Записник з моїми сумними курвами - Сторінка 11

Я зрозумів, що Роза Кабаркас телефонувала не відціля, може, навіть з іншого міста, і одна лиш ця думка сповнила мене лихими передчуваннями. Проте о шостій вечора, коли я найменше цього сподівався, вона випалила по телефону мій власний пароль і відзив:

— Гаразд, сьогодні — так.

О десятій вечора, трепечучи і закусивши губи, щоб не плакати, прийшов я туди, навантажений бонбоньєрками зі швейцарським шоколадом, халвою і карамельками та кошиком пломенистих троянд, щоб осипати ними ложе. Двері були ледь прочинені, лампи засвічені, а з радіо упівголоса лилася соната Брамса для скрипки й фортепіано № 1. Дельгадіна в ліжку була настільки осяйною та іншою, що я насилу її впізнав.

Вона виросла, але проявлялося це не у зрості, а в розбуялій дозрілості, через яку вона виглядала на два-три роки старшою й оголенішою, ніж будь-коли. Високі вилиці, опалена вітрами розбурханого моря шкіра, тонкі вуста й коротке закучерявлене волосся накладали на її лице печать двостатевості Аполлона, яким його вирізьбив Пракситель[17]. Але будь-які сумніви були безпідставні — її перса розквітли так, що вже не вміщалися у мене в долонях, стегна цілком сформувалися, а кістки зробилися міцнішими та зграбнішими. Я був зачарований майстерністю природи, але приголомшила мене сухозлотиця: накладні вії, вкриті перламутровим лаком нігті на руках і ногах та пахілля за два шеляги, яке не мало нічого спільного з любов'ю. Однак до живих печінок дійняли мене коштовності, які вона мала на собі: золоті кульчики зі смарагдовими камінцями, намисто з натуральних перлів, золота бранзолетка, що виблискувала діамантами, й персні з самоцвітами на кожнім пальці. На кріслі лежала її вечірня сукня з блискітками й гаптуванням та атласні черевички. Якийсь дивний чад піднявся з дна моєї душі.

— Курва! — крикнув я.

Бо лукавий прошепотів мені на вухо лиху гадку. І ось яку: в ніч злочину Розі Кабаркас, напевно, забракло й часу, і самовладання, аби попередити дівчину, і поліція знайшла її в кімнаті — саму, неповнолітню і без алібі. В таких-от ситуаціях Розі Кабаркас немає рівних: вона продала цноту дівчини котромусь із великих цабе в обмін на те, аби її відмазали від вбивства. Першим ділом, ясна річ, потрібно було зникнути, доки уляжеться скандал. Як чудесно! Медовий місяць на трьох: ті двоє в ліжку, а Роза Кабаркас на розкішній терасі — насолоджується своєю безкарністю. Сліпий від безрозсудного шаленства, я став трощити об стіну все, що було в кімнаті, — лампи, радіо, вентилятор, дзеркала, карафки, склянки. Робив це без поспіху, але й без пауз, із сильним гуркотом і методичним самозабуттям, яке й порятувало мені життя. При першому ж вибуху дівчина обернулася, але очей не розплющила, лишень скрутилась калачиком спиною до мене й так лежала, судомно здригаючись, доки буча стихла. Кури в патіо та опівнічні пси підсилили той рейвах. Не тямлячись від гніву, намірявсь я вкінці підпалити цей дім, аж тут з'явилася в дверях незворушна фігура Рози Кабаркас в нічній кошулі. Вона не вимовила й слова. Оцінила поглядом величину катастрофи, пересвідчилася, що дівчина лежить, скрутившись, наче равлик в мушлі, й прикривши голову руками, — нажахана, але неушкоджена.

— Святий Боже! — вигукнула Роза. — Та за таку любов я віддала би все на світі!

