Записки з мертвого дому - Сторінка 25

"Ви їх догори потягніть, на литки,— примовляв він, підтримуючи мене, наче пестун,— а ось тут обережніше, тут поріг".

Мені аж трохи совісно було; хотілося запевнити Петрова, що я й сам умію пройти; та він би цьому не повірив. Він поводився зо мною зовсім іяк з дитиною, не дійшлою зіком і невмілою, котрій кожец повинен допомогти. Петров був аж ніяк не слуга, насамперед не слуга; коли б я скривдив його, він би знав, шо зо мною подіяти. Грошей за послуги я йому зовсім не обіцяв, та він і сам не гфЬсив. Що ж спонукало його так доглядати мене?

'Коли ми розчинили двері до самої бані, я думав, що ми ввійшли до пекла. Уявіть собі кімнату, кроків дванадцять завдовжки й таку саму завширшки, куди набилося разом, може, до ста чоловік, а вже напевно принаймні вісімдесят, бо арештантів поділено було всього на дві зміни, а всіх нас прийшло в баню до двохсот чоловік. Пара, що застилала очі, кіптява, бруд, тіснота така, що нема де ноги поставити. Я перелякався й хотів був повернутися назад, але Петров зараз же підбадьорив мене. Сяк-так, з величезними труднощами, протис-лися ми до лавок через голови людей, що посідали на підлозі, просячи їх нагнутися, щоб нам можна було пройти. Але на лавках не було вільного місця. Петров заявив мені, що місце треба купити, і зараз же повів торг з арештантом, який містився під віконцем. За копійку той відступив своє місце, негайно одержав від Петрова гроші, котрі той ніс, затиснувши в кулаці, передбачливо взявши їх із собою в баню, і зараз же югнув під лавку просто під моє місце, де було темно, брудно і де липка сирість наросла скрізь мало не на півпальця. Та місця й під лавками були всі зайняті; там теж копошилися люди. На всій підлозі не було місцинки з долоню, де б не сиділи скорчившись арештанти, хлюпаючись із своїх ряжок. Інші стояли поміж ними сторчма і, тримаючи в руках свої ряжки, милися навстоячки; брудна вода стікала з них просто на голені голови тих, що сиділи долі. На приполку та на всіх уступах, що вели до нього, сиділи, скулившись і скорчившись, арештанти. Але милися мало. Прості люди мало миються гарячою водою й милом; вони тільки страшенно паряться, а тоді обливаються холодною водою,— ото й уся баня. Віників п'ятдесят на приполку здіймалися й опускалися разом; усі періщили себе до сп'яніння. Пари піддавали раз у раз. Це був уже не жар; це було пекло. Все це горлало й гоготало під брязк сотні ланцюгів, що волочилися по підлозі... Деякі, бажаючи пройти, заплутувалися в чужих ланцюгах і самі зачіпали по головах тих, що сиділи нижче, падали,

лаялись і тягли за собою зачеплених. Грязь лилася звідусюди. Всі були в якомусь сп'янілому, в якомусь збудженому стані духу, лунали вереск і крики. Біля віконця в передбаннику, звідки подавали воду, була тиснява, лайка, ціла бійка. Одержану гарячу воду, перше ніж доносили її до місця, розпліскували на голови тих, що сиділи долі. Нема-нема, а в вікно або в прочинені двері й визирне вусате обличчя солдата, з рушницею в руках:' він видивляється, чи нема розгардіяшу. Голені голови й розпарені до червоного тіла арештантів здавалися ще по-Уворнішими. На розпареній спині звичайно яскраво виступають рубці від одержаних колись ударів канчуків та палок, отже, тепер усі ці спини здавалися знов пораненими. Страшні рубці! В мене морозом обсипало шкіру, коли я дивився на них. Піддадуть — і пара застеле густою, гарячою хмарою всю баню; все загогоче, закричить. З цієї хмари замигтять побиті спини, голені голови, скорчені руки, ноги; а на довершення Ісай Хомич гогоче щодуху на найвищому приполку. Він париться до нестями, але, здається, ніякий жар не може наситити його; за копійку він наймає парильника, але й той, врешті, не витримує, кидає віника й біжить відливатися холодною водою. Ісай Хомич не смутиться й наймає другого, третього: він уже вирішує заради такої нагоди не зважати на витрати і змінює до п'яти парильників. "Здоровий паритися, молодця Ісай Хомич!" — кричать йому знизу арештанти. Ісай Хомич сам відчуває, що цієї хвилини він вищий за всіх і заткнув усіх їх за пояс; він тріумфує й різким, шаленим голосом викрикує свою арію: ля-ля-ля-ля-ля, покриваючи всі голоси. Мені спало на думку: якщо всі ми разом будемо колись у пеклі, то воно дуже скидатиметься на це місце. Я не втерпів, щоб не переказати цього здогаду Петрову; він тільки подивився довкола і промовчав.

Я хотів був купити й йому місце біля мене; але він сів у ногах у мене і заявив, що йому дуже гарно. Баклушин тим часом купував нам воду й підносив її в міру потреби. Петров заявив, що вимиє мене з ніг до голови, так що "будете зовсім чистенькі", і посилено кликав мене паритися. Паритися я не ризикнув. Петров натер мене всього милом. "А тепер я вам ніжки вимию",— додав він на закінчення. Я хотів був відказати, що можу вимити й сам, але вже не перечив йому й цілком віддався на його волю. В зменшеному "ніжки" рішуче не бриніло жодної нотки рабської; простісінько Петров не міг на-

звати моїх ніг ногами, мабуть через те, що в інших, V справжніх людей — ноги, а в мене ще тільки ніжки.

