Здібний учень - Сторінка 20

Хропіння почулося знову.

Постоявши якийсь час, він збирався вже тікати, але хропіння більш не озивалося. Десь за кілометр від цього зарослого бур'янами, засміченого закапелка з покинутими будівлями, заіржавленими огорожами та дощаними пожолобленими платформами, здіймалося під самий обрій восьмирядне шосе. Автомобілі, мов екзотичні жуки у твердих панцерах, виблискували в сонячному промінні. Там — восьмирядний рух, а тут — нічогісінько, крім Тода, кількох пташок і того, що хропіло.

Обережно, спираючись руками об коліна, він нахилився і заглянув під платформу. Там, у пожухлому бур'яні, посеред бляшанок та старих запорошених пляшок лежав якийсь п'яничка. Визначити його вік було непросто; йому могло бути від тридцяти до чотирьохсот. Він мав на собі смугасту сорочку в засохлій блювотині, зелені завеликі для нього штани та сірі робочі полуботки, подерті, мабуть, у сотні місць. Сіромахи скидалися на викривлені в агонії роззявлені роти. Тод подумав, що від нього тхне, мов із Дюсандерової комірчини.

Почервонілі очі п'янички поволі розплющилися і вп'ялися в Тода каламутним, байдужісіньким поглядом, що змусило того згадати про швейцарського армійського ножа моделі Англер, схованого у нього в кишені. Він придбав його у "Спорттоварах" на Редондо-Біч десь із рік тому. Тод як зараз чув слова клерка, що тоді його обслуговував: "Кращого ножа, як цей, синку, тобі не знати — такий ніж колись урятує тобі життя. Хай йому чорт, щороку ми продаємо півтори тисячі швейцарських ножів".

Півтори тисячі щороку.

Він сягнув рукою до кишені й намацав ножа. Перед його очима промайнуло видиво, як Дюсандерів ніж поволі обчищає сургуч довкола плящаної шийки. А ще за мить Тод відчув, що цюрка його стає сторч.

Крижаний жах охопив його.

П'яничка утер рукою потріскані губи й облизнув їх брудно-жовтим від нікотину язиком.

— Маєш десять центів, хлопче?

Обличчя Тода залишилося байдужим.

— Мене бракує десять центів на автобис. Мене пропонують робота. У такого гарного хлопчика повинні бути десять центів. А може, ти маєш четвертака?

Атож, пане, таким ножем, чорт бери, ви можете випатрати сойку... а при потребі — й щуку. Ми продаємо щороку по півтори тисячі. Кожна крамниця спорттоварів та військового спорядження їх продає, і якщо ви надумаєте випатрати котрогось із отих брудних смердючих старих п'яничок, ніхто зроду-віку не визначить власника ножа, НІХТО.

П'яничка притишив голос, переходячи на довірчий шепіт.

— За один долар я можу справити тобі таку втіху, якої ти ще зроду не зазнавав. У тебе очі на лоба полізуть, у тебе...

Тод витяг руку з кишені. Він не був певен, що у нього в жмені, поки не розтулив пальців. На долоні блищали дві монети по двадцять п'ять центів. Одна десятицентова. Кілька монет по одному центу. Він жбурнув гроші у п'яничку і кинувся навтікача.

12

Червень, 1975

Тод Боуден, якому тепер було вже чотирнадцять років, під'їхав стежкою до Дюсандерового будинку і поставив велосипед на приступку. На нижній сходинці ганкових сходів лежала свіжа газета. Він зиркнув на дзвінок, під яким ще й досі виднів акуратний напис: "АРТУР ДЕНКЕР" та "НІЯКИХ ЗБИРАЧІВ ПОЖЕРТВ, КРАМАРІВ, ТОРГІВЦІВ". Тепер він уже не дзвонив, тепер, зрозуміло, він мав власного ключа.

Тод чув, як десь поруч булькає поливальний шланг. Він глянув на травник і подумав, що його вже час підстригати; треба сказати Дюсандерові, щоб той знайшов когось із косаркою. Останнім часом Дюсандер частенько забував про такі дрібнички. Може, давалася взнаки старість, а може, то так впливав на його мозок "бурбон". Це вже були думки не чотирнадцятирічного хлопчика, а дорослої людини, але тепер вони не здавалися Тодові незвичайними. Такими тепер були майже всі його думки.