Зміряла мене з ніг до голови співчутливим поглядом і звеліла: "Ходімо". Я послідував за нею до її будинку, де вона налила мені склянку води, зробила знак сісти перед нею і викликала мене на сповідь. "Гаразд, — мовила, — а тепер поводь себе як дорослий і розкажи мені — що з тобою діється?"

Я оповів — спираючись на те, що вважав викритою правдою. Роза Кабаркас мовчки й без здивування вислухала мене, і вкінці лице її розпогодилось. "Як дивно, — мовила, — я завше говорила, що ревнощі знають щось більше, ніж правду". Й відтак повідала мені, нічого не ховаючи, що було насправді. Дійсно, сказала Роза, через замішання в ніч убивства вона забула про дівчину, яка спала в кімнаті. Разом з тим один з її клієнтів, адвокат убитого, підмастив усіх, кого міг, і забезпечив Розі Кабаркас відпочинок в Картахені де Індіас на час, поки вщухне скандал. "Повір, — сказала Роза, — що увесь цей час я ні на мить не випускала з мислі ні тебе, ні дівчину. Повернувшися позавчора, я першим ділом подзвонила тобі, але мені ніхто не відповів. Натомість дівчина прийшла відразу ж, але була в такому поганому стані, що я її скупала, вбрала і відправила в салон краси, аби її опорядили для тебе як королеву. Ти вже бачив, вона — сама довершеність". "Розкішне вбрання? Це сукні, які я випозичаю своїм найубогішим вихованкам, коли їм належить іти танцювати з клієнтами. Коштовності? Вони мої, — мовила Роза. — Досить лише торкнутися їх, аби зрозуміти, що діаманти скляні, а срібло-злото бляшане. Отож нема чого ґзитися. Краще йди розбуди її, перепросися і відразу ж займися нею. Ніхто так не заслуговує бути щасливими, як ви".

Я зробив нелюдське зусилля, аби повірити їй, але почування виявилось сильнішим, аніж розум. "Курви! — крикнув я, мордований сильним вогнем, що палив мене зсередини. — От хто ви є! Гівняні курви! Не хочу більше нічого знати ні про тебе, ні про жодну іншу шльондру, і найменше про неї". Від дверей я зробив їй знак, що прощаюсь назавжди. Роза Кабаркас не отягалась.

— Йди собі з Богом, — мовила з квасною міною і повернулася до свого реального життя. — Я в будь-якім разі пришлю тобі рахунок за погром, який ти учинив мені в кімнаті.

5

Читаючи "Березневі іди"[18], натрапив я на роковану фразу, яку автор приписує Юлієві Цезарю: "Неможливо зрештою не стати тим, за кого мають тебе інші". Я не зумів вивірити її справжнє походження ані в творах самого Юлія Цезаря, ані в працях його біографів — від Светонія й до Каркопіно[19], але ознайомитися з нею було варто. Саме її фаталізм, накладений на плин мого життя в подальші місяці, додав тієї рішучості, якої мені бракувало, не тільки для того, аби написати ці спогади, але й для того, щоб не соромлячись розпочати їх з любові до Дельгадіни.

Я не відав ні хвильки спокою, шматок не ліз мені в горло і я так схуд, що штани на мені вже не тримались. У мене постійно ломило кості, безпричинно змінювався настрій, усі ночі я проводив у стані якогось запаморочення, через яке не міг ні читати, ні слухати музику, натомість удень клював носом у млявій дрімоті, яку назвати сном було годі.

Полегкість впала мені просто з неба. У битком набитому автобусі моя сусідка по сидінню (я й не помітив, коли вона з'явилась) прошепотіла мені на вухо: "Ти ще перчиш?" Це була Касільда Армента, моя давня любов за п'ятак, яка терпіла мене в якості постійного клієнта ще відтоді, як була гонористим дівчиськом. Відставлена від ремесла, напівхвора і без гроша за душею, вона вийшла заміж за городника китайця, який дав їй своє ім'я, підтримку й, мабуть, дрібку любові. У сімдесят три роки вона важила стільки ж, як завше, усе ще була гарна та крута на вдачу і зберегла неторканою професійну невимушеність.

