Здібний учень - Сторінка 3

Так, немовби в замку повернувся ключик. Або ви закохались уперше в житті. Ось чому День професії такий важливий, дітки; це може бути той самий день, коли ви знайдете СПРАВУ СВОГО ЖИТТЯ. — І вона почала розповідати їм про СПРАВУ її ЖИТТЯ: як виявилося, то було не викладання у четвертому класі, а збирання поштових листівок XIX сторіччя.

Тод ще подумав був тоді, якого сухого дуба править ця Андерсон, одначе того дня у гаражі в Лисички він пригадав усе, що вона їм сказала, і завагався: ану ж вона мала рацію.

Того дня вітер дув із боку Санта-Ани, і на заході палали лісові пожежі. Він пам'ятав той дух горілого, гарячий та важкий. Він пам'ятав коротеньку Лисиччину стрижку. Він пам'ятав геть усе.

— Я знаю, що десь тут мають бути комікси,— сказав тоді Лисичка. У його матінки з похмілля боліла голова, і вона спровадила їх із дому, бо вони зчинили там страшенну бучу. — Непогані. Вестерни переважно, але є там і "Турок", і "Син каміння", і...

— А там що? — спитав Тод, показуючи на картонки, що стояли попід сходами.

— А, нічого путнього,— відказав Лисичка. — Там усе про справдешню війну. Нудота.

— Можна поглянути?

— Звичайно. А я пошукаю коміксів.

Проте, коли Лисичка Пеглер знайшов комікси, Тод уже не мав ніякої охоти їх читати. Він забув про все. Про все на світі.

Немовби в замку повернувся ключик. Або ви закохалися вперше у житті.

Так воно й було. Він, певна річ, і раніше знав, що була війна — не оця дурна війна, що точиться нині, де купка пігмеїв у чорних піжамах вибиває лайно з американців,— а друга світова війна. Знав, що в американців були круглі шоломи, а на них — сітки; у фриців шоломи були квадратні. Знав, що американці здобули перемогу в більшості боїв, і що німці наприкінці війни винайшли ракети, якими вони з Німеччини обстрілювали Лондон. Знав навіть дещо і про концентраційні табори.

Різниця між усім цим і тим, що він знайшов у часописах під сходами Лисиччиного гаража, була така сама, як різниця між тим, коли тобі розповідають про мікроби, і тим, коли ти сам їх бачиш у мікроскоп, таких живих і таких метушливих.

Тут була Ільза Кох. Тут були крематорії з відчиненими дверима на закіптюжених завісах. Тут були офіцери у формі СС і в'язні у смугастих уніформах. Запах дешевого паперу часописів був такий самий, як запах пожеж, що спалахували то тут, то там на схід від Санта-Донато, і Тод відчув, як старий папір розсипається під дотику його пальців, і гортав сторінки вже не в гаражі у Лисички, а десь поза межами часу, намагаючись усвідомити, що вони й справді це робили, що хтось це таки зробив і що хтось дозволив їм це зробити; у нього розболілася голова від усієї цієї мішанки, розболілася з огиди та хвилювання, очі почервоніли і втомилися, але він читав далі, і тоді з підпису під знімком купи тіл у якомусь там Дахау на нього неначе плигнула цифра:

6 000 000.

І він подумав: Тут хтось пошив усіх у дурні, хтось додав один або й два нулі, бо це ж утричі більше, ніж населення у Лос-Анджелесі. Потім, в іншому часопису (на його обкладинці до жінки, прикутої ланцюгом до муру, наближався, посміхаючись, чоловік у формі нациста з кочергою в руці) він знову побачив

6 000 000.

Голова йому розболілася ще дужче. У роті пересохло. Немовби здалеку, з туману, він чув, як Лисичка сказав, що вже час іти вечеряти. Тод запитав Лисичку, чи може він зостатися тут, у гаражі, і ще трохи почитати, поки той вечерятиме. Лисичка якось чудно поглянув на нього, знизав плечима і відповів, що, звичайно, можна. І Тод, схилившись над коробками з давніми часописами, читав, аж поки зателефонувала його матуся і спитала, чи думає він коли-небудь вертатися додому.

