Записки з мертвого дому - Сторінка 30

У генерала Абросимова була раз, кажуть, вистава та

й ще буде; ну, то, може, самими костюмами й візьмуть, а щодо розмови, то ще хтозна-як перед нашими! До губернатора, гляди, дійде, і — чого на світі не буває? — може, й сам захоче прийти подивитися. Адже в місті нема театру..." Одно слово, фантазія арештантів, особливо після першого успіху, дійшла на святках до останньої межі, мало не до нагород або до зменшення строку робіт, хоч водночас і самі вони зараз же предобродушно сміялися з себе. Одно слово, це були діти, зовсім діти, дарма що декому з цих дітей було по сорок років. Та хоч не було афіші, я вже знав у головних рисах склад майбутньої вистави. Перша п'єса була: "Філатка і Ми-рошка суперники". Баклушин ще за тиждень до вистави хвалився передо мною, що роль самого Філат-ки, яку він брав на себе, буде так зіграна, що й у са"кг-петербурзькому театрі не бачили. Він ходив по казармах, хвастав немилосердно й безсоромно, а разом з тим і цілком добродушно, а іноді раптом, бувало, устругне що-небудь "по-тіатральному", тобто із своєї ролі,— і всі регочуть, смішне чи не смішне те, що він устругнув. А втім, треба признатися, і тут арештанти вміли себе витримати й гідності додержати: захоплювались вибриками Баклушина та розповідями про майбутній театр або самі наймолодші й жовтороті, без витримки, або самі найповажніші з арештантів, чий авторитет був непохитно сталий, отже, їм не було вже чого боятися прямо висловлювати свої відчуття, хоч би які вони були, хоч би найнаївніші (тобто, за острожними уявленнями, найнепристойніші). Інші ж вислухували чутки й пересуди мовчки, правда не осуджували, не суперечили, але намагалися поставитися до чуток про театр якнайбайдужіше, ба навіть почасти й звисока. Тільки аж в останній час, в самий майже день вистави, всі стали цікавитися: що ж то буде? як то наші? що плац-майор? чи вдасться так само, як позаторік? тощо. Баклушин запевняв мене, що всі актори добрані чудово, кожен "до свого місця". Що навіть і завіса буде. Що Філатчину наречену гратиме Сироткін,— "і ось самі побачите, який він у жіночому уборі!" — казав він, прищулюючись і клацаючи язиком. У благодійної поміщиці буде плаття з фальбалою, і пелеринка, і парасолька в руках, а благодійний поміщик вийде в офіцерському сюртуку з аксельбантами і з тростинкою. Даяішщша друга п'єса, драматична: "Кедрил-ненажера". Назва мене дуже зацікавила; та хоч як я розпитував про цю п'єсу,— нічого не міг довідатись наперед. Дізнався тільки, що взято її не з книжки, а "за списком"; що п'єсу дістали в форштадті, в якогось відставного унтер-офіцера, який, певно, сам колись брав участь у виставі її на якій-небудь солдатській сцені. У нас в далеких містах і губерніях справді є такі театральні п'єси, котрі, здавалося, нікому не відомі, можливо, ніде ніколи не друкувалися, але самі собою відкілясь з'явилися і неодмінно є в кожному народному театрі в певній смузі Росії. чДо речі: я сказав "у народному театрі". Дуже й дуже добре було б, коли б хтось із наших дослідників заходився коло нових і більш ретельних, ніж дотепер, досліджень про народний театр, котрий є, існує і, можливо, навіть не зовсім незначний. Я вірити не хочу, щоб усе, що я потім бачив у нас, в нашому острожному театрі, вигадали наші ж арештанти. Тут неодмінно має бути наступність переказу, раз встановлені прийоми й поняття, що переходять з роду в рід і по давній пам'яті. Шукати :х треба у солдатів, фабричних, у фабричних містах і навіть по деяких незнайомих бідних містечках у міщан. Збереглися також вони по селах і по губернських містах між челяддю великих поміщицьких домів. Я навіть думаю, що багато старовинних п'єс розплодилося в списках по Росії не інакше, як через поміщицьку челядь. У колишніх стародавніх поміщиків та московських панів бували власні театри, утворені з кріпосних артистів. І ось у цих театрах і започаткувало наше народне драматичне мистецтво, ознаки якого безсумнівні. Що ж до "Кедрила-ненажери", то хоч як хотів я, але нічого не міг довідатись про нього наперед, крім того, що на сцені з'являються злі духи й відносять Кедрила в пекло. Але що таке значить Кедрил і, нарешті, чому Кедрил, а не Кирил? Російська це чи іноземна пригода? — цього я ніяк не міг добитися. На закінчення оголошувалося, що виставлятиметься "пантоміна під музику". Звичайно, все це було дуже цікаве. Акторів було чоловік п'ятнадцять — усе жвавий і бравий люд. Вони шамо-талися, робили репетиції, часом за казармами, таїлися, ховалися. Одно слово, хотіли здивувати всіх нас чимсь незвичайним і несподіваним.

В будні острог замикали рано, як тільки надходила ніч. На різдвяні свята зроблено було виняток: не замикали аж до вечірньої зорі. Цю пільгу давали власне для театру. Протягом свят звичайно кожного дняугнад-вечір, посилали з острогу до караульного офіцера

з уклінним проханням: "дозволити театр і не замикали довше острогу", додаючи, що ,й учора був театр і довго не замикали, а непорядку не |було ніякого. Караульний офіцер міркував так: "Непорядку справді вчора не було; а вже як самі слово дають, щр не буде й сьогодні, виходить, самі за собою будуть дивитися, а це найміцніше. До того ж не дозволь вистави, то, гляди (хто їх знає? люд каторжний!), умисне щось напаскудять зо зла і караульних підведуть". Нарешті й те: в караулі стояти нудно, а тут театр, та не просто солдатський, а арештантський, а арештанти люди цікаві: весело буде подивитися. А подивитися караульний офіцер завсіди має право.

