Замок - Сторінка 23

послухався цього знаку, бо змерз і хотів побачити людей. Але зайшовши досередини, був розчарований, бо за єдиним столом, мабуть, принесеним спеціально, адже переважно відвідувачі обходилися бочками з-під пива, – сидів той самий урядник, а перед ним стояла господиня заїзду "Біля мосту". Це посилило й без того гнітючий настрій К. Свідома власної гідності Пепі з гордо піднятою головою та незмінною посмішкою, з косою, що коливалася в такт її рухам, поспіхом несла пиво і чорнило, бо юнак працював із документами, звіряючи між собою дані в записах, розкладених по всьому столу, а тепер вирішив щось занотувати. Господиня мовчки спостерігала за всім із висоти свого зросту, злегка випнувши губи, ніби відпочивала після того, як сказала чиновникові з паперами все важливе і він відреагував на це позитивно.

– А ось нарешті й пан землемір, – сказав урядник, побачивши, як К. зайшов до кімнати, потім знову заглибився у свої папери.

Господиня теж подивилася на К. байдужим і зовсім не здивованим поглядом. Пепі, здавалося, помітила К. лише після того, як він підійшов до шинквасу й замовив коньяк.

К. сперся на лікоть, прикрив очі долонею і на мить забув про все довкола. Потім ковтнув коньяку і відсунув його від себе як щось гидке.

– Навіть чиновники п'ють цей коньяк, – коротко сказала Пепі, вилила рештки, помила склянку й поставила на поличку.

– У чиновників є й кращий, – заперечив К.

– Можливо, – відповіла Пепі. – Але в мене немає.

На цьому вона вичерпала тему й цілком присвятила себе обслуговуванню пана з паперами, хоча той нічого й не вимагав. Пепі ходила довкола нього, шанобливо намагаючись через плече зазирнути в його записи, але така порожня цікавість і пиха не сподобалися навіть шинкарці, яка зневажливо насупилася.

Та раптом господиня прислухалася й напружено втупилася в порожнечу. К. озирнувся, але не побачив нічого особливого, більше ніхто з присутніх теж не зацікавився. Великими кроками господиня навшпиньки підійшла до задніх дверей, що вели у двір, подивилася в замкову шпарину, із широко розплющеними очима та розпашілим обличчям повернулася до інших і покликала пальцем до себе. Тепер усі по черзі зазирали до щілини. Найбільше господиня, потім Пепі, яка теж була схвильована, найменш емоційно відреагував урядник. Він та Пепі незабаром відійшли, і тільки господиня продовжувала напружено спостерігати, сильно нахилившись уперед і майже навколішки, здавалося, вона молиться на замкову шпарину, просить випустити її назовні, бо дивитися там, мабуть, давно не було на що. Потім вона нарешті піднялася, провела руками по обличчю, поправила волосся й відхекалася; тепер потрібно було дати очам призвичаїтися до кімнати та людей, і вона з великою неохотою поверталася до тями. Тоді К. сказав:

– Отже, Кламм уже поїхав геть?

Він запитав не для того, щоб пересвідчитися в чомусь, що й без того знав, а випереджаючи можливий напад, якого майже побоювався, бо відчував себе надто вразливим. Господиня мовчки пройшла повз нього, але урядник сказав із-за свого столу:

– Звичайно. Ви ж покинули свій пост, тому можна було виїхати. Дивно, що Кламм став таким тонкошкірим. Ви помітили, пані господине, як неспокійно він озирався довкола?

Шинкарка, здається, нічого такого не зауважила, але чиновник продовжував свою думку:

– На щастя, нічого вже не було видно, візник стер навіть сліди на снігу.

– Пані господиня нічого не помітила, – сказав К.

Але він промовив це не з надією, а з люттю, його дратував урядник, слова якого претендували на остаточність і безапеляційність.

– Напевно, я тієї миті не дивилася в шпарину, – сказала господиня, щоб захистити думку юнака, а потім вирішила виправдати і Кламма. – Хоча я не вірю в те, що Кламм дуже вразливий. Ми турбуємося про нього та намагаємося захистити, тому припускаємо, що він надзвичайно чутливий. Це правильно, і, ясна річ, відповідає бажанням самого Кламма. Але що відбувається в його душі насправді, ми не знаємо. Зрозуміло, що Кламм ніколи не розмовлятиме з тим, з ким не хоче розмовляти, хоч би скільки зусиль цей хтось докладав і хоч би яку велику наполегливість виявив. Але достатньо вже самого твердження, що Кламм ніколи не розмовлятиме з такою людиною, ніколи не дасть їй побачити себе. Навіщо ж думати, що Кламм не витримає зустрічі з цією людиною. У кожному разі цього неможливо перевірити, бо такого ніколи не трапиться.

Юнак пожвавлено закивав:

– Звичайно, загалом і я так вважаю, – сказав він. – Можливо, я висловився трохи інакше, але це для того, щоб пан землемір краще мене зрозумів. Справедливо й те, що Кламм, перш ніж вийти назовні, кілька разів озирнувся.

– Можливо, він шукав мене, – припустив К.

– Можливо, – відповів чиновник. – Таке не спало мені на думку.

Усі засміялися, і найголосніше Пепі, яка навряд чи розуміла хоча б щось зі сказаного.

– Раз ми вже сидимо так гарно всі разом, – сказав урядник, – я б попросив вас, пане землемір, подати деякі відомості про себе, щоб заповнити папери.

– Тут багато пишуть, – зауважив К. і здалеку подивився на документи.