Касільда відвела мене до себе, в китайську господу на узгір'ї обіч дороги, яка веде до моря. Ми посідали у шезлонги на тінистій терасі — помежи папороті й зелення астромелій і звисаючих з піддашшя кліток з птахами. Біля підніжжя пагорбу виднілися китайці в конічних капелюхах, які садили овочі під палючим сонцем, і простягалася сіра широчінь Попелястого гирла з двома камінними водорізами, які спрямовують течію річки у море на кілька ліг. Розмовляючи, ми побачили, як в устя увійшов білий океанський лайнер, і стежили за ним примовклі, доки почули його тужливе ревіння бугая в річковому порту. Касільда зітхнула: "Ти постеріг? Це вперше за більш ніж півстоліття я приймаю тебе не в ліжку". "Ми вже інші", — відказав я. Вона, не слухаючи мене, повела далі: "Кожного разу, коли про тебе говорять по радіо, коли вихваляють за любов, якої ти сподобився від людей, і називають тебе маестро кохання, я думаю про те, що ніхто не пізнав твоїх достоїнств і дивацтв краще, ніж я. Серйозно, хто б іще зміг тебе витримати?"

Я більше не стримувався. Вона це відчула, побачила мої очі, зволожені слізьми, й, мабуть, тільки тоді відкрила для себе, що я вже не той, що був. Її погляд я витримав з мужністю, на яку ніколи не відчував себе здатним: "Річ у тім, що я роблюся старий". "Ми вже старі, — зітхнула вона. — Просто людина не відчуває цього зсередини, але іззовні це бачать усі".

Неможливо було не розкрити перед нею душу, отож я виповів їй усю історію, яка пекла мене зсередини — від першого дзвінка до Рози Кабаркас у переддень моїх дев'яностих уродин аж до тієї трагічної ночі, коли я учинив у кімнаті розгром і більше не вернувся. Вона вислухала мій крик душі, неквапно його обміркувала і врешті усміхнулася.

— Роби що хочеш, але ту крихітку не втрачай. Нема нічого гіршого, аніж умирати самотою.

В мініатюрному поїзді, що тягся поволеньки, наче коник, ми поїхали в порт Колумбія. Обідали навпроти потлілої дерев'яної пристані, через яку до країни колись заходив увесь світ, поки не розчистили дно Попелястого гирла. Ми сіли під пальмовим накриттям, де величні чорні матрони подавали смаженого морського ляща, рис з кокосом і скибки зелених бананів. Опісля подрімали в густому напівсні, а далі знову балакали, доки величезне розжарене сонце не втопилося в морі. Дійсність видавалась мені фантастичною. "Дивися, куди нас заніс наш медовий місяць", — пожартувала Касільда. Але далі перейшла на серйозний тон: "Нині дивлюся назад, бачу валку з тисяч чоловіків, які перейшли через мою постіль, і віддала би душу, аби лишитися бодай з найгіршим з них. Дякувати Богу, я вчасно зустріла свого китайця. Це однаково, що бути одруженою з хлопчиком-мізинчиком, зате він тільки мій".

Глянула мені у вічі, зважила мою реакцію на щойно нею сказане і промовила: "Отож прямо зараз йди шукай ту бідну крихітку, навіть якщо ревнощі говорять тобі правду. Будь-що-будь, але нехай твоє у тебе не відбере ніхто. І без жодного дідівського романтизму. Розбуди її, встроми по далі нікуди того прутня, мов у жеребця, яким нагородив тебе дідько за твою легкодухість та скнарість". "Серйозно, — докінчила вона щиро, — не вмирай, не скуштувавши насолоди перчити когось з любов'ю".

Серце у мене тіпалось, коли назавтра набирав я номер телефону.