Приїде дежурний: "Де караульний офіцер?" — "Пішов ув острог арештантів лічити, казарми замикати",— відповідь проста і виправдання просте. Таким чином, караульні офіцери щовечора протягом усіх свят театр дозволяли і не замикали казарм аж до вечірньої зорі. Арештанти й перше знали, що від караулу не буде перешкод, і були спокійні.

Десь годині о сьомій прийшов до мене Петров, і ми разом пішли на виставу. З нашої казарми пішли майже всі, крім чернігівського старовіра та поляків. Поляки тільки на останній виставі, четвертого січня, вирішили побувати в театрі, і то після багатьох запевнень, що там і гарно, і весело, і безпечно. Бридливість поляків нітрохи не дратувала каторжних, а зустріли їх четвертого січня дуже ввічливо. їх навіть пропустили на кращі місця. Що ж до черкесів і особливо до Ісая Хомича, то для них театр був справжньою насолодою. Ісай Хомич щоразу давав по три копійки, а останнім разом поклав на тарілку десять копійок, і блаженство відбивалося на обличчі його. Актори ухвалили збирати з присутніх, хто скільки дасть, на витрати по театру й на своє власне підкріплення. Петров запевняв, що мене пустять на одне з перших місць, хоч би в театрі було повно-повнісінько, на тій підставі, що я, як багатший за інших, певно, більше й дам, та й тямлю більше за інших Так і сталося. Але опишу насамперед залу та як театр був упоряджений, із*.— Військова казарма наша, де влаштували театр, була кроків п'ятнадцять завдовжки. З двору сходили на ґанок, з ґанку вступали в сіни, а з сіней в казарму. Ця довга казарма, як я уже й сказав, була обладнана особливо: нари тяглися в ній попід стіною, так що середина кімна-•дннлшвалася вільна. Половину кімнати, ближчу до входу 'з танку, —віддали глядачам; а друга половина, що спо-

лучалася з іншою казармою, призначалась для самої сцени. Передусім мене вразила завіса. Вона тяглася кроків на десять упоперек усієї казарми. Завіса була такою розкішшю, що справді було з чого дивуватися. Крім того, вона була розписана олійною фарбою: зображені були дерева, альтанки, стави й зорі. Зробили її з полотна, старого й нового, хто скільки дав і пожертвував, із старих арештантських онучок і сорочок, сяк-так зшитих в одне велике полотнище, і, нарешті, частину її, *на яку не вистачило полотна, зробили просто з паперу, теж випрошеного по аркушику в різних канцеляріях та приказах. А наші маляри, між якими визначався "Брюллов" — А — в, подбали про те, щоб розмалювати й розписати її. Ефект був дивний. Така розкіш радувала навіть найпохмуріших і найвимогливіших арештантів, котрі, як дійшло до вистави, виявилися всі без винятку такими ж дітьми, як і найпалкіші з них і най-нетерпеливіші. Всі були дуже вдоволені, навіть хвалькувато вдоволені. Освітлювали театр кілька лойових свічок, розрізаних на частини. Перед завісою стояли дві лавки з кухні, а перед лавками три-чотири стільці, які знайшлися в унтер-офіцерській кімнаті. Стільці призначалися на випадок, для найвищих осіб офіцерського звання. А лавки — для унтер-офіцерів та інженерних писарів, кондукторів і іншого люду, хоч і начальників, але не в офіцерських чинах, на випадок, якби вони заглянули в острог. Так і сталося: сторонні відвідувачі у нас не переводились протягом усіх свят; одного вечора приходило більше, іншого менше, а на останній виставі то жодного місця на лавках не лишалося вільного. І, нарешті, вже позад лавок містилися арештанти, стоячи, з поваги до відвідувачів, без кашкетів, у куртках або в кожухах, невважаючи на задушливе парне повітря кімнати. Звичайно, місця для арештантів приділялося дуже мало. Але крім того, що один буквально сидів на другому, особливо в задніх рядах, зайняті були ще нари, куліси, і, нарешті, знайшлись любителі, які постійно ходили за театр, до іншої казарми, і вже звідти, з-поза задньої куліси, видивлялися виставу. Тиснява в першій половині казарми була неймовірна і не менша, може, як та, котру я ще недавно бачив у бані. Двері в сіни були розчинені; в сінях, де було двадцять градусів морозу, теж юрмилися люди. Нас, мене й Петрова, зараз же пропустили н^пер'ед, майже до самих лавок, де було багато видніше, ніж

у задніх рядах. У мені почасти бачили цінителя, знавця, що бував і не в таких театрах; бачили, що Баклушин весь цей час радився зо мною і ставився до мене з повагою; отже, мені тепер шана й місце. Правда, арештанти були люд марнославний і легковажний надзвичайно, але то все було напускне. Арештанти могли сміятися з мене, бачачи, що я поганий їм помічник на роботі. Алмазов міг з презирством дивитися на нас, дворян, пишаючись перед нами своїм умінням випалювати алебастр. Але до гонінь та до кпин їхніх з нас домішувалося й інше: ми колись були дворяни; ми належали до того ж стану, що й колишні їхні пани, про котрих вони не могли зберегти доброї пам'яті.