Завтра - Сторінка 5

- Джозеф Конрад -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Дякую вам! А що ви скажете про заступ?.. Він завжди досить дивно виявляв свою любов".

"Я змогла б умовити його за тиждень", несміло запропонувала вона.

Він був надто голодний, щоб відповісти їй, і, докірливо тримаючи перед ним тарілку, вона почала щось шепотіти йому, швидко й захлинаючись. Він слухав, здивований, їв щодалі повільніше й нарешті зовсім перестав жувати.

"Так ось що він замислив!" презирливо мовив він і несвідомим рухом вибив з її рук тарілку й енергійно вилаявся.

Вона відсахнулась від нього.

"Ні! — лютував він.— Він сподівається... Він чекає, що я ради його проклятих грошей!.. Кому потрібний його дім? Божевільний? Е, ні! Не думайте. Він знає, чого хоче. Він хотів зробити з мене нікчемного підсудка, а тепер хоче зробити ручного кролика у своїй клітці. З мене! З мене!" Його злісний сміх лякав її.

"І світ мені малий, коли мені хочеться розправити плечі, кажу вам... як вас?.. Бессі... Нехай та пані сидить дома в своїй вітальні, як жаба в норі. Женити! Він хоче мене женити, пришити до місця! І вже, певно, нагледів наречену, дідько б мене вхопив! Насмілюсь спитати вас, ви, часом, не знаєте ту особу?"

Плач душив її, вона тремтіла, але він так розлютився, що не помічав її розпачу. Його проймала страшенна лють від одної думки про одруження.

Задеренчало вікно.

"Скалозуб, що прийшов з дурними вістями", забубонів старий Гегберд тоном проповідника. І Бессі здалося, що голос цей отруює божевіллям ніч, насилає шаленство й загибель на землю. "Тепер я знаюг чого тутешні люди такі непевні, моя люба. Зрозуміло, коли тут вештається цей божевільний! Не майте з ним ніяких справ, Бессі. Чуєте, Бессі?"

Вони мов заніміли. Старий метушився й бурмотів щось біля вікна. Раптом він пронизливо скрикнув: "Бессі, я вас бачу! Я скажу Гаррі!"

Вона метнулася, мовби хотіла втекти, потім спинилася й притисла руки до скронь. Молодий Гегберд — темна велетенська постать — закам'янів, мов людина, вилита із бронзи. А над їх головами божевільна ніч скаржилася й лаялася голосом старої людини.

"Проженіть його, моя люба! Це якийсь волоцюга. А вам треба осісти на своєму господарстві. У цього * парубка нема власної хати — він не схожий на Гаррі. Він не може бути Гаррі. Гаррі вернеться завтра. Ви чуєте? Ще один день,— белькотів він, усе дужче й дужче хвилюючись.— Не бійтеся, Гаррі ожениться з вами".

Його божевільний голос покривав навіть гомін прибою, що важко ударяв об дамбу.

"Йому доведеться оженитися. Я примушу його, а ні — то...,— він вигукнув жахливе прокляття,— я позбавлю його останнього шілінга і все одпишу вам. Я зроблю це... Вам! Хай гине з голоду".

Вікно зачинилося.

Гаррі передихнув і ступив до Бессі.

"Значить, ви й є та дівчина,— мовив він, знизивши голос. Вона не ворухнулася, стояла, одвернувшись од нього й стиснувши голову руками.— Слово честі,— говорив він далі, і непримітна усмішка заграла на його губах,— мені хочеться залишитись..."

Лікті її тремтіли.

"На тиждень", закінчив він.

Вона затулила лице руками.

Він підступив до неї зовсім близько й ласкаво взяв за руки. Вона відчула його дихання на своєму лиці.

"Я попав зараз в біду, і ви мусите допомогти мені виплутатися з неї". Він намагався розтулити її лице. Вона пручалася. Тоді він пустив її і, відійшовши трохи, спитав: "У вас є гроші? Я мушу йти".

