Затятий - Сторінка 2

- Василь Шукшин -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Сів па колоду, дістав із кишені цигарки... І дивився на інженера знизу.— Га?

— Про який вічний двигун?

— Ну, про цей — перпетуум-мобіле. Звичайний вічний двигун, який не могли придумати...

— Ну то що?

— Що тепер з цього приводу думають?

— Та хто думає? — почав дратуватися інженер.

— Учений світ... Взагалі. Зняли цю проблему, чи як?

— Нічого не думають. Хіба більше робити нічого, щоб про таке думати.

— Значить, зняли проблему?

Інженер знову схилився до мотоцикла.

— Зняли.

— А не завчасно? — не давав йому втекти від розмови Моня.

— Що "не завчасно"? — знову озирнувся інженер.

— Та зняли ж. Проблему оцю.

Інженер уважно подивився на Моню.

— Чи не винайшов ти часом вічний двигун?

Моня й собі пильно глянув на інженера. I загнав у його дипломовану голівоньку... Наче ломаку в мурашник устромив:

— Винайшов.

Інженер, сидячи навпочіпки, зміряв Моню довгим поглядом. Одверто усміхнувся і повернув Моні ломаку — теж чітко, не без єхидства промовив:

— Вітаю.

Моня занепокоївся. Ні, він не засумнівався раптом у своєму двигуні, його стурбувало інше: як же, виявляється, глибоко увійшло в свідомість людей, що вічний двигун неможливий. Отак і винайдеш його, а вони твердитимуть — неможливий. Сперечатися з людьми — це важко, сумно. А вся ота перекірливість Моніна, вся його упертість — лише для того, щоб люди не встигли зробити боляче, поки будеш маніритися перед ними зі своєю довірливістю й злагодою.

— А що далі? — запитав Моня.

— Тобто?

— Ну, ти привітав... А далі?

— Далі — пускай по інстанції, домагайся... Ти вже зробив його? Чи тільки придумав?

— Придумав.

— Ото ж бо...— інженер усміхнувся, похитав головою,— От і просувай тепер... Пиши, чи що. Хіба я знаю.

Моня помовчав, боляче вражений посмішкою інженера.

— Ну, а чому ж ти навіть не запитав, що це за двигун? Узнав би хоч принцип роботи... Ти ж інженер. Невже тобі нецікаво?

— Ні, жорстко кинув інженер. — Нецікаво.

— Чому?

Інженер залишив мотоцикл, витер руки ганчіркою, кинув її на колоду, поліз до кишені по сигарети. Подивився на Моню зверху.

— Хлопче, ти ж казав, що в технікумі скількись-то вчився...

— Півтора року.

— От бачиш... Чого ж ти сидиш і таку маячню верзеш? Сам шофер, з технікою знайомий... Невже віриш в оцей свій двигун?

— Ти ж навіть не взнав принципу його роботи, а одразу ж — маячня! — здивувався Моня, відчуваючи, що — все: з цієї хвилини він затявся. Пізнав знайоме тремтіння в грудях, огидний холодок і тремтіння.

— І взнавати не хочу.

— Чому?

— Тому що це нісенітниця. І ти повинен сам розуміти, що нісенітниця.

— Ну, а раптом — не нісенітниця?

— Перевір. Перевір, а тоді вже й приходь... з принципом роботи. Але якщо хочеш, ось тобі моя порада: не марнуй часу і на перевірку.

— Спасибі за пораду.— Моня підвівся.— Взагалі за добрі слова...

— Ну от,— сказав інженер ніби співчутливо, але непохитно.— І не зачепи вас. Скажи ще, що мене в інституті вчили...

— Та годі тобі, до чого тут інститут! Я ж до тебе не по довідку прийшов...

— Ну, а для чого ж отака ось... самодіяльність! — вигукнув інженер.— Майже дев'ять років учився, і — от тобі маєш: вічний двигун. Як же так?.. Треба ж розуміти хоч такі речі. Як ти думаєш: коли б вічний двигун був можливий, невже б його досі не винайшли?

— Саме отак усі й розмірковують: неможливий — і квит і всі махнули рукою.

