Записки з мертвого дому - Сторінка 57

Але такий розрахунок вміщується тільки в голові арештанта, якого прислали не на довгий строк. Довголітній, либонь, і ладен би ризикнути... Та в нас якось цього не робилося. Не знаю, чи то боялися дуже, чи нагляд був особливо суворий, військовий, а чи місцевість, де було наше місто, багато в чому не сприяла (степова, відкрита)? — важко сказати. Я гадаю, всі ці причини мали свій вплив. Справді, втекти від нас було трудненько. А тим часом і при мені сталося одне таке діло: двоє ризикнули, і навіть із найважливіших злочинців...

Після зміни майора А—в (той, що шпигував йому на острог) лишився зовсім сам, без протекції. Він був ще дуже молодий чоловік, але з часом характер його укріплювався й усталювався. Взагалі це була людина зухвала, рішуча і навіть дуже тямовита. Він хоч і знову б шпигував та промишляв різними підземними способами, якби йому дали волю, але вже не попався б тепер так безглуздо й нерозважно, як перше, коли поплатився за свою дурість засланням. Він вправлявся у нас почасти і в фальшивих паспортах. Не кажу, проте, ствердно. Так чув я від наших арештантів. Казали, що він робив це, ще коли ходив до плац-майора на кухню, і, звичайно, мав з того посильний доход. Одно слово, він, здається, міг зважитися на все, аби тільки змінити свою долю. Я мав нагоду пізнати почасти його душу: цинізм його доходив до обурливого зухвальства, до холодного глуму і викликав непереборну огиду. Мені здається,— якби йому дуже схотілося випити шкалик горілки і якби шкалик можна будо дістати не інакше, як зарізавши когось, то він би неодмінно

зарізав, аби тільки можна було зробити це нишком, щоб ніхто не довідався. В острозі він навчився розважності. Ось на цю людину й звернув свою увагу особливого відділення арештант Куликов.

Я вже казав про Куликова. Людина він був немолода, але палка, живуча, сильна, з надзвичайними й різноманітними здібностями. В ньому була сила, і йому хотілося ще пожити; таким людям до найглибшої старості все ще хочеться жити. І коли б я став дивуватися, чом^ в нас не тікають, то, звичайно, подивувався б з першого Куликова. Та Куликов наважився. Хто на кого з них мав більший вплив: А—в на Куликова чи Куликов на А—ва? Не знаю, але обидва один одного були варті і для цієї справи люди взаємно підхожі. Вони заприятелювали. Мені здається, Куликов розраховував, що А—в приготує паспорти. А—в був із дворян, був хорошого товариства — це обіцяло деяку різноманітність у майбутніх пригодах, аби тільки дістатися до Росії. Хтозна, як вони змовилися та які надії були в них; але вже, певно, надії їхні виходили поза межі звичайної рутини сибірського бродяжництва. Куликов був зроду актор, міг вибирати багато і різноманітних ролей у житті; міг на багато чого сподіватися, принаймні на різноманітність. Таких людей повинен був душити острог, Вони змовилися тікати.

Але без конвойного тікати було неможливо. Треба було підмовити з собою разом конвойного. В одному з батальйонів, що стояли у фортеці, служив один поляк, енергійна людина і, може, гідна кращої долі, людина вже літня, молодцювата, серйозна. Замолоду, щойно прийшовши на службу до Сибіру, він утік з глибокої туги за батьківщиною. Його впіймали, покарали і років зо два продержали в арештантських ротах. Коли його повернули знову в солдати, він одумався і став служити ревно, віддаючи всі сили. За заслуги його зробили, єфрейтором. Це була людина честолюбна, самовпев-нена, знала собі ціну. Я кілька разів за ці роки зустрічав його між нашими конвойними. Дещо казали мені про нього й поляки. Мені здалося, що колишня туга обернулася в ньому на ненависть, затаєну, глуху, повсякчасну. Ця людина могла зважитися на все, і Куликов не помилився, вибравши його за товариша. Прізвище його було Коллер. Вони змовилися і призначили день. Це було в червні, в спекотні дні. Клімат у цьому місті досить рівний; влітку погода стоїть постійна, га-

ряча: а це й на руку бродязі. Вони, зрозуміло, ніяк не могли пуститися просто з місця: все місто стоїть на белебні, відкрите з усіх боків. Довкола на досить велику віддаль нема лісу. Треба було; передягтися в обивательський костюм, а для цього спершу пробратися до форштадту, де в Куликова здавен ібуло кишло. Не знаю, чи були форштадтські приятелі їхні цілком втаємничені в справу. Треба гадати, що були, хоч згодом, при розгляді справи, це не зовсім з'ясувалося. Того року в одному кутку форштадту щойно починала своє поприще одна молода й вельми пригожа дівиця, на прізвисько Ванька-Танька, яка подавала великі надії та почасти й здійснила їх згодом. Звали її також: вогонь. Здається, й вона тут брала якусь участь. Куликов витрачався на неї вже цілий рік. Наші молодці вийшли вранці на розводку і спритно влаштували так, що їх вирядили з арештантом Шилкіним, пічником і штукатуром, штукатурити батальйонні порожні казарми, з яких солдати давно вже вийшли в табори. А—в і Куликов пішли з ним за піднощиків. Коллер нагодився в конвойні, а що за трьома треба було двох конвойних, то Коллерові, як давньому служивому й єфрейторові, охоче доручили молодого рекрутика для напучення й навчання його конвойної справи. Виходить, мали ж наші втікачі величезний вплив на Коллера і повірив же він їм, коли після довголітньої і вдалої за останні роки служби він, людина розумна, солідна, розважлива, вирішив за ними йти.