Немовби в замку повернувся ключик.

Всі часописи писали: все, що скоїлося тоді,— це погано. Але про все це говорилося на останніх сторінках часописів, і коли ти знаходив сторінку, щоб дочитати статтю до кінця, то слова, які запевняли, що війна — це погано, були оточені рекламними оголошеннями, що закликали вас придбати німецькі ножі, поясні ремені та шоломи, а також чудодійні бандажі від грижі та патентовані засоби від облисіння. Ті реклами пропонували вам німецькі прапори, прикрашені свастиками, нацистські люгери і настільну гру під назвою "Танкова атака", а також заочне навчання і черевики на високих підборах для низькорослих чоловіків. Часописи писали, що війна — це погано, проте здавалося, ніби є багато людей, які так не думають.

Або ви закохалися вперше в житті.

О, так, він дуже добре пам'ятає той день. Він пам'ятає всі подробиці того дня: пожовклий давній календар на стіні, масну пляму на цементовій підлозі і те, що часописи були перев'язані мотузкою жовтогарячого кольору. Він добре пам'ятав, як головний біль ставав дедалі нестерпнішим, коли він повертався в думках до тієї неймовірної цифри.

6 000 000.

Він пам'ятав, як він тоді подумав: я хочу довідатися про все, що відбувалося в тих місцях, про все. І я хочу знати, що істина: ті слова чи оголошення обіч тих слів.

Коли він нарешті запхав коробки назад під сходи, то згадав Блощицю Андерсон і подумав: "Вона мала рацію. Я знайшов СПРАВУ СВОГО ЖИТТЯ".

Дюсандер довго дивився на Тода. Потім пройшов до вітальні й важко опустився у крісло-гойдалку. Він знову глянув на Тода, не спроможний зрозуміти, що може означати цей трохи замріяний, трохи ностальгійний вираз на його обличчі.

— Так. Я почав цим цікавитись через оті часописи, але подумав, що більшість із того, про що вони писали, було, сказати б, лайном. Тож я пішов до бібліотеки і там довідався ще про багато дечого. Дещо було навіть ще цікавіше. Спершу та паскудна бібліотекарка не хотіла мені нічого показувати, бо все це зберігалось у відділі для дорослих, але я сказав їй, що мені треба для школи. Якщо тобі щось треба для школи, вони не мають іншої ради, як дозволити. І все ж вона зателефонувала моєму батькові. — В очах у Тода з'явилася зневага. — Та дурепа думала, ніби тато не знає, чим я займаюсь.

— А він знав?

— Авжеж. Мій тато вважає, що діти повинні дізнатися про життя все якомога скоріше; і не тільки про гарне в житті, а й про погане теж. Тоді вони будуть готові гідно його зустріти. Він каже, що життя — тигр, якого ти мусиш ухопити за хвоста, і коли ти не знатимеш натури цього звіра

— він тебе зжере.

— М-м-м-м,— промимрив Дюсандер.

— Моя матуся думає так само.

— М-м-м-м-м-м,— Дюсандер був наче уві сні, до кінця ще не розуміючи, на якому він світі.

— Хоч би що там було,— сказав Тод,— але матеріали, знайдені в бібліотеці, виявилися справді путящими. У них там було, мабуть, зі сто книжок, де розповідалося про нацистські концентраційні табори; сто книжок, прямо тут, у бібліотеці в Санта-Донато. Виходить, багатьом людям подобається про це читати. У тих книжках було менше фотографій, яку у часописах Лисиччиного тата, але документи там були, скажу я вам, справді класні. Стільці з шипухами. Золоті зуби видирали просто обценьками. Пускали через душ отруйні гази. — Тод похитав головою. — Ну, це ви вже, хлопці, мабуть, переборщили. Напевно переборщили.

