Замах на бродягу - Сторінка 5

А от його вночі хтось ударив по голові і кинув у Сену… Він спав під мостом Марі.

— І він помер?.

— Ні, його вчасно витягли…

— За що ж це його так?

— От про це я й думаю… До речі, він земляк твоїх родичів…

Сестра пані Мегре жила із своїм чоловіком, шляховим інспектором, у Мюлузі. Подружжя Мегре не раз там гостювало.

— Як його прізвище?

— Келлер… Франсуа Келлер…

— Дивно, але це прізвище видається мені знайомим.

— Там кожен третій Келлер…

— А що, як я зателефоную сестрі?

Він мовчки знизав плечима. Справді, чом би й ні? Так чи інакше, їй це буде приємно.

Подавши каву, пані Мегре замовила телефонну розмову.

— Алло!.. Алло!.. Так… Так, мадмуазель, замовляла… Це Мюлуз? Це ти, Флоранс? Що?.. Так, це я… Ні, нічого особливого… З Парижа, з дому… Зараз удома, п'є каву… Вітай од нас Анрі… Все гаразд… О, в нас чудова… Нарешті, дочекалися весни… Як діти?.. На грипп? Я теж хворіла минулого тижня, в легкій формі… Послухай, тут є одна справа… Ти часом не знаєш ніякого Келлера?.. Франсуа Келлера… Зажди, зараз поспитаю…

— Скільки йому років? — повернувшись до чоловіка, запитала вона.

— Шістдесят чотири…

— Шістдесят чотири… Еге ж… Ти його особисто не знала? Що ти кажеш?.. Не роз'єднуйте, мадмуазель… Алло! Так, він був лікарем… Вже півгодини я намагаюся пригадати, хто це мені про нього розповідав… Гадаєш, твій чоловік? Так, зажди… Я повторю моєму все, що ти сказала, адже йому не терпиться… Цей Келлер одружився з з дівчиною на прізвище Мервіль… Хто такі Мервілі?.. Він судовий радник?.. Отже, Келлер оженився на радниковій доньці… Чудово… Той уже вмер?.. Давно?.. Я слухаю… Не дивуйся, що я повторюю твої слова, інакше я неодмінно, щось забуду… З діда-прадіда живуть у Мюлузі… Дід був мером… Погано чути… Його бюст?.. Навряд чи це має значення… Не біда, якщо ти не певна цього… Алло!.. Келлер одружився з нею?.. Єдина донька… На Дикій вулиці?.. Молоді мешкали на Дикій вулиці… Дивак?.. Чому? Ти точно не знаєш. А, тепер ясно… Такий самий. дикий, як і його вулиця…

З виду пані Мегре було ясно, що вона робить усе від неї залежне.

— Так… так… Байдуже, навіть якщо це не цікаво… Адже з ним ніколи нічого не знаєш… іноді найменша дрібничка… Так… У якому році?.. Отже, минуло майже двадцять років. Вона одержала спадок від тітки… А він од неї пішов… Не відразу… Прожив іще з рік… У них були діти?.. Донька?.. За ким?.. Русле?.. Аптекарські товари… Вона живе в Парижі…

Пані Мегре повторила чоловікові:

— У них була донька, яка вийшла заміж за сина Русле, власника фабрики аптекарських товарів… Вони живуть у Парижі.

Потім вона знову заговорила в трубку:

— Розумію… Слухай, постарайся розвідати про все детальніше… Еге ж, дякую… Поцілуй за мене чоловіка й дітей. Дзвони, коли захочеш, я завжди вдома…

В трубці почулося цмокання. Тепер пані Мегре звернулася до чоловіка:

— Недарма я казала, що вже десь чула це прізвище. Ти щось зрозумів? Очевидно, це той самий Франсуа Келлер, що побрався з донькою судового радника… Радник помер незадовго до їхнього весілля…

— А його жінка? — запитав комісар.

Пані Мегре допитливо глянула на чоловіка, немов хотіла пересвідчитися, що він не кепкує з неї.

— Не знаю. Флоранс нічого мені про неї не казала… Років двадцять тому пані Келлер одержала спадок від однієї із своїх тіток, вона тепер дуже багата… А лікаря вдали за дивака… Ти чув, що я тобі говорила?.. Сестра каже, що він справжній дикун. Родина Келлерів переїхала із старого будинку до особняка в центрі міста, поблизу собору… Лікар ще рік прожив удома, потім зненацька зник… Флоранс зараз обдзвонить своїх приятельок, певна річ — найстаріших за віком, щоб довідатися про подробиці. Вона обіцяла зателефонувати… Це тобі цікаво?

