Замок в Карпатах - Сторінка 10

З виду подобав на великого пана., але ніхто не знав ані його прізвища, ані походження. Його можна було зустріти завсігди там, де виступала Стілля. Сьогодні в Римі, завтра у Флорентії, позавтра знову в іншому місті. Здавалося, що її спів є конечний йому до життя, як повітря.

І коли граф жив лише Стіллею від часу, як вперше її побачив, то цей незнайомий жив нею уже від шести літ. А все ж ніколи він не пробував зблизитися до неї, ніколи не представився їй, ані не писав до неї, хоч ніколи не поминув жодного її виступу й у всіх театрах мав свою зарезервовану ложу. Одягнений в темну нагортку, у великому, насуненому на очі капелюсі сидів у глибині своєї ложі тихий і заслуханий. Коли Стілля відспівала останню свою точку, він відходив, а спів іншого співака чи співачки не міг його затримати.

Хто був той дивний незнайомий? Стілля рада була про це довідатися, бо скрізь, де тільки повернулася, бачила його таємничу постать і чула його погляд на собі.

Коли жінка цікава, то завсіди дізнається того, чого хоче. Товаришки доповіли Стіллі, що таємничий незнайомий має в себе її портрет в дорогоцінних, золотих рамах, що купив його на вагу золота у славного маляра-портретиста.

Щось більше про нього важко було дізнатися, бо він ніколи з ніким не говорив і не бував ніде, а мав тільки одного товариша, не менше таємничого, як сам.

Приятель незнайомого звався Орфанік. Подобав на вченого, точніше хіміка, що живе на ласці багатого приятеля.

Худий, малий, з дуже блідим обличчям, носив у правому оці чорний монокль. В розмові вимахував руками, а під час проходів говорив голосно сам до себе. Всі знали й таємничого поклонника співу Стіллі та його дивного приятеля; вони приїжджали щороку в театральному сезоні до своєї вілли в Італії. Приятелі Стіллі й газетні рецензенти крутилися так довго коло тої вілли, поки не довідалися, хто є той таємничий незнайомий, а коли граф спитав про його прізвище, то почув:

— Князь Рудольф Горц...

Це діялося тоді, коли Молодий граф приїхав до Неаполя. Від двох місяців театр Сан-Карло був кожного вечора переповнений: всіх притягав туди спів Стіллі. Ще ніколи не була вона така захоплива й не збирала стільки оплесків.

На кожній виставі сидів граф у своєму фотелі, поруч оркестру, а князь Горц у своїй ложі.

Несподівано рознеслася по Неаполю чутка, що всіх. глибоко пройняла: Стілля хоче покинути сцену! В самому розквіті своєї краси й таланту! Хіба це було можливе?

А все ж так воно було.

Стіллю почав непокоїти той таємничий незнайомий. Вона наважилася покинути театр, щоб тільки позбутися настирливого погляду його захоплених очей.

Тому, коли граф Телєк найшов нагоду освідчитися їй, вона згодилася стати його дружиною.

Вінчання Стіллі з графом мало відбутися зараз по закінченні театрального сезону в Неаполі.

Можна собі уявити, яке враження викликала ця постанова Стіллі не тільки в мистецькому, але й в аристократичному світі!

Для князя Горца, що тратив з відходом Стіллі з театру все, що тримало його при житті, були заручини Стіллі з графом Телєком страшним ударом.

Всі запримітили, що Орфанік не відступає його тепер ані’ на хвилину й кожного вечора сидить з ним у ложі.

Вкінці надійшов день останнього виступу Стіллі. Мала попрощатися з публікою у своїй найгарнішіи креації Анджеліки д’Орляндо в найкращому творі Арконаті.

Цього вечора було стільки публіки, що ледве десята частина дістала білети. Всі сподівалися якоїсь демонстрації проти графа Телєка, а тим часом піднялася завіса п’ятого акту опери.

Цим разом князь Горц зайняв уже своє місце в ложі, ще заки Орфанік з’явився коло нього.

На сцену вийшла Стілля, ще краща, як звичайно. Відтворювала свою ролю з таким чуттям і таким хистом, що публіка німіла з подиву і захоплення.

Молодий граф стояв за кулісами і тремтів зі зворушення. Одиноким його бажанням було дочекатися кінця вистави. Тоді прогримлять останні оплески, він вирве Стіллю раз на все звідсіля-й відвезе її як графиню Телєк далеко, далеко до свого замку в Семи-городі.

Тим часом надійшла ця драматична сцена, де вмирає героїня д’Орляндо. Ніколи ще не дзвеніла так чудово чарівна мелодія мистця Арконаті... Ніколи Стілля не співала з таким чуттям... Ціла її душа спливала в строфи...

В цій хвилині розсунулася завіса в ложі князя Гйрца й показалася якась голова з довгим волоссям. На Смертельно блідому обличчі горіла пара очей несамовитим огнем.

Стілля співала останню строфу кінцевої дії... Саме приходили тут ті слова повні туги:

Чую, як моє серце тремтить,

Хочу вмерти...

Нараз урвала... Підняла руку до уст, її лице зарожевіло... Захиталася... й впала...

Публіка зірвалася зі своїх місць. В ложі князя Горца почули крик... Граф Телєк кинувся на сцену і вхопив Стіллю у рамена... поглянув на її личко... кликнув по імені й закричав:

"Не живе!... не живе!... не живе!..."

Стілля справді не жила... Чаша переповнилася вщерть... Її лебединий спів об’єднався з її останнім віддихом...

.............................................................................................................................................................................................

Молодого графа віднесли до готелю в безнадійному стані. Його не було на похоронах Стіллі.