— Класні,— мляво промовив Дюсандер.

— І я таки написав реферат, і знаєте, що мені за нього поставили? П'ятірку, та ще й з плюсом. Звичайно, я мусив бути обережним. Про таке треба писати по-особливому. Треба бути дуже обережним.

— І ти був? — спитав Дюсандер. Тремтячою рукою він узяв другу сигарету.

— Авжеж. У всіх отих книжках із бібліотеки... там теж про все написано по-особливому. Немовби тих хлопців, що їх написали, страшенно нудило від того, про що вони писали. — Тод нахмурив чоло, добираючи слів, щоб точніше викласти свою думку. Оскільки слова "стиль", а саме воно характеризує літературний твір, ще не було в його словнику, зробити це йому було нелегко.

— Вони всі пишуть так, немовби ночей не досипали, силкуючись застерегти нас, щоб ми були пильними і щоб цього ніколи не повторилося. І я теж так написав свого реферата. Гадаю, вчителька поставила мені п'ятірку з плюсом ще й за те, що я не втратив апетиту, читаючи такі джерела. — І Тод знову переможно усміхнувся.

Дюсандер глибоко затягнувся своєю сигаретою без фільтра. Кінчик її ледь помітно тремтів. Видихнувши дим носом, він зайшовся глухим невпинним старечим кашлем.

— Я не можу повірити в реальність нашої розмови,— сказав він. Дід нахилився трохи вперед і уважно подивився на Тода. — Ти коли-небудь чув слово "екзистенціалізм", хлопчику?

Тод пустив це запитання повз вуха.

— А ви коли-небудь зустрічалися з Ільзою Кох?

— Ільзою Кох? — майже нечутно перепитав Дюсандер. — Так. Я зустрічався з нею.

— Вона була гарна? — нетерпеливився Тод. — Ну, я хочу сказати... — Він руками показав обриси жіночого тіла.

— Ти ж, напевне, бачив її фотографії,— сказав Дюсандер. — Ти хочеш знати, чи була вона афектованою, як ти?

— А що таке афет... афект...

— Афектований — це той, хто здатен чимось захоплюватись. Той... хто знаходить... справу свого життя.

— А-а-а, ось що, — усмішка, що майже була зникла від збентеження, переможно засяяла знов. — Напевне, я бачив її фото. Але ж ви знаєте, які вони у книжках. — Він говорив так, немовби Дюсандер бачив усі ті книжки. — Чорно-білі, розпливчасті... такі собі аматорські знімки. Ніхто ж із тих хлопців не підозрював, що вони знімають, так би мовити, для історії. То в неї була класна фігура?

— Вона була гладка, оцупкувата, мала погану шкіру,— відповів коротко Дюсандер. Він розчавив наполовину викурену сигарету об попільничку, повну недопалків.

— От тобі й маєш,— знітився Тод.

— Отже, ти сказав "щастя",— задумливо промовив Дюсандер, дивлячись на Тода. — Ти побачив мою фотографію в часопису зі статтями про пригоди війни, а потім випадково опинився зі мною в одному автобусі. Так! — Він ударив кулаком по бильцю крісла-гойдалки, але не надто сильно.

— О, ні, пане Дюсандере. Мені довелося добряче попрацювати. В поті чола,— додав Тод щиро, нахиляючись уперед.

— Та невже? — густі дідові брови підвелися догори у чемній недовірі.

— Саме так. Розумієте, всі ваші знімки в моєму альбомі були щонайменше тридцятирічної давності. А нині вже сімдесят четвертий.

— У тебе є... альбом?

— Так, пане! І непоганий. Сотні знімків. Колись вам покажу. Вам сподобається.

Обличчя Дюсандерове витяглось у бридливу гримасу, проте він нічого не сказав.

— Коли я вас бачив перші рази, у мене не було певності.