— Мені зараз усе цікаво, — зітхнув Мегре, підводячись з крісла, щоб узяти з підставки ще одну люльку.

— А тобі не доведеться поїхати до Мюлуза?

— Я ще сам не знаю.

— Візьмеш мене з собою?

Обоє всміхнулися і глянули у вікно, крізь яке до кімнати вливалося сонячне сяйво. В таку погоду мимоволі думаєш про відпустку.

— До вечора. Я занотую все, що повідомить сестра. А там можеш сміятися з нас, скільки твоїй душі заманеться…

3

Юний Ляпуент, мабуть, уже бігав по Парижу в пошуках червоних "Пежо чотириста три". Жанв'є теж не було на місці: йому щойно подзвонили з пологового будинку, де його жінка мала от-от розродитися четвертою дитиною.

— У вас термінова робота, Люка?

— Ні, патроне, це може почекати.

— Зайдіть на хвилинку до мене.

Треба було дослідити особисті речі Професора, що залишилися в лікарні. Як він одразу про це не подумав?

— Щоб вас не ганяли по всіх кабінетах, запасіться листом, який справив би на них враження… Чим більше печаток, тим краще.

— А хто його підпише?

— Ви самі… Тільки побільше печаток… Я хотів би також мати відбитки пальців Франсуа Келлера… До речі, чи не простіше буде, коли я сам подзвоню директорові лікарні?

Скуйовджений горобець на лутці з цікавістю крутив голівкою, розглядаючи те, що, мабуть, вважав людським гніздом.

Мегре найделікатнішим чином попередив директора лікарні, що до них приїде бригадир Люка, і все обійшлося якнайкраще.

— Ніякого листа не треба, — оголосив Мегре, кладучи трубку. — Вас негайно проведуть до директора, і він сам вас супроводжуватиме.

Люка пішов, і комісар почав гортати телефонний довідник абонементів Парижа.

"Русле… Русле… Амеде… Артюр, Алін…"

Там була сила всіляких Русле, але він зупинився на прізвищі, виділеному жирним шрифтом: "Фармацевтична лабораторія Рене Русле".

Лабораторія містилася в чотирнадцятій окрузі, неподалік від Орлеанських воріт. Нижче наводилася домашня адреса цього Русле — бульвар Сюше, шістнадцята округа.

Годинник показував пів на третю. Після раптового пориву вітру, що підняв хмари пороху, немовби перед грозою, знову по-весняному світило сонце.

— Алло!.. Будь ласка, попросіть до телефону мадам Русле…

— Пробачте, а хто це? — почувся низький жіночий голос приємного тембру.

— Комісар Мегре з карного розшуку.

Жінка помовчала, потім запитала:

— Ви можете сказати, в чому річ?

— В особистій справі…

— Я мадам Русле…

— Ви народилися в Мюлузі і ваше дівоче прізвище Келлер?

— Так.

— Я хотів би зустрітися з вами і якнайшвидше… Ви дозволите завітати до вас?

— Ви маєте якусь погану новину?

— Мені необхідно одержати від вас деякі відомості.

— Коли на вас чекати?

— Я виїжджаю за хвилину.

— Жанно, не заважай, я розмовляю.

Очевидно, це стосувалося дитини. В голосі відчувалася тривога, подив, занепокоєння.

— Гаразд, пане комісар… Наша квартира на четвертому поверсі.

Комісар любив паризькі набережні, особливо прекрасні ось такої погожої сонячної днини. Вони завжди викликали в нього безліч спогадів, зокрема про давні прогулянки з дружиною вздовж берега Сени, через весь Париж. І не менш подобався йому задумливий спокій старих кварталів, трохи сумні зелені алеї, прохолодний затишок скверів, чепурні особняки, повз які інспектор Торанс вів зараз їхню невеличку та прудку поліцейську машину.

— Мені йти з вами, патроне? — запитав інспектор Торанс, коли вони зупинилися.

— Думаю, що не треба.