Вони прийшли в казарми. Була шоста година ранку. Крім них нікого не було. Попрацювавши з годину, Куликов і А—в сказали Шилкіну, що підуть до майстерні, по-перше, щоб побачити когось, а по-друге, захопити до речі й якийсь інструмент, що його бракувало. З Шилкіним треба було провадити справу хитро, тобто якомога природніше. Він був москвич, пічник ремеслом, з московських міщан, хитрий, пронозуватий, розумний, маломовний. Зовнішністю був недолугий і засмоктаний. Йому б вік ходити в жилетці й халаті, по-московському, але доля зробила інакше, і після довгих мандрувань він засів у нас назавжди в особливому відділенні, тобто в розряді найстрашніших військових злочинців. Чим він заслужив таку кар'єру, не знаю; але особливого невдоволення в ньому ніколи не помічалося; поводився він смирно й рівно; іноді тільки напивався як хлющ, але й тут поводився гарно. Втаємничений

<у— справу, зрозуміло, він не був, та очі в нього були зіркі. Само собою, Куликов моргнув йому, що йдуть вони по горілку, припасену в майстерні ще від учора. Це зворушило Шилкіна; він розстався з ними без найменшої підозри і лишився з самим рекрутиком, а Куликов, А—в та Коллер попрямували в форштадт.

Минуло півгодини; відсутні не поверталися, і раптом, оханувшись, Шилкін почав замислюватися. Чоловік пройшов крізь мідні труби. Почав він пригадувати: Куликов був у якомусь особливому настрої, А—в двічі ніби з ним пошепотівся, принаймні Куликов моргнув йому разів зо два, він це бачив; тепер він це все пам'ятає. В Коллері теж щось помічалося: принаймні, відходячи з ними, він став читати напучення рекрутикові, як поводитися в його відсутність, а це було якось не зовсім природно, принаймні в Коллера. Одно слово, що далі пригадував Шилкін, то підозріливіший він ставав. А час минав, вони не поверталися, і занепокоєння його доходило крайніх меж. Він дуже добре розумів, як він ризикував у цій справі: на нього могла обернутися підозра начальства. Могли подумати, що він відпустив товаришів зазнаки, за взаємним погодженням, і якби він забарився доповісти про зникнення Куликова й А—ва, підозра ця набрала б ще більше ймовірності. Нічого було гаятися. Тут він згадав, що останнім часом Куликов та А—в були якось особливо близькі один з одним, часто шепотілися, часто ходили за казармами, далеко від усіх очей. Згадав він, що й тоді вже щось подумав про них... Допитливо подивився він на свого конвойного; той позіхав, спершись на рушницю, і преневинно прочищав свого носа, тож Шилкін і не удостоїв поділитися з ним своїми думками, а просто сказав йому, щоб він ішов за ним до інженерної майстерні. В майстерні треба було спитати, чи не приходили вони туди? Але виявилось, що там їх ніхто не бачив. Усі сумніви Шилкіна розвіялися: "Якби вони просто пішли попити та погуляти до форштадту, що іноді робив Куликов,— думав Шилкін,— то навіть і цього тут бути не могло. Вони б похвалилися йому, бо цього не варто було від нього крити". Шилкін кинув роботу і, не заходячи до казарми, подався просто до острогу.

Була вже майже дев'ята година, коли він з'явився до фельдфебеля і заявив йому про те, що сталося. Фельдфебель злякався і навіть віри не давав спочатку.

Звичайно, й Шилкіп заявив йому про— все —це, тільки як про свій здогад, про свою підозру. Фельдфебель просто кинувся до майора. Майор негайно до коменданта. За чверть години вже б|уло вжито всіх потрібних заходів. Доповіли самому генерал-губернаторові. Злочинці були важливі, і за них міг бути добрячий прочухан із Петербурга. Правильно чи ні, але А—ва зараховували до злочинців політичних; а Куликов був з "особливого відділення", тобто архізлочинець, та ще військовий до того ж. Прикладу ще не було досі, щоб тікав хтось із "особливого відділення". Пригадали до речі, що за правилами на кожного арештанта з "особливого відділення" мало бути на роботі по двоє конвойних або принаймні один за кожним. Правила цього не було додержано. Виходила, отже, неприємна справа. Послано було посланців по всіх волостях, по всіх околишніх містечках, щоб заявити про втікачів і лишити скрізь їхні прикмети. Послали козаків навздогін, ловити; написали й до сусідніх повітів та губерень... Одно слово, злякалися дуже.

Тим часом у нас в острозі почалось інше хвилювання. Арештанти, в міру того як поверталися з робіт, зараз же дізнавалися про те, що сталось. Звістка вже облетіла всіх. Усі сприймали її з якоюсь незвичайною, затаєною радістю. У всіх якось здригнулося серце... Крім того, що цей випадок порушив монотонне життя острогу й розкопав мурашник,— втеча, і така втеча, якось споріднено відгукнулася в усіх душах і розворушила в них давно забуті струни; щось наче надія, завзяття, можливість змінити свою долю заворушилося в усіх серцях. "Втекли ж люди, а чому?.." І кожен при цій думці підбадьорювався і з викликом дивився на інших. Принаймні всі раптом стали якісь горді і звисока почали позирати на унтер-офіцерів.