На цвинтарі Кампо Санто Нуово, де похоронили молоду співачку, виднів на мраморній плиті лиш напис:

"СТІЛЛЯ"

Вечором по похоронах прийшов на цвинтар якийсь мужчина і стояв довго з похиленою головою над гробом. Йому здавалося, що чує ще її чарівний голос...

Це був Рудольф Горц.

Тої самоГночі князь виїхав із Неаполя в товаристві Орфаніка, а рано прийшов на адресу молодого графа такий лист:

"Це ви вбили її... Прокляті будьте, графе Телєк!...

Рудольф Горц..."

Х

Така то була ця сумна історія.

Життя графа Телєка зависло цілий місяць, мов на волоску. Не пізнавав нікого, навіть свого чури Грицька, а в гарячці шепотів ім’я Стіллі.

Але молодий організм при дбайливій лікарській опіці нарешті переміг недугу. Граф видужав і тільки як згадав пам’ятний вечір у театрі Сан Карло, не міг стримати болісного оклику:

— Стілля... моя Стілля! — і витягав тоді рамена, начеб хотів її обняти.

Як тільки молодий граф піднявся з постелі, переконав його вірний Грицько, що треба вернутися до замку в Крайовій. Перед від’їздом з Неаполя пішли оба ще на цвинтар Кампо Санто Нуово.

Молодий граф припав до могили Стіллі, Грицько відійшов на бік, шануючи його біль.

Кілька днів пізніше оба були вже в Крайовій у старому родинному замку графа. Але молодий граф не міг нічим ані тішитися ані цікавитися. Ані віддаль, ані час не могли втишити його болю.

Врешті вірний Грицько намовив свого пана на малу мандрівку в гори, сподіваючися, що там молодий граф дещо розважиться. Вони зви діли долину обох Солей, подивляли чудову високорівню Вулькану, були на горі Ретязат й нарешті добилися до села Версту до корчми Йоська.

По відході війта й інших залишився молодий граф тільки з Грицьком у корчмі і потонув у споминах. Грицько був лихий і проклинав у душі нещасний припадок, що наново пригадав його панові цю прикру неаполітанську історію.

Тим часом війт, учитель і доктор верталися домів невдоволені зі себе, бо хоч і добре сталося, що молодий граф повідомить владу в Кольошварі і прийдуть жандарми, то все ж ціла та історія в корчмі не ворожила нічого доброго для села.

Молодий граф посидів ще з годину в корчмі, потім вийшов на майдан і почав з цікавістю приглядатися горам Плази, де на високорівні Оргаль видніли сірі мури старого замку в Карпатах.

— Так ось той замок належить до того чудака, що був причиною цілого нещастя у театрі Сан-Карло, — думав молодий граф. — Але ж його тут не було від того часу й можливо, що він уже давно не живе.

А втім, пригода лісничого Миколи була дивна. Найімовірніше те, що якісь розбійники замешкали в замку і найліпше було б дати знати в місті поліції, а все ж цікаво було б поговорити з самим Миколою, думав граф і замість вернутися до корчми, пішов до хати війта.

Була третя година пополудню; війт, побачивши перед своєю хатою графа, ввесь так і розплився з чемності: "йому припала велика шана, що пан граф зайшли до його хати... ціле село Верст вважатиме пана графа спасителем... бо тільки завдяки пану графові все тут зміниться... в село заходитимуть знову туристи... й ніхто не буде вже лякатися замку..."

Граф подякував війтові і спитав, чи не міг би побачитися з лісничим.

— Чому ні, пане графе! Він хоча трохи хворий, то радо служитиме вам, пане графе! Правда, Марійко? — звернувся війт до дочки, що саме вийшла з хати.

— Так, пане графе, — відповіла Марійка. — Йому вже. Богу дякувати, краще.

Молодий граф подивився з приємністю на гарну дівчину, а довідавшися, що це суджена Миколи, спитав:

— Як зачуваю, то лісничому вже краще... маєте, певно, доброго лікаря в Версті?

— Ще й якого доброго! — відповів війт.

— Так, прошу пана, — докинула Марійка, — маємо доктора Патака.

— Чи.не той сам, що ходив з Миколою до замку?

— Так, пане графе!

— Я хотів би поговорити з Миколою.

— Прошу дуже.

— Не журіться, панно Марійко, не буду його довго непокоїти. А коли ж весілля?

— За два тижні.

— Ну, то, як позволите, пане війте, я запрошуюся на весілля.

— Просимо, просимо! Велика це честь для нас, — говорив війт, а Марійка додала, спалахнувши:

— Коби тільки виздоровів до того часу, бо, як знаєте, пане графе, його хвороба не така собі звичайна...

Вона мала на думці "духів", що причепилися до хвороби Миколи...

— О, тим не журіться, панно Марійко. Впевняю вас, що все буде гаразд. Я повідомлю владу й жандарми зроблять на замку порядок, — відповів граф і, не хотячи слухати далі про духів, попросив, щоб його запровадили до Миколи.

Марійка завела його до кімнати, де сидів лісничий у великому старому кріслі й відійшла.

Лісничий Микола знав уже, що два подорожні ночували у Йоськовій корчмі та що’один з них був графом; він чемно привітав гостей.

— Пане лісничий, — заговорив граф, простягаючи руку, — прошу вас, скажіть мені, чи й ви .вірите, що в’замку є духи?

— Я примушений в це повірити, пане графе!

— І справді вас трутила якась рука, як ви хотіли вилізти на мур?

— Щодо цього нема сумніву.

— Чому ви так думаєте?

— Духи не бажають того, щоб хтось дістався до замку.

Лісничий почав оповідати, хоч знав уже від війта, як на ті справи дивиться молодий граф.