Засоромлена, вона хитнула головою, а він чекав, поки вона шукала в кишені.

"Ось вам! — шепнула вона.— Йдіть собі! Ради бога, йдіть! Коли б у мене було більше... у б усе віддала, щоб тільки забути... щоб примусити вас забути".

Він простягнув руку. "Не бійтеся! Жодної з вас я не забув. Інші давали мені дещо й дорожче грошей... Але зараз я — жебрак, а ви, жінки, завжди мене рятували".

Похитуючись, він підійшов до вікна і в напівтьмянсму світлі, що прохоплювалося крізь штору, глянув на монету, що лежала на його долоні. Це був півсоверен. Він поклав монету в кишеню. Бессі стояла трохи збоку, похиливши голову, мов прибита; руки її безсило повисли, як неживі.

"Ви не можете мене купити,— сказав він,— і себе не можете викупити".

Він міцно насунув на голову капелюха, і через хвилину вона відчула себе в його цупких обіймах. Ноги її відірвалися од землі, голова відкинулася назад; він владно вкривав міцними поцілунками її лице, немовби поспішаючи дістатися до її серця; цілував бліді щоки, лоб, важкі повіки, зів'ялі губи, а розмірені удари й зітхання припливу акомпанували його могутнім пестощам. Здавалося, море, пробивши дамбу, що захищала міські хати, пройшло над її головою. Потім хвиля відхлинула. Бессі відсахнулася від нього й прихилилася до стіни, знесилена, мовби її викинула на суходіл буря з розбитого корабля.

Трохи згодом вона розплющила очі й, прислухаючись до певних, повільних кроків, що несли від неї переможця, почала поправляти на собі вбрання. Нараз метнулася до відчиненої хвіртки й вибігла на темну й безлюдну вулицю.

"Зупиніться,— крикнула вона.— Не йдіть!"

Похиливши голову, вона дослухалася і не могла сказати,— чи то билися о берег хвилі, чи тупотіли кроки, що без жалю топтали її серце. Потім все стало вщухати; моторошна тиша нагнала на неї страх — гостріший, ніж ж,ах смерті. Зібравши останні сили, вона ще раз гукнула:

"Гаррі!"

Ані найменшого відгуку. Нічого. Гуркіт прибою теж, здавалося, змовк. Не чути було навіть шепоту життя, немовби вона була сама, всіма покинута серед тієї кам'янистої країни, де божевільні шукають золото і, знайшовши, з презирством кидають його.

Капітан Гегберд був насторожі. Розчинилося вікно; і серед тиші цієї кам'янистої країни залунав його голос, голос божевілля, брехні і розпачу, голос безглуздої надії.

"Пішов уже той волоцюга з своїми вістями? Ви не чуєте вже його ходи, моя люба?"

Бессі зайшлася слізьми.

"Ні, ні! ні! Вже не чую!" схлипувала вона. Він задоволено зареготав:

"Ви сполохнули його. Люба дівчино! Тепер усе буде гаразд. Терплячість, моя люба. Ще один день".

А в другому будинку старий Карвел сидів, розметнувшись у кріслі. Велика лампа стояла біля нього. Нараз він люто загукав: "Бессі! Бессі! Гей, Бессі!"

Вона, нарешті, почула його і, скорившись своїй недолі,

мовчки попленталась у своє задушливе пекло. Не було в ньому ні величної брами, ні жахливого напису, що вимагав — кинути грішні надії, хоч вона й не знала, в чому саме її провина.

А старий Гегберд там, нагорі, так розпалився, що почав голосно виявляти свою радість.

"Зачиніть вікно! Угамуйтесь!" ковтаючи сльози, гукнула вона йому з дверей.

Він повстав проти її авторитету, радіючи, що спекався "чогось загрозливого". Здавалось, усе божевілля світу, сповнене надій, впало на землю, щоб пойняти жахом її серце голосом цього старого, що вигукував своє безглузде "з а в т р а".