Зерно правди - Сторінка 2

- Анджей Сапковський -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Клинок, зі свистом вискочивши з піхов, окреслив коротке блискуче півколо й застиг, націлений вістрям на розлютовану бестію. Побачивши меч, потвора різко загальмувала. Гравій з-під ніг полетів на всі боки. Відьмак навіть не здригнувся.

Істота була схожа на людину, одягнену в трохи приношений, але доброго ґатунку одяг, не позбавлений гарних, хоч цілком нефункціональних оздоб. Людське в ній сягало, проте, тільки до бруднуватого коміра жупана, оскільки вище бовваніла здорова, кошлата, як у ведмедя, голова з парою маленьких диких оченят, величезними вушиськами і страшною пащею, повною гострих кривих ікол, за якими, ніби полум'я, миготів червоний язик.

— Іди геть, нещасний смертний! — урочисто й грізно проревіло страховисько, розмахуючи лапами, але не рушаючи з місця. — Бо зжеру тебе! На шматки роздеру!

Геральт мовчав, навіть не поворухнувся. Стояв спокійно, ждав, не опускаючи меча.

— Глухий чи що? Ану, мерщій звідси! — знову заревіло створіння й видало страшний рик — щось середнє між вереском вепра та ревінням самця-оленя під час гону. Віконниці на всіх вікнах залопотіли, заляскотіли, струшуючи пил і тиньк із підвіконь. Ні відьмак, ні потвора не поворухнулися.

— Ну ж бо, тікай, поки цілий! А як ні, то...

— То що? — перебив спокійно відьмак.

Потвора гнівно засопіла, схиливши на бік страхітливу голову.

— Ти диви, який сміливий, — сказала вона, вищиряючи ікла й глипаючи скоса на Геральта налитим кров'ю оченям. — Опусти своє залізо, якщо ласка. Хіба не дійшло ще до тебе, що ти на подвір'ї мого власного дому? А може, там, звідки ти родом, є такий звичай — погрожувати господарю мечем, та й у нього ж на дворі?

— Є,— відповів Геральт, — але тільки щодо господарів, які вітають гостей буйволячим риком і обіцянками роздерти на шматки.

— От зараза! — роздратовано вигукнула потвора. — Він мене ще й ображати буде, приблуда! Теж мені гість знайшовся! Пхається на подвір'я, гуляє, тут, нищить чужі квіти й думає, що зараз йому хліб-сіль піднесуть. Тьху!

Потвора сплюнула, засопіла і закрила пащу. Нижні ікла зосталися зовні, надаючи йому вигляду вепра.

— Ну то й що? — озвався, помовчавши хвилину, відьмак. — Так і будемо стояти?

— А що ти пропонуєш? Лягати? Кажу ж тобі, сховай своє залізо.

Відьмак вправно засунув зброю в піхви за плечима і, не опускаючи руки, погладив ефес, який стирчав над плечем.

— Хотілося б,— сказав він, — обійтися без занадто різких рухів з твого боку. Цей меч завжди легко дістати. Скоріш, ніж ти сподіваєшся.

— Бачив! — буркнула потвора. — Якби не це, то ти давно б уже був за брамою зі слідом мого підбора на сідалі. А взагалі, чого тобі тут, власне, треба і звідки ти такий, відважний, узявся?

— Заблукав, — збрехав відьмак.

— Заблукав? — перепитала потвора, викривлюючи пащу в страхітливій гримасі. — Ну, то виблукай. За браму, певна річ. Наставиш ліве вухо на сонце, та так і тримай. Невдовзі повернешся на тракт. Ну, чого чекаєш?

— Вода тут є? — спитав Геральт спокійно. — Кінь хоче пити, та й я також... Якщо це тебе занадто не потурбує.

Потвора переступила з ноги на ногу, почухала себе за вухом.

— Слухай-но, ти. Ти що, й справді мене не боїшся? — здивовано запитала вона.

— А повинен?