— Та не махнули рукою, а давно довели: не-мож-ли-вий! Говорив би хтось, у кого чотири класи за плечима, а то... Ти ж вісім з половиною років учився!.. Ну... Як же так? — інженер по-справжньому розгнівався, саме розгнівався, і не приховував того: дивився на Моню злісно й суворо. І вичитував.— Що ж ти вісім із половиною років робив?

— Смолив і до стінки ставив,— теж розлючено сказав Моня. І теж подивився в очі інженерові.— Чого ти, ніби на зборах виступаєш? Чого ти хизуєшся? Я тебе нікуди висувати не збираюся.

— От бачиш...— інженер трохи розгубився від зустрічної напористої злості, але і своєї не зменшив.— Адже умієш говорити... Значить, не такий то вже й темний. На біса тоді й з вічним двигуном носитися... Людей смішити...— Інженер кинув сигарету, наступив на неї, крутнувся, вдавив її в землю і пішов заводити мотоцикл.

Моня рушив із двору.

Ошелешив його цей інженер. І соромно було, що вичитав, і злість на інженера піднялася не на жарт... Та найжахливіше, що з'явився сумнів у вічному двигуні. Моня пішов напрямки додому — до креслень. Крокував швидко,

дивився в землю. Соромно було й за свою вранішню безтурботність, спокій, вдоволення. Що не кажи, а він мусив гарненько все перевірити. І надав йому чорт — у стані отакої безжурності поперся до інженера! Звичайно, слід було б спершу перевірити.

Бабусі дома не було. І добре: одразу ж стривожилась би, присікалася б із запитаннями... Моня сів до столу, присунув креслення. Ну, то й що? Гірка — ось вона — тисне на стержень... Тисне ж вона на нього? Тисне. Адже тисне! А що ж вона робить? Моня згадав, як інженер запитав: "Що ж ти вісім з половиною років робив?" Ну? Гирка тисне на стержень, стержень від цього тиску зрушить... Зрушить. А другим кінцем він приварений до осі... та що за бісів дядько! Ну, то чому ж неможливо?! От тепер уже Моня захвилювався. Безперечно, хвилювався, просто нетерплячка його охопила. А так, вісім із половиною років учився, цілком вірно. Але — ось все, ось! Моня підхопився з стільця, походив по світлиці... Він не розумів: що вони? Ну, хай доведуть, що гирка не тиснутиме на стержень, а стержень від цього не посунеться. А чому б йому й не посунутись? Ви згодні — посунеться? Тоді й вісь... Тьху! Моня не знав, що робити. А робити щось треба було — інакше серце розірветься від цього всього. Шкіра лусне від напруги. Моня взяв креслення й вийшов із хати, сам поки що не знаючи куди. Гайнув би й до інженера, якби той не поїхав. А може, й не поїхав? І Моня знову подався до інженера. І знову крокував швидко. Сором уже минувся, але така нетерплячка пойняла його, що хоч бігцем біжи. Трішки Моня й підбіг — у безлюдному провулку.

Мотоцикла в дворі не було. Моні стало прикро. І він скоріше машинально, ніж із якоюсь метою, зайшов до хати інженера. Дома була тільки молода господиня, вона нещодавно прокинулась, ходила ще в халатику, заспана, непричесана.

— Здрастуйте,— сказав Моня.— А чоловік ваш поїхав?

— Поїхав.

Моня хотів вийти, але зупинився.

— Адже ви вчителька? — запитав він.

Господиня здивувалася.

— Так. А хіба що?

— З якого?

— З математики.

Моня, не звертаючи уваги на безладдя, якого жінки соромляться, не зважав і на господиню,— вона ще не опорядилася,— пройшов до столу.

— Ану лишень гляньте на оцю штуку... Я тут посперечався з вашим чоловіком... Ідіть-но сюди.

Молодиця трохи постояла нерішуче, дивлячись на Моню. Вона була дуже гарна, пухкенька.

— Що? — запитав Моня.

— Так у чому ж справа? — й собі запитала вчителька, підходячи до столу.

