дивовижно широку громадську діяльність. Обидві дами були патронесами університету і багатьох церков, і священицтво просто плазувало перед ними{33}. Величезні гроші давали цим паніям неабияку владу. Грошовими пожертвами вони могли як хотіли впливати на пресу, а через неї і на громадську думку, як я незабаром дізналася під Ернестовим проводом.

Мавпуючи своїх чоловіків, вони теж пишномовно говорили про політику, про обов'язки та відповідальність, що лежать на багатих людях. Вони були перейняті тією ж мораллю, що й їхні чоловіки, — мораллю свого класу. Обидві товкли бундючні фрази, самі їх не розуміючи.

І одна, й друга страшенно розгнівались, коли я розповіла їм про скрутне становище сім'ї Джексона, а надто ж як я висловила свій подив, що вони нічим його не запомогли. Вони сказали мені, що самі знають свої громадські обов'язки і нічиїх порад не потребують. Коли ж я навпростець попросила їх допомогти Джексонові, вони так само навпростець відмовились. І дивна річ: обидві дами висловили свою відмову майже однаковими словами, хоч я розмовляла з кожною окремо і жодна з них не знала, що я вже говорила або мала намір говорити про це з другою. Обидві водно сказали: вони раді нагоді цілком ясно показати, що не збираються нікому платити за необережність. І взагалі не хочуть, платячи за каліцтво, заохочувати бідняків калічити себе{34}.

Ці дві жінки справді говорили цілком щиро. їх просто п'янила певність високої місії їхнього класу і їхньої власної. їхня класова мораль виправдовувала кожний їхній учинок. Виходячи з великого будинку місіс Пертонвейт, я оглянулась на нього й згадала Ернестові слова про те, що ці люди теж прив'язані до машини, але прив'язані таким чином, що сидять на ній зверху.

Розділ V

ФІЛОМАТИ[24]

Ернест часто бував у нас. І принаджували його не лише товариство мого батька та дискусії з нашими гостями. Вже тоді я тішила себе думкою, що приходить він почасти й задля мене. Незабаром я переконалася, що здогади мої слушні. Ернест не був схожий на звичайного закоханця; його погляд і потиск руки стали ще твердіші, якщо це лишень було можливо, а німий запит, що засвітився в його очах, іще як ми побачились уперше, ставав щодалі владніший.

Перше моє враження від Ернеста було не дуже сприятливе. А потім я відчула, що мене тягне до цієї людини. Далі різкість його наскоків на мій клас відштовхнула мене. Але переконавшися, що в словах Ернестових не було наклепу і що його жорстокі й гіркі звинувачення правдиві, я знову потяглась до нього. Незабаром я вже слухала його мов оракула. Зірвавши переді мною машкару з лиця суспільства, Ернест показав мені правду життя, — таку ж непривабливу, як і незаперечну.

Я вже сказала, що Ернест не був схожий на звичайного закоханця. Чи можливо, щоб дівчина, доживши до двадцяти чотирьох років в університетському місті, не мала ніякого досвіду в сердечних справах? І до мене залицялися безвусі студенти й сиві професори, спортсмени, зірки футбола. Але ніхто з них не виявляв свого кохання так, як Ернест. Я й незчулася, як опинялась у його обіймах, уста його припали до моїх, і я не могла ні протестувати, ні опиратись. Перед його щирістю звичайна дівоча соромливість здавалася б смішна. Він скорив мене своїм-чудовно-непереможним поривом. Ернест не освідчувався словами. Він схопив мене в обійми і поцілував, і це означало, що ми повинні одружитися й годі про те сперечатись. Засперечалися ми — та й то лише згодом — тільки за те, коли ж саме нам одружитися.

Це була така нечувана річ, що мені віри не йнялося. І все ж, за Ернестовим критерієм істини, "з того вийшло діло". Я звірила на нього своє життя, і мій вибір був щасливий. Але в перші дні нашого кохання я часто боялася за своє майбутнє. Так шалено, бурхливо виявлялось Ернестове почуття, що я мимохіть думала, чи не буде воно таке яг скороминуще. Та це даремно. Жодна жінка в світі не мала чоловіка відданішого й ніжнішого. Шаленство й ніжність поєднувались в Ернесті так само дивно, як невимушеність і смішна вайлуватість у його рухах. О, та чарівна вайлуватість! Він ніколи не міг позбутися її. Щоразу, бачивши його в нашій вітальні, мені набігала думка про обережного буйвола в крамниці посуду{35}.

Скоро розвіялися й останні мої сумніви, чи справді я його кохаю, — сумніви радше підсвідомі. Розвіялись вони того вечора, коли в Клубі філоматів Ернест учинив справжній погром хазяям міста в їхньому власному лігві. Клуб філоматів був найаристократичніший на всьому тихоокеанському узбережжі. Заснувала його міс Брентвуд, неймовірно багата стара панна, якій клуб заступав і чоловіка, і дітей, і хатнього песика. Члени клубу могли бути лише найбагатші городяни і найтвердолобіші з найбагатших. Ну, і звісно, дехто з учених, аби надати клубові інтелігентного тону.

Постійного приміщення Клуб філоматів не мав. То був клуб не такого типу. Раз на місяць його члени збиралися в домі котрогось із них, щоб прослухати чергову доповідь. Лекторам здебільшого — хоч і не завжди — платили. Скажімо, коли якийсь нью-йоркський хімік робив нове відкриття в царині, пов'язаній з радієм, йому не лише оплачували дорогу через весь континент, а по-царському винагороджували й за саму лекцію. Іноді запрошували мандрівників, дослідників полярних країн, видатних письменників та митців.