Записки з мертвого дому - Сторінка 42

Це, хлопці, було, коли бродяжив. Прийшли ми тоді в К., а було нас двоє, я та другий, теж бродяга, Юхим без прізвиська. Дорогою ми в одного дядька в Толміному селі розжилися трохи. Село таке є, Толміно. Ну, пішли та й поглядаємо: розжитися б і тут та й драла. В полі чотири волі, а в місті лячно— відома річ. Ну, попервах зайшли до шиночка. Огляділися. Підходить до нас один, прогорілий такий, лікті продерті, в німецькій одежині. Те та се.

— А ви як,— каже,— дозвольте спитати, по . документу? 1

— Ні,— кажемо,— без документа.

— Так. І ми теж. Тут у мене ще двоє приятелів,— каже,— теж у генерала Зозулькина2 служать. То от смію спитати, ми ось підгуляли трошки та й на грошики поки що не розжилися. Півштофика будьте ласкаві нам.

— Залюбки,— кажемо. Ну, випили. І показали тут

вони нам одне діло, по столевській, тобто по нашій лінії. Будинок тут стояв, край міста, і багатий тут жив один міщанин, добра прірва, уночі й поклали навідати. Та тільки ми в багатого цього міщанина тут усі вп'ятьох, тієї ж ночі, й попалися. Забрали нас у часть, а далі до самого справника. "Я,— каже,— їх сам допитаю". Виходить з люлькою, чашку чаю за ним несуть, здоровенний такий, з бакенбардами. Сів. А тут уже, опріч нас, іще трьох привели, теж бродяги. І кумедна ж ото людина, хлопці, бродяга: ну, нічого не пам'ятає, хоч ти йому кілок на голові теши, усе забув, нічого не знає., Справник просто до мене: "Ти хто такий?" Так і заричав, як з бочки. Ну звісно, кажу те ж, що й усі: нічого, мовляв, не пам'ятаю, ваше високоблагородіє, все забув.

— Стривай,— каже,— я ще з тобою поговорю, пика мені знайома,— сам баньки на мене так і лупить. А я його ніколи зроду й не бачив. До іншого: — Ти хто?

— Махни-драло, ваше високоблагородіє.

— Це так тебе й звуть махни-драло?

— Так і звуть, ваше високоблагородіє.

— Ну гаразд, ти махни-драло, а ти? — До третього, значить.

— А я за ним, ваше високоблагородіє.

— Та прозиваєшся ти як?

— Так і прозиваюся: "А я за ним", ваше високоблагородіє.

— Та хто ж тебе^ падлюку, так назвав?

— Добрі люди назвали, ваше високоблагородіє. На світі не без добрих людей, ваше високоблагородіє, звісно.

— А хто такі ці добрі люди?

— А забувся трошки, ваше високоблагородіє, вже звольте простити великодушно.

— Усіх забув?

— Усіх забув, ваше високоблагородіє.

— Та були ж у тебе теж батько й мати?.. їх же хоч пам'ятаєш?

— Треба так гадати, що були, а втім, теж трошки забувся; може, й були, ваше високоблагородіє.

— Та де ж ти жив досі?

— В лісі, ваше високоблагородіє.

— Усе в лісі?

— Усе в лісі.

— Ну а взимку?

— Зими не бачив, ваше високоблагородіє.

— Ну а ти, тебе як звуть?

— Сокирою, ваше високоблагородіє.

— А тебе? !

— Точи-гав-не-лови, ваше високоблагородіє.

— А тебе? !

/ — Поточуй-либонь, ваше високоблагородіє.

— Усі нічого не пам'ятаєте?

— Нічого не пам'ятаємо, ваше високоблагородіє.

Стоїть, сміється, і вони на нього дивляться, посміхаються. Ну, а іншим разом і в зуби дасть, як нарвешся. А люд усе здоровенний, жирні такі.