– Так, погана звичка, – погодився його співрозмовник і знову засміявся. – Але ви, здається, ще не знаєте, хто я такий. Мене звати Момус, я сільський секретар Кламма.

Після цих слів у кімнаті запала шаноблива тиша; хоча господиня та Пепі, ясна річ, знали секретаря й раніше, вони також перебували під глибоким враженням від названого імені та рангу. Навіть сам Момус, здається, перейнявся важливістю сказаного і, щоб уникнути подальшої врочистості, якої вимагали ці слова, заглибився у свої папери та почав швидко писати, тому в кімнаті не було чутно нічого, крім скрипу пера.

– Що означає "сільський секретар"? – запитав К. через деякий час.

Тепер, після представлення, Момусові не пасувало давати такі пояснення, тому сказала господиня:

– Пан Момус – такий самий секретар Кламма, як і всі інші його секретарі, але місце його праці, а також,

якщо я не помиляюся, його службові повноваження, —

цієї миті Момус пожвавлено відірвався од писання й підняв

голову, тоді шинкарка виправила сама себе, – лише місце

його роботи, але не службові повноваження, обмежене

Селом. Пан Момус виконує в Селі всі необхідні Кламмові

записи, а також приймає всі папери, звернені до Кламма.

Коли К. подивився на господиню порожніми очима, не надто вражений почутим, вона додала трохи присоромлено:

– Так уже в нас заведено, всі працівники Замку ма

ють сільських секретарів.

Момус, який слухав набагато уважніше за К., додав:

– Більшість сільських секретарів працюють тільки на одного урядника, я ж обслуговую двох: Кламма і Валлабене.

– Справді, – сказала господиня пригадавши. – Пан Момус працює на двох чиновників, на Кламма й на Валлабене. Отже, він подвійний сільський секретар.

– Навіть подвійний, – сказав К. і кивнув Момусові, який спостерігав за ним дуже уважно, майже перехилившись через стіл – так дивляться на дитину, яку щойно похвалили. І хоча в цьому погляді була певна зневага, то вона або залишилася непоміченою, або ж була очікуваною. Саме перед К., негідним навіть випадкового погляду Кламма, тепер були детально перелічені всі заслуги чоловіка з найближчого Кламмового оточення з явною метою викликати визнання й похвалу. Але К. не сприйняв цього як годиться. Він, що всіма силами намагався заслужити бодай один погляд Кламма, зовсім не цінував посаду такого собі Момуса, якому дозволялося жити в Кламма на очах. К. був далекий від захоплення, не кажучи вже про заздрість, бо для нього бажаною була не так абстрактна близькість Кламма, як можливість особисто, без посередництва, зустрітися з ним, шанс висловити своє власне, а не чиєсь прохання. Зустрітися не для того, щоб залишитися біля Кламма, а щоб проникнути завдяки йому далі, до Замку.

Тут К. подивився на годинник і сказав:

– Мені час додому.

І відразу ж ситуація змінилася на користь Момуса.

– Звичайно, – сказав він. – На вас чекають обов'язки шкільного слуги. Але мусите присвятити мені ще одну мить. Кілька коротких запитань.

– Я не маю ні найменшого бажання, – сказав К. і вирушив у напрямку до дверей.

Момус стукнув папкою по столі і встав:

– Іменем Кламма я зобов'язую вас відповісти на мої питання.

– Іменем Кламма? – повторив К. – Його цікавлять мої справи?

– Про це, – відповів Момус, – я не поінформований, а ви тим більше, тож облишмо цю справу на його власний розсуд. Але я наказую вам, владою призначеної мені Кламмом посади, залишитися й відповісти на запитання.

– Пане землемір, – утрутилася господиня. – Я маю певні застереження щодо того, аби знову давати вам поради. Усе, що я рекомендувала вам досі, а це було якнайбільш прихильно з мого боку, – ви відкинули з нечуваною впертістю, тому я прийшла сюди, до пана секретаря, – мені немає чого приховувати, – щоб належним чином поінформувати канцелярію про вашу поведінку й наміри, а також захистити себе в майбутньому від можливості повторного вашого поселення в моєму домі. Такі в нас із вами стосунки, і вони вже ніколи не зміняться, тож якщо я тепер висловлюю свою думку, то зовсім не для допомоги вам, а тільки, щоб трохи полегшити панові секретарю нелегке завдання спілкування з таким чоловіком, як ви. Але попри це ви можете, якщо забажаєте, отримати від моїх слів якусь користь, адже хоча я й розмовляю з вами з великою неохотою, зате цілком відверто, по-іншому я не можу з вами говорити. Отже, дозволю собі зауважити, що єдиний шлях, який приведе вас до Кламма, лежить через протоколи його секретаря. Хоча не буду перебільшувати, можливо, цей шлях і не приведе вас до Кламма, а обірветься напівдорозі. Це вирішуватиме пан секретар. У кожному разі, це єдиний шлях, який веде вас принаймні в напрямку до Кламма. І від цього єдиного шляху ви збираєтеся відмовитися без жодної поважної причини, через саму лише впертість?

– Люба пані господине, – сказав К., – це зовсім не єдиний шлях до Кламма, він вартий не більше, ніж інші. А ви, пане секретар, хіба вирішуєте, чи довідається Кламм про те, що я тут скажу?

– Звичайно, – сказав Момус і подивився з-під скромно опущених вій праворуч і ліворуч, де нічого не було видно, – бо навіщо в іншому разі потрібен секретар?

– Отже, бачите, пані господине, – сказав К., – насамперед мені доведеться шукати шлях не до Кламма, а до пана секретаря.

– Цей шлях я хотіла вам відкрити, – сказала господиня.