— Дивіться,— почав пояснювати Моня,— ось це такий жолобок, з будь-якої сталистої жерсті... Так? Він — в отакий спосіб — похило прикріплений до обода оцього колеса. Якщо ми сюди покладемо гирку, отут, зверху... А оце стержень, він прикріплений до осі. Гирка поїхала, зрушила стерженець. Вона зрушить його?

— Натисне.

— Натисне, Він же буде рухатися від цієї гирки, еге ж? Стерженець оцей. А вісь що робитиме? Закрутиться? А колесо? Адже колесо до осі наглухо прикріплене...

— То що ж це таке, вічний двигун, еге?

Моня сів на стілець. Дивився на вчительку. Мовчав.

— То що це? — знову запитала вона.

— Так ви ж самі сказали!

— Вічний двигун?

— Він.

Вчителька здивовано скривила свої свіжі губки, довго дивилася на креслення... Підсунула й собі стілець, сіла.

— Ну? — запитав Моня, закурюючи. В нього знову закалатало в грудях, але тепер від радості й нетерпіння.

— Не крутитиметься колесо,— сказала вчителька.

— Чому?

— Не знаю поки що... Це треба розрахувати. Воно не повинно крутитися.

Моня люто стукнув себе кулаком по коліну... Підвівся й заходив по кімнаті.

— Ну, друзяки!..— почав він.— Я не розумію: чи ви завчилися, чи... Та чому ж не буде? — Моня зупинився, дивлячись просто в вічі жінці.— Чому?

Жінка теж не зводила з нього погляду, дещо стривожена. Мабуть, вона навіть злякалася трошки.

— А вам треба, щоб крутилося? — запитала вона.

Моня пропустив повз вуха це безглузде запитання, сам запитав — все про своє:

— То чому ж воно не крутитиметься?

— А як вам чоловік пояснював?

— Чоловік... ніяк. Чоловік почав соромити мене.— І знову Моня кинувся до креслення: — Ви скажіть, чому колесо... гирка тисне?

— Тисне.

— Тисне. Стержень від цього тиску...

— Знаєте що,— перебила Моню вчителька,— чого ми тут гадаємо: це нам легко пояснить учитель фізики, є такий Олександр Іванович... Ви знаєте його?

— Знаю.

— Він же неподалік живе.

Моня згорнув креслення. Він знав, де живе вчитель фізики.

— Тільки почекайте мене, гаразд? — попросила вчителька.— Я з вами піду. Мені теж цікаво стало. ‘

Моня сів на стілець.

Учителька зніяковіла...

— Мені одягтися треба...

— А-а,— здогадався Моня.— Ну, звичайно. Я на ганку підожду.— Моня пішов до дверей, але з порога озирнувся, сказав усміхаючись.— Ну й діла! Еге?

— Я зараз,— сказала жінка.

Вчитель фізики, дуже добра людина, з поволзьких німців, на прізвище Гекман, усміхаючись, слухав збудженого Моню... Дивився на креслення. Вислухав.

— От!..— сказав він молодій вчительці з непідробним захватом.— Бачите, як усе продумано! А ви кажете...— І повернувся до Моні. Й сам потроху збуджуючись, почав пояснювати:

— Гляньте сюди: я майже нічого не зачіпаю у вашій конструкції, тільки внесу маленькі зміни. Я приберу (він вимовляв "припєру") ваш жолоб і вашу гирку... А до обода колеса замість жолоба прикріплю теж стержень — вертикально. От...— Гекман намалював своє колесо й до обода його "прикріпив" стержень.— От сюди ми його присобачимо... Так? — Гекман був дуже задоволений.

— Тепер я до цього вертикального стержня прикріплюю пружину... О-ось...— Учитель і пружину зобразив.— А другим кінцем...

— Я вже подібний до цього двигун бачив у книжці,— перебив Моня вчителя.— Так не буде крутитись.

— Ага! — вигукнув щасливий учитель.— А чому?

— Пружина однаково тисне на обидва кінці...

— Це ясно?! Взяли ваш варіант: гирка. Гирка лежить на жолобі й тисне на стержень.