Він зайшов до будинку.

На мить його охопив звичний уже для нього страх, коли він вступив до кухні й побачив у кріслі-гойдалці трохи перехиленого набік Дюсандера; на столі стояла чашка, біля неї недопита пляшка "бурбону". На накривці від майонезу лежала сигарета, що вже зотліла по всій довжині, перетворившись на мереживний сірий попіл; там-таки видніло ще кілька розчавлених недопалків. Рот у Дюсандера був роззявлений. Обличчя — жовте, великі руки теліпалися обабіч билець. Здавалося, він не дихає.

— Дюсандере,— покликав Тод трохи різкуватим голосом. — Прокидайся і радій, Дюсандере!

Він відчув полегкість, коли старий смикнувся, закліпав очима і нарешті випростався.

— А, це ти? Чого так рано?

— Нас відпустили раніше, бо сьогодні останній день занять,— пояснив Тод. Він показав на рештки сигарети на накривці. — Колись ви так спалите будинок.

— Може бути,— байдуже кинув Дюсандер. Він узяв сигарети, витяг одну (випавши йому з пальців, вона була б скотилася зі столу, якби Дюсандер її не підхопив) і нарешті запалив. Щойно він затягнувся, як одразу зайшовся кашлем. Тод з відразою дивився на нього. Коли старий починав отак кашляти, Тодові здавалося, що той ось-ось почне спльовувати зеленувато-чорне харкотиння прямо на стіл (Дюсандер, мабуть, ще й посміхався б, роблячи це).

Нарешті кашель ущух, і Дюсандер спромігся запитати його:

— А що то у тебе в руці?

— Табель.

Дюсандер узяв його, розгорнув, відвів якнайдалі від очей, щоб розібрати оцінки.

— Англійська — "відмінно"... Історія Америки — "відмінно"... Природознавство — "добре з плюсом"... "Суспільство і я" — "відмінно"... Французька — "добре з мінусом". Початковий курс алгебри — "добре". — Він поклав табель на стіл. — Чудово. Як там кажуть вашим жаргоном? Ми врятували твою шинку, хлопче. Як ти дивишся на деякі оцінки? Чи не збираєшся їх поліпшити?

— Французьку та алгебру, але не більше як на вісім-дев'ять балів. Я не думаю, що це колись матиме якесь значення. Що ж, свої успіхи я завдячую вам. Не скажу, що я цим пишаюся, але це правда. Так от, висловлюю вам свою подяку.

— Яка зворушлива промова,— зауважив Дюсандер і знову закашлявся.

— Гадаю, відтепер я бачитимуся з вами не часто,— сказав Тод, і Дюсандер враз перестав кашляти.

— Не часто? — досить чемно перепитав він.

— Еге ж,— відказав Тод. — Двадцять п'ятого червня ми їдемо на місяць на Гаваї. А з вересня я ходитиму до школи на другому краю міста. Через оті чортові автобуси.

— Розумію, Schwarzen[22],— сказав Дюсандер, знічев'я спостерігаючи за мухою, що лазила по червоних та білих квадратах церати. — Вже двадцять років ця країна розпускає рюмси з жалю до Schwarzen. Та ми з тобою знаємо, як усе це можна було б залагодити... га, хлопче? — він усміхнувся до Тода беззубим усміхом, і Тод похнюпив голову, відчуваючи, як йому млоїть у шлунку. Його опосіли страх, ненависть та бажання вчинити щось неймовірно жахливе, гідне порівняння хіба що з нічним кошмаром.

— Послухайте, може, ви цього не знаєте, але я надумав вступити до коледжу,— похвалився Тод. — У мене ще багато часу попереду, одначе я вже про це думаю. Я навіть знаю, що саме хочу вивчати. Історію.

— Чудово. Той, хто нехтує минуле...

— О, заткніть пельку,— урвав Тод.