Потвора роззирнулася на всі боки, крекнула, замашисто підтягла мішкуваті штани:

— А, достолиха, так тому й бути. Будеш моїм гостем. Не кожен день спіткаєшся з кимось, хто від одного твого вигляду не втече чи не зомліє. Добре, я бачу, що ти стомлений, але ввічливий і чемний мандрівник, а тому запрошую тебе до себе. Ну, а якщо я помиляюсь і ти все ж таки розбійник або злодій, попереджаю — цей дім виконує всі мої веління. Всередині цих стін правлю я!

Потвора підняла кошлату лапу, і всі віконниці знову залопотіли об мур, а в кам'янім горлі дельфіна щось глухо загульготіло.

— Запрошую,— знову повторила вона. Але відьмак і не поворухнувся.

— Один живеш?

— А тобі що до того, з ким живу? — гнівно заревіла потвора, роззявляю чи зубасту пащу, але відразу ж гучно зареготала: — Ага, розумію! Запевно, йдеться тобі про те, чи не маю я тут ще сорока, наприклад, пахолків, які дорівнюються мені вродою? Ні, не маю. Ну то як, заразо, приймаєш запрошення, дане від щирого серця? Якщо ні, то брама он там, якраз за твоєю спиною.

Геральт чемно і з повагою вклонився:

— Запрошення приймаю, права гостинності не порушу, — відповів він за звичаєм.

— Мій дім — твій дім, — відповіла потвора також за звичаєм, хоч трохи й недбало. — Туди, гостю. А коня давай сюди, до криниці.

Усередині палац теж потребував ґрунтовного ремонту, але тут було досить чисто і ладно. В повітрі висів гострий запах пилу і цвілі. Меблі, напевно, вийшли з рук добрих майстрів, навіть якщо це сталося багато років тому. Було темно.

— Світло! — гримнула потвора, і скіпка в залізному держаку відразу ж пихнула полум'ям і кіптявою.

— Непогано,— сказав відьмак.

Потвора зареготала.

— Тільки й усього? А тебе, як бачу, нічим не здивуєш... Сюди, прошу. Вважай, сходи тут круті. Світло!

На сходах потвора обернулася.

— А що то висить у тебе на шиї, гостю? Що воно таке?

— Подивись.

Потвора взяла медальйона в лапу, піднесла його ближче до очей, злегка натягнувши ланцюжок на шиї в Геральта:

— Негарний вираз морди в цього звіра. Що це?

— Цеховий герб.

— Ага. Певно, заробляєш виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!

Посеред великої кімнати без жодного вікна стояв величезний дубовий стіл. Пустий, якщо не враховувати великого мідяного канделябра, позеленілого, вкритого патьоками й фестонами застиглого воску. На черговий загад потвори свічки запалилися, замиготіло полум'я, трохи освітивши інтер'єр.

Одна зі стін кімнати була обвішана зброєю. Висіли тут композиції з округлих щитів, схрещених протазанів, рогатин, важких мечів і бойових сокир. Половину другої стіни займало війстя велетенського каміна, над яким виднівся ряд закіптюжених, облуплених портретів. Стіна напроти дверей була завішена мисливськими трофеями. Лопатисті роги лосів і гіллясті оленів відкидали довгі тіні на оскалені пащі вепрів, ведмедів і рисі, на обшарпані крила опудал орлів та яструбів. Чільне, почесне місце займала вельми попсована й поруділа голова скельного дракона. Геральт підійшов ближче.

— Уполював його мій дідусь, — сказало страховисько, кидаючи в камін здоровенну колоду. — Певно, останній у цій околиці дракон, який дав себе уполювати. Сідай за стіл, гостю. Ти ж голодний, як мені здається?

— Не буду цього заперечувати, хазяїне.

Страховисько сіло за стіл, нахилило голову, сплело на череві кошлаті лапи. Хвилину щось бурмотіло, крутячи товстими великими пальцями, потім рикнуло стиха й стукнуло лапою об стіл. Запахло печенею, часником, майораном, мускатним горіхом... Геральт нічим не виказав свого здивування.

— Так, — удоволено потерло лапи страховисько. — Слугам таке і не снилося, га? Ну, пригощайся, гостю. Отут у нас пулярка, тут веприна, тут паштет із... Не знаю чого. З чого-небудь. А тут у нас рябчики... Ні, зараза, це ж куріпки! Помилився в закляттях. Ну, їж, їж, це справжні, добрі страви, не сумнівайся.