До вестибюля, облицьованого білим мармуром, вели двійчаті двері із кутого заліза й скла. Простора кабіна ліфта піднялася плавно й безшумно. Заледве він натиснув кнопку дзвінка, як двері відчинилися і камердинер в білій куртці прийняв у нього з рук капелюха.

— Будь ласка, сюди…

Біля порога лежав червоний м'яч, на килимі валялася лялька, і крізь прочинені двері комісар встиг помітити молоду покоївку, що вела вглиб коридора маленьку дівчинку в білому. Відчинилися інші двері — певно, із будуара, розташованого поряд із вітальнею.

— Заходьте, пане комісар!

Його зустріла вродлива брюнетка в легкому літньому костюмі. Їй мало бути років тридцять п'ять, але вона показувала на значно менше. Її погляд був такий самий лагідний і привітний, як і голос. Допіру слуга зачинив за собою двері, як вона звернулася до гостя:

— Сідайте, будь ласка!.. З тієї хвилини, як ви подзвонили, я весь час…

Замість одразу перейти до мети свого візиту, Мегре машинально запитав:

— У вас багато дітей?

— Четверо: одному одинадцять, другому дев'ять, третьому сім і меньшенькій три роки.

Їй, очевидно, вперше доводилося приймати в себе поліцая, і тепер вона не спускала з Мегре очей.

— Спочатку я подумала, чи не сталося чогось із чоловіком.

— А де він?

— Зараз він на з'їзді в Брюсселі, я йому одразу подзвонила.

— Мадам Русле, ви добре пам'ятаєте свого батька?

Тривога в її очах змінилася на подив. В кімнаті всюди стояли квіти. За широкими вікнами виднілися верхівки дерев Булонського лісу.

— Звичайно, пам'ятаю… Хоча…

Вона зам'ялася.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Дуже давно… Мені тоді було тринадцять років…

— Ви ще жили в Мюлузі?

— Так… Я переїхала до Парижа лише після одруження…

— Ви познайомилися з вашим чоловіком в Мюлузі?

— Ні, в Ла-Боллі… Ми з матір'ю відпочивали там щороку…

З коридора долинув шум дитячих голосів, крики. Хтось, видно, з розгону проїхався слизьким паркетом.

— Пробачте, я зараз…

Вона зачинила за собою двері. Мегре не чув, що саме вона там казала, але її голос звучав владно, рішуче. Шум одразу вщух.

— Даруйте, пане комісар… Діти сьогодні не в школі, і я обіцяла піти з ними гуляти.

— Ви б упізнали вашого батька?

— Думаю, що так.

Мегре дістав із кишені посвідчення Професора. Судячи з дати видачі документа, знімок було зроблено п'ять років тому. Це була карточка, знята фотоавтоматом, які стоять у великих магазинах, на вокзалах, навіть у поліцейській префектурі.

Очевидно, Франсуа Келлер не вважав цю подію досить урочистою, щоб голитися та робити порядок в туалеті. Його обличчя заросло густою бородою, яку він, мабуть, час од часу підстригав ножицями. Негусте волосся було скуйовджене, в погляді відчувалася втома й байдужість.

— Він?

Вона, мабуть, була короткозора, бо піднесла посвідчення до самих очей. Її рука помітно тремтіла.

— Я пам'ятаю його не таким, та я майже певна, що це він…

Вона знову схилилася над карткою.

— Коли б лупа, я змогла б… Стривайте, я зараз принесу…

Вона вийшла, залишивши посвідчення на круглому одноногому столику, і невдовзі повернулася з великою лупою.

— Над лівим оком у нього був невеличкий, але добре помітний шрам… Здається, його й тут можна розрізнити… Ось погляньте…

Мегре теж подивився в лупу.

— Я запам'ятала це тому, що він поранився через мене… Якось у неділю ми гуляли за містом… Стояла спека… Ми йшли понад пшеничним полем, вздовж якого росло безліч червоних маків… А поле було обгороджене колючим дротом… Мені тоді було вісім років… Я сказала батькові, що хочу нарвати букет… Він наступив на нижній дріт ногою і підняв верхній, щоб я могла пролізти… Дивно, що я й досі так добре пам'ятаю цю сцену… Не знаю, як це сталося, та раптом нижній дріт вислизнув у нього з-під ноги й ударив по обличчю… Коли ми дійшли до ферми, щоб промити й перев'язати рану, він був весь у крові.