— Відвести їх до острогу,— каже,— я з ними потім; ну, а ти залишайся,— це мені тобто каже.— Іди сюди, сідай! —Дивлюся: стіл, папір, перо. Думаю: "Що це він збирається робити?" — Сідай,— каже,— на стілець, бери перо, пиши! — а сам ухопив мене за вухо та й тягне. Я дивлюся на нього, як чорт на попа: "Не вмію,— кажу,— ваше високоблагородіє".— Пиши!

— Змилосердіться, ваше високоблагородіє.

— Пиши, як умієш, так і пиши! — а сам усе за вухо тягне, все тягне, та як крутне! Ну, хлопці, скажу, легше б він мені триста різок усипав, аж іскри посипались — пиши, та й годі!

— Та що він, здурів, чи що?

— Ні, не здурів. А в Т—ку писарчук незадовго перед тим штуку втяв: гроші цапнув казенні та з тим і втік, теж вуха стирчали. Ну, дали знати скрізь. А я за прикметами немовби й підійшов, то от він і мордував мене: чи вмію я писати та як я пишу?

— Ото яке діло, хлопче! А боляче?

— Кажу ж, боляче. Вибухнув загальний сміх.

— Ну а написав?

— Та що написав? Став пером водити, водив-водив по паперу, він і кинув. Ну, ляпасів з десяток уліпив, звісно, та з тим і пустив, теж до острогу, значить.

— А ти хіба вмієш писати?

— Перше вмів, а от коли стали перами писати, то вже я й розучився...

Ось у таких розповідях, або, краще сказати, в такій балаканині, минав іноді наш нудний час. Господи, яка то була нудьга! Дні довгі, задушні, один нестеменнісінь-ко як другий. Хоч би книжка яка! І тим часом я, особливо на початку, часто ходив до госпіталю, іноді хворий, іноді просто лежати: тікав від острогу. Важко було

там, іще важче, ніж тут, морально важче. Злість, ворожнеча, свара, заздрощі, безнастанні чіпляння до нас, дворян, злі, погрозливі обличчя! А тут у госпіталі всі були на рівній нозі, жили більше по-приятельському. Найсумніщий час протягом цілого дня випадав увечері, при свічках та на початку ночі. Лягають спати рано. Тьмяний нічник світить далеко біля дверей яскравою цяткою, а на нашому кінці напівтемрява. Стає смердюче й душно. Дехто не може заснути, підведеться й сидить години півтори на постелі, схиливши свою голову в ковпаку, мовби про щось думає. Дивишся на нього цілу годину й силкуєшся вгадати, про що він думає, щоб і собі якось згаяти час. А то почнеш мріяти, пригадувати минуле, малюються в уяві широкі й яскраві картини; згадуються такі подробиці, що іншим часом і не згадав би і не пережив би так, як тепер. А то міркуєш про майбутнє: як-то вийдеш з острогу? Куди? Коли це буде? Чи повернешся коли-небудь на свою рідну сторону? Думаєш, думаєш, і надія ворухнеться в душі... А то іншим разом просто почнеш лічити: раз, два, три і т. д., щоб якось серед цього ліку заснути. Я часом налічував до трьох тисяч і не засинав-. Ось хто-небудь заворушиться. Устьянцев закашляє своїм гнилим, сухотним кашлем і потім слабко застогне та щоразу приказує: "Господи, я— согрішив!" І дивно чути цей хворий, розбитий і ниючий голос серед загальної тиші. А ось де-небудь у куточку теж не сплять і розмовляють із своїх койок. Один почне щось розповідати про свою бувальщину, про далеке, про минуле, про бродяжництво, про дітей, про дружину, про колишні— порядки. Так і відчуваєш уже з самого віддаленого шепоту, що все, про що він розповідає, ніколи до нього знову не повернеться, а сам він, оповідач,— скиба відрізана; другий слухає. Чути тільки тихий, рівномірний шепіт, наче вода жебонить десь далеко... Пам'ятаю, якось раз, одної зимової довгої ночі, я прослухав одне оповідання. На перший погляд воно здалося мені якимсь гарячковим сном, немовби я лежав у гарячці і мені все це приснилося в жару, в маячні...