— Не сумніваюсь, — кинув Геральт і роздер куріпку на дві частини.

— О, я й забув, що ти в нас не з отих, не з полохливих, — буркнуло страховисько, — а зовуть тебе як?

— Геральт. А тебе, хазяїне?

— Нівеллен, але всі в околиці зовуть мене Почвара або Кликач. Дітей мною страхають...

Страховисько влило собі в пащу вміст великого келиха, потім занурило пальці в миску з паштетом і вигребло мало не половину.

— Дітей страхають, — пробурмотів Геральт із повним ротом, — мабуть, не без причини?

— Тож-бо й воно, що без причини. Твоє здоров'я, Геральте!

— І твоє, Нівеллене.

— Як тобі це вино? Завважив, що воно не з яблук, а з винограду? Та як що тобі не смакує, вичаруємо інше.

— Дякую, і це непогане. Магічні здібності в тебе природжені?

— Та ні. Відтоді, як у мене виросло оце. Морда, розумієш? Сам не знаю, звідки воно в мене взялося, але дім виконує все, що забажаю. Диво не таке то вже й велике: я вмію вичаровувати хіба харчі та напої, одяг, білизну, чисту постіль, гарячу воду, мило... Будь-яка баба на це зугарна без жодних чарів! Відчиняю чи зачиняю вікна й двері, запалюю вогонь... Так, нічого особливого.

— Ну, все-таки. А цю, як ти кажеш, морду, давно маєш?

— З дванадцяти літ.

— Як же це сталося?

— А тобі який клопіт? Наливай-но собі.

— Охоче. Не мій це клопіт, звісно, питаю просто з цікавості.

— Привід зрозумілий, — засміялося страховисько, — але цікавість твою задовольняти я не хочу. А знаєш чому? Тебе це не стосується, та й годі. Але покажу тобі, як я виглядав раніше. Подивись-но на оті портрети: перший від каміна — то мій татусь. Другий — один кат знає хто, ну, а третій — то я... Бачиш?

З-під пилу та павутиння, що покривали портрет, на Геральта дивився сумним поглядом підліток із прищавим обличчям. Геральт покивав головою.

— Бачиш? — повторив Нівеллен, вищиряючи ікла.

— Бачу.

— Хто ти такий?

— Не розумію.

— Не розумієш?

Нівеллен підвів голову. Маленькі його оченята заблищали, як у кота.

— Портрет мій, дорогий гостю, висить поза досягом світла свічок. Я його бачу, але я не людина, принаймні тепер. Людина, щоб роздивитись цей портрет, підвелась би, підійшла ближче і запевно захопила з собою свічник. Ти ж цього не зробив. Висновок простий. Але я питаю прямо й відверто — ти людина?

Геральт не відвів очей.

— Коли вже ти так ставиш питання, — відповів він, трохи помовчавши, — то не зовсім.

— Ага. Мабуть, не буде неввічливим запитати, хто ж у такім разі ти є?

— Відьмак.

— Ага, — повторив Нівеллен по хвилі мовчання. — Наскільки я пригадую, відьмаки заробляють на життя цікавим способом — забивають за оплату всіляких потвор.

— Твоя правда.

Знову настала тиша. Полум'я свічок здіймалось догори тонкими струменями, миготіло, іскрилося в різьбленому кришталі келихів і каскадах воску, що стікав по канделябру. Нівеллен сидів нерухомо, лишень злегка поводячи довгими вухами.

— Припустімо, — сказав він нарешті, — що ти вихопиш меча скорше, ніж я до тебе доберусь. Припустімо також, що поспієш мене навіть ударити. Що далі? При моєму тілі мене це не затримає — зіб'ю тебе з ніг навальним стрибком, а тоді, певна річ, усе вирішать зуби. Як ти гадаєш, відьмаку, хто з нас двох має більше шансів, якщо діло дійде до горлогризтва?

Геральт, притримуючи великим пальцем олив'яний ковпачок карафки, налив собі в келиха вина, ковтнув і відкинувся на спинку крісла.