Дюсандер скорився з досить приязною міною. Він знав, що хлопчика ще остаточно не приборкано... принаймні поки що. Він сидів згорнувши руки і пильнував за ним.

— Я міг би забрати у приятеля тамтого листа,— раптом випалив Тод. — Отак-то. Я дав би вам його почитати, а потім спалив на ваших очах. Якщо...

—...якщо я заберу з сейфа певний документ.

— Авжеж.

Дюсандер скрушно зітхнув.

— Хлопчику мій,— сказав він. — До тебе ще й досі не дійшло, що діється. І ніколи не доходило, з самого початку. Почасти через те, що ти дитина, хоча це й не зовсім так... навіть тоді, на початку, ти вже був вельми дорослою дитиною. Ні, справжнім призвідцею лиха була і є твоя безглузда американська самовпевненість, яка ніколи не давала тобі замислитися над тим, чим можуть обернутися твої дії... і яка не дає тобі зробити це й тепер.

Тод розтулив був рота, аби щось сказати, але Дюсандер підніс руки догори, невблаганний, мов найгрізніший у світі інспектор вуличного руху.

— Ні, не переч мені. Це правда. Якщо тобі так хочеться, роби як знаєш. Залиш мій дім, забирайся звідси і ніколи більш не повертайся. Хіба я можу тебе зупинити? Ні. Звичайно, ні. Розважайся на Гаваях, а я тим часом сидітиму в цій задушній смердючій кухні й чекатиму, чи не вирішать Schwarzen у Вотсі й цього року, що настав час знов убивати поліцаїв та запалювати свої вошиві хати. Я не можу тебе зупинити достоту так само, як не можу завадити тому, що завтра я стану на день старішим.

Він пильно глянув на Тода, так пильно, аж той відвів очі.

— Десь на споді серця ти мені не подобаєшся. Нішо не може мене змусити, щоб я тебе полюбив. Ти накинув мені себе. Ти непроханий гість у моєму домі. Ти примусив мене розкопати могили, яких, може, краще було б не чіпати, бо, виявляється, дехто був похований у них живцем, і в декотрих із них ще й досі жевріє життя. Ти сам утелющивсь у все це, і щоб я тобі співчував?

Gott in Himmel![23] Ти постелився собі сам, чого ж я маю тобі співчувати, що ти погано спиш? Ні... я тобі не співчуваю, і я тебе не люблю, проте я почав тебе трохи поважати. Тож не випробовуй мого терпцю і не змушуй мене пояснювати двічі. Ми можемо взяти наші документи і знищити їх тут, у моїй кухні. Та все одно це нічого не змінить. Можеш бути певний: залишимося там, де ми є тепер, цієї хвилини.

— Я вас не розумію.

— Вірю, бо ти ніколи не думав над тим, які наслідки матиме те, до чого ти берешся. Але послухай мене, хлопче. Якщо ми спалимо наші листи, тут, у цій затичці від карафки, як я можу бути певним, що ти не зробив копії? Або двох копій? Або трьох? У кожній бібліотеці я бачив ксерокси, які за п'ять центів зроблять фотокопію. За один долар ти можеш розвісити фотокопії мого смертного вироку на кожному розі у двадцятьох кварталах міста. Чотири милі смертних вироків, хлопче! Подумай про це! Чи можеш ти мені сказати, як я можу бути певним, що ти цього не зробив?

— Я... ну, я... — Тод збагнув, що йому нічого сказати, і примусив себе стулити рота. Дюсандер щойно так яскраво змалював йому можливості дворушництва, що він був приголомшений. Він розтулив був рота, аби запев нити, що про таке він ніколи й гадки не мав, та враз зрозумів, що Дюсандер йому не повірить... отож-то й воно, що не повірить.

Він знову стулив рота.

— З другого боку, звідки ти знаєш, що я теж не зробив двох копій для свого сейфа; що як я спалю одну, то там не залишиться друга?

Тод розгублено мовчав.

— Навіть якби була третя, незацікавлена сторона, до якої ми могли б звернутися, все одно сумнів лишався б завжди.