IV. АКУЛЬЧИН ЧОЛОВІК

Оповідання

Ніч була вже пізня, година дванадцята. Я заснув був, але раптом прокинувся. Тьмяне, маленьке світло

віддаленого нічника ледве осявало палату... Майже всі вже спали. Спав навіть Устьянцев, і серед тиші чути було, як важко йому дихається та 'як хрипить у нього з кожним віддихом мокрота в горліі Далеко, в сінях, почулися раптом важкі кроки: наближалася караульна ім'їна. Стукнула прикладом об підлогу рушниця. Відчинилась палата; єфрейтор, обережно ступаючи, перелічив хворих. За хвилину палату замкнули, поставили нового вартового, караул пішов, і знову попередня тиша. Тут тільки я помітив, що недалеко від мене, ліворуч, Двоє не спали і мовби шепотілися один з одним. Це траплялося в палатах: часом дні й місяці лежать один побіля одного й не мовлять і слова, а раптом якось розговоряться нічної заохотливої пори, і один почне перед другим викладати все своє минуле.

Вони, як видно, давно вже розмовляли. Початку я не застав та й тепер не все міг розчути; але поволі призвичаївся і став усе розуміти. Мені не спалося: що ж робити, як не слухати?.. Один розповідав із запалом, на-півлежачи на постелі, підвівши голову й витягши в напрямі до товариша шию. Він, видимо, був розгарячений, збуджений; йому хотілося розповідати. Слухач його понуро й цілком байдуже еидів на своїй койці, простигши по ній ноги, —зрідка щось мимрив на відповідь або на знак співчуття оповідачеві, але начеб більше для годиться, а не насправді, і раз у раз набивав із ріжка свого носа табакою. Це був виправний солдат Черевін, людина років п'ятдесяти, похмурий педант, холодний резонер і самолюбний дурень. Оповідач Шишков був ще молодий чоловік, років під тридцять, наш цивільний арештант, працював у швальні. Досі я мало звертав на нього уваги; та й потім за весь час мого острожного життя якось не тягло мене ним зайнятися. Це була пуста й неврівноважена людина. Іноді мовчить, живе понуро, поводиться грубо, тижнями не розмовляє. А іноді встряне в якусь історію, почне розпускати плітки, га-рячиться за дурниці, снує з казарми в казарму, переказує звістки, наклепує, дратується. Його поб'ють, він знову замовкне. Чоловік був боязкуватий і щуплявий. Усі якось зневажливо з ним обходилися. Був він невеликий на зріст, худорлявий; очі якісь турботні, а часом якось тупо задумливі. Траплялося йому щось розповідати: почне гаряче, з запалом, аж руками вимахує — і раптом урве або зійде на інше, захопиться новими подробицями й забуде, про що почав говорити. Він часто ла-

явся і неодмінно, бувало, коли лається, дорікає за щось людині, за якусь провину перед собою, з почуттям говорить, мало не плаче... На балалайці він грав непогано й любив грати, а на свята навіть танцював, і танцював гарно, коли, бувало, примусять.. Його можна було дуже швидко примусити щось зробити... Він"н£ те щоб такий уже був слухняний, а любив лізти в товаришування й догоджати з товаришування.

Я довго не міг утямити, про що він розповідає. Мені також здавалося спочатку, що він усе відступає від теми і захоплюється стороннім. Він, можливо, й помічав', що Черевіну майже діла нема до його розповіді, але, здається, хотів навмисне переконати себе, що слухач його — весь увага, і, можливо, йому було б дуже боляче, якби він переконався в противному.

— ...Вийде, бувало, на базар,— казав він,— усі кланяються, шану віддають, одно слово—багатій.

— Торги, кажеш, мав?

— Еге, торги. Воно в міщанстві проміж нас бідно. Чиста голота. Жінки з річки на яр, аж ген куди воду носять город поливати; мучаться-мучаться, а по осінь по саму й на щі не зберуть. Розор.