Вимивши мене, він з такими ж церемоніями, тобто з підтримуванням і з застереженнями на кожному кроці, наче я був фарфоровий, допровадив мене до передбанни-ка та поміг надіти білизну і, в^ке коли зовсім кінчив зо мною, кинувся назад у баню, паритися. ;іКоли МИ прийшли додому, я запропонував йому склянку чаю. Від чаю він не відмовився, випив і подякував. Мені спало на думку розщедритися й почастувати його чверткою. Чвертка знайшлась і в нашій казармі. Петров був дуже вдоволений, випив, крекнув і, мовивши до мене, що я цілком його оживив, квапливо майнув до кухні, начеб там без нього чогось ніяк не могли вирішити. Замість нього до мене з'явився другий співбесідник, Баклушин (піонер), котрого я ще в бані теж покликав до себе на чай.

Я не знаю вдачі милішої, ніж у Баклушина. Правда, він не давав спуску іншим, він навіть часто сварився, не любив, щоб втручалися в його справи,— одно слово, вмів за себе постояти. Та він сварився ненадовго, і, здається, всі у нас його любили. Куди він не заходив, усі стрічали його радо. Його знали навіть у місті, як най-утішнішу людину в світі, що ніколи не втрачає своєї веселості. Це був високий чоловік, років тридцяти, з молодцюватим і простодушним обличчям, досить вродливим, і з бородавкою. Це обличчя він перековерсував іноді так кумедно, зображаючи кожного стрічного, що всі довкола нього не могли не реготати. Він був теж із жартівників; але не давав попуску нашим бридливим ненависникам сміху, так що його вже ніхто не лаяв за те, що він "пуста й нікчемна" людина. Він сповнений був вогню н життя. Познайомився він зо мною ще з перших днів і заявив мені, що він з кантоністів, служив потім у піонерах, і його навіть помітили й любили деякі високі особи, чим, за давньою звичкою, дуже пишався. Мене він зараз же став розпитувати про Петербург. Він навіть і книжки читав. Прийшовши до мене на чай, він спочатку розсмішив усю казарму, розповівши, як поручик Ш. вишпетив уранці нашого плац-майора, та, сівши біля мене, з вдоволеним виглядом заявив мені, що, здається, відбудеться театр. В острозі затівали театр на святках. Знайшлися актори, робилися помаленьку декорації. Дехто з міста обіцяв дати свій одяг для акторських ролей, навіть для жіночих; сподівалися навіть, за посеред-

ництвом одного денщика, дістати офіцерський костюм з аксельбантами. Аби тільки плац-майор не надумав заборонити, як торік. Але торік на різдво майор був не в настрої: десь програвся, та й в острозі до того ж нашу-рубурили, от він і заборонив спересердя, а тепер, може, не захоче утиснути. Одно слово, Баклушин був у збудженому стані. Видно було, що він один із головних заводіїв театру, і я тоді ж дав собі слово неодмінно побувати на цій виставі. Простодушна радість Баклушина з удачі із театром була мені до сподоби. Слово по слову, і ми розговорились. Між іншим, він сказав мені, що не все служив у Петербурзі; що він там чимось проступив-ся і його послали в Р., в гарнізонний батальйон, проте унтер-офіцером.

— Ось відтіля мене вже й прислали сюди,— зауважив Баклушин.

— Та за що ж це? — спитав я його.

— За що? Як ви гадаєте, Олександре Петровичу, за що? Адже за те, що закохався!

— Ну за це ще не пришлють сюди,— заперечив я сміючись.

— Правда,— додав Баклушин,— правда, що я при цьому ж ділі одного тамтешнього німця з пістолета підстрелив. Та чи ж варто засилати через німця, подумайте самі!

— Одначе як же воно було? Розкажіть, це цікаво.

— Прекумедна історія, Олександре Петровичу.

— То тим краще. Розповідайте.

— Чи таки розповісти? Ну, то вже слухайте...

Я вислухав хоч не зовсім кумедну, та зате досить дивну історію одного вбивства...

— Діялося це ось як,— почав Баклушин.— Як послали ото вони мене в Р., бачу — місто хороше, велике, тільки німців багато. Ну, я, звичайно, молода ще людина, у начальства мав добру репутацію, ходжу собі шапку набакир, час збавляю, значить. Німкеням підморгую. І впала тут мені в око одна німочка, Луїза. Вона й тітка її були обидві пралі для найчистішої білизни. Тітка в неї стара, вередлива така, а жили заможно. Спочатку я повз вікна кінці топтав, а далі й справжню дружбу завів. Луїза й по-російському розмовляла добре, а тільки так, мовби гаркавила,— тобто така любонька, що я й не стрічав ще такої ніколи. Я був спершу те та се, а вона мені: "Ні, цього не можна, Сашо, бо я хочу всю невинність свою зберегти, щоб тобі ж гідною дружиною бу-

ти",— і тільки лащиться, сміється так дзвінко... та чистенька така була, я вже й ;не бачив таких, крім неї. Сама ж підмовила мене одружитися. Ну як не одружитися, подумайте! От я готуюся з просьбою йти до підполковника... Раптом дивлюся — Луїза раз на побачення не вийшла, вдруге не прийшла, на третьому не була... Я листа посилаю; на листа нема відповіді. Що ж це, думаю? Тобто коли б дурила вона мене, то на хитрощі взялася б, і на листа б відповіла, і на побачення б приходила. А вона й збрехати не зуміла; так просто відрізала. Це тітка, думаю. До тітки я ходити не смів; вона хоч і знала, а ми все-таки потай робили, тобто тихою ступою. Я як очманілий ходжу, написав останнього листа й кажу: "Коли не вийдеш, сам до тітки прийду".